Кому бути? А кому не бути? У кого є влада для вирішення цих питань? Хто має право вирішувати долю інших?
Люди сприймають мене іграшкою - звичайною плюшевою кроличкою. Проте вони навіть не здогадуються, що насправді я бачу все і всіх.
Світ людей надто складний, щоб розібратися у його функціонуванні, та я чітко знаю одне - жага до "бути" здатна подолати все на своєму шляху, якщо їй дати можливість.
Життя до поворотної п'ятої години ранку було таким щасливим і безтурботним. Моя чотирьохрічна подруга Катюша кожного дня гралась зі мною, брала з собою на прогулянки за стінами дому, ми навіть спали разом...
А потім трапилось оте. У повітрі лунала сирена, лише звук якої змушував кров холонути, що вже казати про її призначення. Скрізь бігали люди, ховалися де тільки можна - у коридорах, у підвалах, у бомбосховищах.
Катюша міцно притискала мене своїми маленькими рученятами до грудей, коли вони з мамою і татом сиділи в коридорі квартири, ховаючись і здригаючись під час кожного вибуху за вікнами.
Коли жахливі звуки стихли, вони швидко зібрали речі й побігли до машини. Катюша була настільки зляканою, що не помітила як впустила мене. Я сподівалась, що вони помітять і повернуться по мене, та вони поїхали.
Я залишилась на самоті серед зруйнованого подвір'я. З усіх боків лунали вибухи, падали уламки зруйнованих будівель, завалювались величезні дерева... І серед цього руйнівного хаосу лежала нерухома я.
Втративши надію на повернення сім'ї, я загубилася у щохвилинних звуках руйнування, смерті та спустошення. Час зник. А потім мене почало охоплювати "не бути".
Коли воно майже повністю поглинуло мене, поряд опинився Василь - сусід Катюши. Ми знайомі багато років, тому він одразу впізнав мене й забрав із розрухи. Я не знала, куди ми бігли, але маленька іскорка "бути" вступила у бій з "не бути" і почала тіснити його.
Ми з Василем швидко оминули чорний пустий, повністю зруйнований п'ятиповерховий будинок. Мій рятівник намагався ступати якомога тихіше, хоча довкола була мертва тиша. Дорогою ми знайшли покинутий велосипед, який на диво вцілів, і вирішили скористатися ним.
Поки їхали вщент зруйнованим містом, страх невпинно чіплявся своїми пазурами у наші спини, серця шалено калатали, а дихання було настільки важким, що легені здавались сплющеними.
Коли ми залишили місто, позаду знову залунали вибухи. Та це не завадило нам полегшено видихнути. Надія на "бути" міцно обійняла наші напружені тіла й послабила страх.
Ми виїхали на пусту трасу, що пролягала вздовж полів, і пришвидшились - у Василя ніби відкрилось третє дихання. Вперед! Вперед і тільки вперед! До життя!
Наш шлях пролягав через поля й міста. Колись рівні дороги тепер були всіяні глибокими ямами та різноманітними уламками від ракет, пошкоджених дерев... Колись родючі поля тепер були чорні та забруднені... Іноді ми проїжджали спалені танки, бойові машини, а місцями ще й бачили людей, яких поглинуло "не бути"...
Якщо на нашому шляху траплялись вцілілі міста або селища, ми знаходили прихисток у добрих людей, з якими нас тепер об'єднувало не тільки життя в одній країні, а й спільне лихо. Я бачила, як усі довкола плакали, чула прокльони, якими засипали тих, котрі уявили себе богами, і молитви за тих, хто ціною власних життів захищав наші.
Трохи перепочивши, ми вирушали далі. Я не знала, куди Василь їхав, але сподівалась, що зможу ще хоч раз побачити Катюшу і заспокоїтись у її обіймах.
Ми їхали чотири дні поспіль. А потім опинились у тихому, цілому місті, що було переповнене спокійними людьми. Воно нагадувало райський сад у порівнянні з нашою зруйнованою домівкою. Я хотіла залишитись тут.
Нас із Василем зустріли волонтери, нагодували й провели до дитячого садка, який був переробленим для переселенців. Я відчувала в тих людях горе і водночас полегшення - нарешті вони були у безпеці. Мої думки повернулися до подруги, аж раптом я почула її солодкий голос.
Василь підійшов до своїх сусідів і я опинилась у таких рідних обіймах маленьких рученят. Мене огорнув улюблений запах - запах Катюши. Нарешті я була вдома, поруч зі своєю сім'єю.
Перепочивши декілька днів, Василь попрощався з нами й поїхав далі. Тепер я знала, що він їхав на захід країни. Проводжаючи поглядом мого рятівника, я чітко зрозуміла, що "бути" завжди переможе "не бути", варто лише дати йому найменший шанс.