#N #B #Закінчений #Міні #містика #мітологія
«Колись жила Кобра, що закохалася у Сонце. Вона щодня виповзала зі своєї печери, аби насолодитися Його теплим промінням. Сонце із радістю дарував Кобрі свою увагу. Розлютився на це Місяць, й заплутав доріжки Кобрі. Заблукавши вночі, на ранок опинилася Кобра в нескінченній пустелі. І стало проміння Сонця її ворогом.
Так блукала Кобра пустелею, спалював Сонце її тіло. Не хотіла помирати Кобра, та й скинула шкіру, обертаючись на прекрасну юнку. Знайшла Вона людське селище, та й сховалася там від смертельної спеки.
Наповнював Сонце скинуту луску Кобри своїм промінням, допоки не перетворилася вона на дорогоцінне каміння. Розбив Місяць це каміння на тисячу шматочків й покликав Кобру до себе. Прийшла до Місяця Кобра, і наклав Він на Неї чари свої. Перетворилась Вона назад на змію, але чорну, немов ніч. Наказав Їй Місяць: «Допоки не знайдеш свою луску, довіку тобі тінню бути» і розвіяв дорогоцінне каміння вітром...
Відтоді шукає Кобра свою луску, поділену на тисячу шматочків, що заховані у найцінніших скарбах цього світу — людських серцях...»
Хлопець звірився із мапою: він був біля стародавнього храму. Його напарники відмовилися йти всередину будівлі, яка, здавалося, от-от розсиплеться. Нездари. Кілька старих каменів й десяток павуків не можуть налякати справжніх дослідників.
Юнак зайшов усередину. Звісно, освітлення очікувати не варто, тож він навпомацки пробирався вузьким коридором, сподіваючись, що це правильний шлях. Принаймні, він вже привітався із кількома місцевими мешканцями: павуками та, здається, тарганами. Думати про цю зустріч йому не хотілося, тож він продовжив йти, допоки коридор не розширився. Тоді він нарешті зміг взяти до рук рюкзак й дістав звідти ліхтарик. З кожним кроком ставало тільки темніше, що змушувало хлопця нервувати: було складно орієнтуватися в часі. Він лише сподівався, що його старий наручний годинник працюватиме справно.
Пройшовши ще кілька метрів, юнак опинився у великій залі. Посередині неї стояло щось схоже на вівтар. Хлопець одразу підійшов до нього, провів пальцями по стародавньому пилу... Не міг позбутися відчуття, що хтось слідкує за ним. Він обернувся навколо себе, але нікого не побачив... Параноя.
Хлопець підійшов до колон, за якими в кількох кроках знаходилися стіни. Він розгледів фрески на них. Його увагу привернула одна з них: та, що збереглася найкраще. На цій фресці була зображена змія і сонце. Здається, це була якась історія, такий собі стародавній комікс. До кінця його сенсу юнак так і не зрозумів.
Раптом по стіні сковзнула тінь. Хлопець налякано відійшов від неї, зіткнувшись спиною із колоною. Ліхтар впав на підлогу й згас. Юнак примружив очі, вглядаючись у темряву. Вмить перед ним виникли жовті очі, що стрімко наближалися. Він вчасно зреагував, відстрибуючи вбік. Роздалося зміїне шипіння. Юнак дістав з-за пояса кинджал, який був колись подарований йому старим заклиначем. Цей кинджал відганяв усіх потойбічних істот, які могли зустрітися на шляху дослідника стародавніх мітів та легенд.
Враз, і знову стало тихо. Лише легкий вітерець гойдав павутиння під стелею. Але хлопець не заспокоївся: він досі відчував чужий погляд на собі. Озирався в пошуках істоти, але вона ніяк не з'являлась. Раптом юнак почув шурхіт за спиною. Він різко розвернувся й стикнувся з поглядом жовтих очей, та на цей раз перед ним стояла жінка. Вона мала блискуче, немов зелена луска, вбрання, на її руках висіли золоті браслети. Голова була покрита таким самим лускатим капюшоном, з-під якого лише виглядали зміїні очі.
У голові промайнула легенда про Кобру, яку колись розповідала йому бабуся. Всередині усе стислось: хижа Кобра вбивала всіх на своєму шляху в пошуках своєї луски. Юнак виставив перед собою кинджал, наївно сподіваючись, що це захистить його.
Лише на мить погляд Кобри змусив його втратити себе. Він не встиг й помітити, як зміїні ікла глибоко увійшли в його плече. Схопив кобру, й відкинув її від себе, відриваючи разом із нею свою шкіру. Змія зашипіла, намагаючись знову кинутися до хлопця, але той розсік кинджалом повітря, залишаючи на її капюшоні рану. Кобра впала на землю, хаотично звиваючись від болю.
Юнак скористався моментом й вибіг назад до коридору. Він залишив і ліхтар, і рюкзак. В голові була лише одна думка: врятуватися. Хлопець чув, як шипіла Кобра, як наближалася до нього. Він просто біг з останніх сил. Сонячне світло, що усе яскравіше проникало до храму, давало йому надію. Майже діставшись до кінця коридору, юнак мав необережність подивитися назад. Кобра вистрибнула прямо до його обличчя, гострі зуби промайнули перед самим носом.
Від страху хлопець вистрибнув назовні. Підслизнувся на старих сходах й покатився обличчям в пісок. Змія, що стрімко наближалась, виповзла за ним, але вмить відстрибнула назад у тінь. Хлопець підняв голову й подивився на неї. Кобра перетворилася на людину, на руці ще димів свіжий опік. Вона підвелась, і юнак розгледів її. Кобра була гарною дівчиною, щоправда шкіра була хворобливо бліда: їй явно не вистачало сонячного світла. Золоті браслети видали характерний брязкіт, коли дівчина підняла руку до неба. Вона ніби намагалася схопити сонце. Та варто було їй лиш на мить підставити пальці під проміння, як вони вмить обвуглились. Кобра зробила крок назад, із сумом дивлячись на руку, а потім знову перевела погляд в небо. Її жовті очі, здавалося, наливались золотом, коли хоч краплинка світла потрапляла до них.
Юнак підвівся й чимдуж побіг геть. Ноги провалювались у пісок, але він продовжував з останніх сил тікати від Кобри. Врятуватися... Вижити... Це єдине, про що він думав.
Але отрута проникла вже достатньо глибоко, а сонце ховалося за обрієм...
Хлопець впав на коліна, відчувши, як німіє тіло. Голова торкнулася теплого піску, який заховав його у своїх обіймах. Тіні ставали довшими, насиченішими, а пісок жвавішим й небезпечнішим. Закриваючи очі, юнак відчував, як він поглинає його тіло...
«Колись жила Кобра, що закохалась у Сонце. Ревнивий Місяць прокляв її та перетворив на тінь. Уже три тисячі років блукає Кобра в тінях пустелі, шукаючи тисячу шматочків сонячної луски, аби знову впасти в обійми коханого Сонця...»
Юнак повільно розплющив очі, але чужа рука накрила його обличчя. Мелодійний жіночий
голос промовив:
— Спи, моє сонце…