#G #B2 #Міді #Закінчений #Розповідь #СмертьГоловнихПерсонажів
___________________
Я був звичайною людиною. Настільки звичайною, що й сам дивувався. Навчався у звичайнісінькій школі, потім вступив до звичайного університету на звичайну спеціальність. Після навчання ледве знайшов роботу в якомусь офісі. Я був сірою мишою: не бажав ані підвищень, ані іншої роботи. Працював від години до години, ніколи не затримувався і не приходив раніше. Мені подобалось моє життя: мляве, однотонне і передбачуване.
Але я зустрів її. Моє яскраве сонце, моє найбільше натхнення і найпристрасніше кохання — мою смерть.
Я ніколи не розумів, чому хтось настільки особливий з'явився у моєму житті. Це було безглуздо, але я закохався з першого погляду. Красива, розумна, елегантна, особлива... Не така, як усі — не така, як я. Заради лиш одного її погляду я перестав бути звичайним. Робота в офісі змінилася на дім і ноутбук. Заповнені документи — на сотні сторінок тексту. Я став письменником. Усе задля неї.
Я не знав, звідки брав ідеї. Я згадував її, і пальці самі бігали по клавіатурі, ніби і не я зовсім писав ці книги.
Мої твори добре продавались. Це був приголомшливий успіх. Я став справжньою зіркою, проте мені потрібна була лише вона — дівчина, яка змусила мене покинути моє колесо.
Я запросив її на презентацію своєї нової книги, і вона прийшла. Як завжди магічно гарна, моя муза. Я не бачив нікого, крім неї. Мені було все одно на книгу, на людей, на усе... Лише вона, її глибокі сірі очі і почуття, що з невеликої іскри розгорілося до невгамовної пожежі. Того вечора я нарешті зізнався, і вона прийняла моє кохання. Вона стала моєю...чи то я потрапив у її пастку?
Тижні, місяці... Вони пролітали, мов мить, коли вона була поруч. ЗМІ були захоплені нашою історією, наше кохання було прикладом для багатьох фанатів. Але чомусь з кожним днем вона лякала мене все більше.
Спочатку все було добре: ми щасливі закохані. Вона виявилася не такою ідеальною, якою я її бачив, але за це я закохався в неї ще більше. Вона любила екстрим, гострі відчуття, і мені це подобалось, але...
Усе почалося через півроку, коли під час нашої близькості вона ледь не задушила мене. У той момент я вперше злякався її. Вона не раз просила вибачити її, і я пробачив, вирішивши, що це була лиш надто сильна пристрасть, але це повторилося знов. Вона роздряпала собі стегна настільки сильно, що рани ще кілька тижнів не загоювались. Ми сварились не раз і не два, я благав її піти до лікаря, але вона щоразу відмовлялася, а потім...це почало подобатись і мені.
Кожна ніч ставала для нас боротьбою зі смертю. Мотузки, що до болю стискали тіло, лезо, що глибоко врізалося у шкіру, і гаряча гров, що стікала по руках... Це було небезпечно і від того приємно. А потім — страшно. Я був справді нажаханим, почав потайки ходити до психотерапевта. Місяці терапії, і, нарешті, хоч якийсь прогрес, але вона дізналася про це.
Я повернувся додому пізно — була презентація моєї нової книги. Вона чекала на мене, і переступивши поріг, я побачив її: розлючену настільки, що я знов відчув жах від перебування біля неї. Вона підійшла до мене і щосили вдарила по обличчю, я ледве встояв на місці.
— Ти... Як ти міг?! Навіщо ти пішов до лікаря? Вважаєш, що хворий?!
Я подивився на неї — на мою кохану дівчину. Зараз вона була майже божевільна, але все ще до болю прекрасна. Чому саме вона має бути проклята цим мазохізмом? Чому моя кохана людина?
Я зробив крок назустріч їй, подивився в очі і охопив її обличчя руками. Торкався її настільки обережно, по-особливому ніжно, як ніколи раніше.
— Люба, мені тяжко. Кожен шрам на твоєму тілі вбиває мене. Благаю, давай підемо на терапію разом. Це не нормально.
Вона вирвалася з моїх рук і відійшла на кілька крові.
— Вважаєш мене ненормальною? Ти клявся мені в коханні, казав, що кохатимеш мене будь-якою, а що зараз? Боїшся мене, — вона засміялася. — Ти кохав мене, поки я була такою, якою ти хотів.
— Ти не чуєш мене, Олівіє. Я кажу тобі це лиш тому, що кохаю і піклуюся про тебе. Я хочу, аби з тобою усе було добре.
— Я прекрасно почуваю себе і не потребую допомоги, — вона зайшла на кухню і взяла у руки ніж. — Я щаслива лише так.
Вона торкнулася лезом шкіри на зап'ясті, поряд з іще не загоєною раною, і потрохи почала давити. Я не стримався, схопив її за руку, змусивши впустити ніж. Вона знов засміялася, голосніше ніж до цього.
— Ти лиш боягуз. Мене нудить від тебе, — Олівія вирвала свою руку з моєї, і пішла до спальні, зачинившись там.
Ця сварка стала вирішальною у наших стосунках. Наступного дня ми були разом на якомусь дурному телешоу, після якого поповзли чутки про те, що Олівія зазнає насильства з мого боку, бо фанати помітили синці на зап'ясті, що залишилися після сварки напередодні. Моє життя почало руйнуватися. Вірно кажуть, що лиш одна пляма на твоїй бездоганній репутації може повністю зламати все. Моя популярність стрімко падала, я став справжнім злодієм в очах людей. Хтось навіть написав заяву в поліцію, але, на моє щастя, її не прийняли.
Олівія ж була спокійна. Їй було все одно. Вона спростувала усі чутки, але ж, звісно, ніхто не вірив, що синці на її руці з'явилися просто так. Але вона зовсім не переймалася з цього приводу. У якийсь момент і я став спокійніше ставитися до цього. Якщо мене ненавидять — то хай вже так і буде, я щасливий, поки поряд з коханою. З коханою, яка з кожним днем все більше божеволіла. В день, коли вона ледь не перерізала мені горлянку.
Поки вона спала, я зібрав найважливіші речі, й поїхав. Я більше не міг бути поруч з неї, бо збожеволів би від страху. Я знав, що вона прокидається пізно, опівдні, не раніше. Тому поїхав рано вранці, залишив лише записку, що не можу більше так жити. Так, я боягуз, я не зміг поговорити з нею, не зміг переконати. Я лиш відчував той жах, що пережив, коли лезо ножа торкнулося моєї шиї. Кожен мій день поряд з нею міг стати останнім. І став.
Вже на виїзді з міста, коли я дозволив собі спокійно видихнути, на дорогу вийшла людина. Я не встиг зупинити авто, але людині вистачило сили зробити це за мене. Вона підняла голову и подивилася на мене крізь лобове скло, і я з жахом впізнав Олівію. Її очі горіли червоним полум'ям, на відміну від звичного холодного грозового погляду. У той момент я зрозумів — вона не людина. Натиснувши на кнопку надзвичайної ситуації, я покинув машину і побіг до лісу, що оточував трасу, намагаючись сховатися між дерев. Вона побігла слідом. Мені треба було сховатися, вижити до приїзду поліції. Але я був надто наївним, вважаючи, що зможу втекти від неї. Не пройшло й хвилини, як мене збили з ніг, і кинулися з ножем. Я ледве міг стримувати її.
— Хто ти...? — видавив із себе я, але вона проігнорувала моє питання.
— Я зробила тебе тим, хто ти є! Якби не я, ти б і далі сидів у своєму офісі між тих папірців! Якщо не хочеш бути зі мною — помреш! Така і буде, як би ти не намагався зберегти своє нікчемне життя!
— Хто ти?! — вже закричав я.
— Твоє прокляття, — вона гарчала ніби дика тварина й силу мала не меншу.
Я штовхнув її, і вже сам тримав ніж біля її горла.
— Зупинись! Дай мені піти! — у відчаї кричав я.
Вона засміялася.
— Убий мене! Все одно результат один — ти вже мертвий! — кричала вона, зовсім не звертаючи уваги на лезо біля шиї.
Олівія сіпнулась, намагаючись схопити мене. Я натиснув ножем сильніше, і кров ринула с пошкодженої артерії. Я намагався зупинити кров, але все було марно — за лічені секунди вона померла. З усмішкою на вустах, і божевільним блиском в очах.
Поліція приїхала швидко і побачила мене над мертвим тілом Олівії. Звісно, заарештували одразу. Довгий процес розслідування, десятки допитів, і кожного разу слідчі не вірили мені. Адвоката найняти я не хотів, тому мені надала його держава. Це був досить молодий хлопець, напевно, що тільки став адвокатом. Він був єдиним, хто вірив мені, але цього було недостатньо. Вирок: смертна кара. Вона була права — я помер би за будь-яких обставин.
Стілець, кати, ін'єкція. В останню мить свого життя я побачив її. Там, за склом, де були наглядачі, поруч з ними стояла вона — моя кохана...моя смерть.