Наглядач

#N #B3 #Міні #Закінчений #Смерть #Насилля #Тортури

Натхненно кліпом Bang Chan — «Railway», тож раджу читати саме під цю пісню

Потопаючи у ріках крові, цей чоловік насолоджувався кожним передсмертним криком. Він захлинався і сміявся, немов божевільний... Ні, він точно був божевільним. Нестримним. Жорстоким.

Наш світ не здивуєш жорстокістю. Рабовласництво, заклади розпусти, та навіть ферми з розумних істот — абсолютна буденність. Сангнум — кривавий світ, потойбіччя та пекло, якого боялися люди. Тут увесь бруд виходив назовні, спотворювався до абсурду і ставав справжнім обличчям. Тут неможливо втекти від своєї темряви. Тут немає жодного світла, яке б могло врятувати тебе.

Я бачив його лише раз: цей чоловік був таким дисциплінованим і спокійним. Він мав особливу харизму, яку випромінював холодний вираз його обличчя. Він ніколи не показував своєї прихильності чи огиди. Ніхто не дивувався його статусу, ніхто не ставив його владу під сумнів. Тож я був спантеличений, коли отримав запрошення до його маєтку.

Він зустрів мене у воріт. Чомусь уся огорожа була обмотана колючим дротом, але це не насторожило мене: хтозна які монстри захочуть забратися усередину. Він жив сам, хоч і був доволі заможним вампіром. Я не розумів, навіщо йому вся ця розкіш, адже ще зовсім нещодавно він був звичайним тюремним наглядачем у людському світі. Та ще більше мене цікавило інше.

— Навіщо Ви запросили мене?

Він лиш злегка усміхнувся, залишивши моє питання без відповіді. Він годинами водив мене маєтком, розповідаючи про свої придбання та навіть згадував людське життя. Казав, що знайшов своє щастя тут, саме в цьому будинку, у своїй «пані», що перетворила його на вампіра. Це здивувало мене ще більше: ніхто ніколи не чув про жінку, пов'язану з ним. Але я став приглядатися до картин та декору: усі вони виглядали доволі старими, набагато старшими за свого власника. Самі картини зображали сцени катувань, насилля та страт. Занадто типово для Сангнума, що я мимоволі посміхнувся. Жодної оригінальності.

Однак цей чоловік перевершив мої очікування, коли запросив мене до свого підвалу. Коли він сказав, що покаже своїх тваринок, я не очікував побачити в'язницю із десятками людей. Це не була просто «в'язниця» — ціла ферма, з якої він отримував сотні літрів крові. Це були його іграшки, яких він за бажанням ламав, чинив, знову ламав і так раз за разом, допоки йому не набридне. Він запропонував мені пограти з ним в його улюблену гру: квач.

— Бажаєте наздогнати мене? — намагався жартувати я, проте на лобі виступив холодний піт.

— Я хочу, аби ти спостерігав. Хтозна, може захочеш приєднатися, — він посміхнувся і плеснув у долоні.

Залізні двері камер відчинилися, випускаючи ув'язнених. Вони невпевнено вийшли зі своїх кімнат. Чоловік вдарив у долоні ще раз і вони жвавіше почали виходити. Я побачив, що у декого з них були відсутні якісь кінцівки чи перебинтовані обличчя. У когось від голоду шкіра тоненьким шаром обволікала кістки. Усі вони були брудні, втомлені та налякані. Здавалося, я відчував цей страх на запах. Відчай. Побачивши мене, хтось кинув співчутливий погляд.

Він плеснув у долоні втретє. У кінці довгого коридору в'язниці відчинилися двері надвір. «Тваринки» знали, що їм робити. Вони виходили назовні, а тим часом вампір почав рахувати. Закінчивши лічбу до 10, він подивився на знесиленого хлопця, що заледве встиг вийти зі своєї камери. Він підійшов й пронизав своїми пазурями його груди. Той впав на холодну підлогу. Вампір злизував кров з рук, і я побачив, як його тваринна сутність виривається назовні. Він за мить опинився біля іншої камери, де зловив ще двох «тваринок». Одному з них він встромив ікла в шию, вириваючи із м'ясом, іншого насадив на гак, що стирчав зі стіни й упивався кров'ю з його рани, немов з крану. Я йшов за ним. Я не мав сили зупинити його. Я не мав і бажання співчувати цим людям. Та я б збрехав, якби сказав, що мене не жахала ця картина. Я бачив божевілля, я жив серед жорсткості. Але те, наскільки сильно цей чоловік насолоджувався стражданнями, що приносив іншим, нажахало б самого диявола.

Він вийшов надвір. У закритому полігоні бігали люди. На паркані було видно застарілі сліди крові — квач тут був частою забавою. Люди збиралися в групи, допомагали комусь одному забратися нагору, аби він міг втекти, однак колючий дріт боляче ранив його, і він ставав жертвою вампіра. Він ловив їх, ламав руки, ноги, вгризався у тіла, випивав до останньої краплі... Коли він знудився ловити їх власноруч, то почав кидати списи, що стояли на полігоні. Зброя була брудна десятками шарами крові, і вампір часто давав своїм списам ласувати свіжатиною. Я знав, я відчував, що кожна «тваринка» заздрила мертвим, коли бачила перед собою того чоловіка. Потопаючи у ріках крові, він насолоджувався кожним передсмертним криком. Він захлинався і сміявся, немов божевільний... Але йому було мало. Він бажав не стільки крові, скільки їхніх страждань.

Я злякався. Я вперше відчув настільки сильний страх. Я ніколи не співчував іншим, особливо власній їжі. Але цей чоловік до біса лякав мене.

Я повернувся на вищі поверхи маєтку, де бачив дивні картини. Я зрозумів: вони не були простими декораціями. Це була історія... Можливо, ще з людського життя власника. Я міг чітко уявити, як цей чоловік годинами дивився на них, уявляючи, як повторюватиме це у грі зі своїми «тваринками».

Десь у кінці коридору почувся плач. Я хотів піти, проте цікавість взяла гору. Я підійшов туди і побачив залізні ґрати, за якими знаходилася темна кімната. Почулися кроки і за кілька секунд я побачив перед собою жінку. Усе її обличчя було вкрите кривавими плямами. Сама вона у відчаї дивилася на мене. Я торкнувся залізних прутів і її тремтяча рука торкнулася моєї. Ця бідна жінка була ув'язнена тут тим монстром. І це лише питання часу, коли вона стане його жертвою.

— Благаю... Врятуй мене, — жінка плакала, до болю стискаючи мою долоню. — Допоможи...

Я не зміг залишити її. Зламав ґрати й зайшов усередину, аби забрати її звідти... Та це було моєю помилкою.

— Вибач, я загрався, і зовсім не приділяв уваги своєму любому гостю. Ти, певно, знудився?

Вампір підійшов до в'язниці, де знаходився його найнебезпечніший злочинець. Його кинуло в холодний піт, коли він побачив, що ґрати було зламано. Він зрозумів, що це його кінець. Він сам привів до свого дому того, хто його вб'є. Так само, як він вбив попереднього власника.

Я сидів на місці, де колись була ув'язнена моя пані. Я подивився в його нажахані очі. Тепер я був квачем. Він біг до самого полігону, штовхаючи своїх «тваринок» на мене як наживу. Я вбивав їх усіх одним точним рухом, пив їхню кров, а потім знову повертався до чоловіка. Він тікав, допоки не зіштовхнувся зі стіною, намагався перелізти її, та колючий дріт змусив його впасти додолу, прямо до мого столу. Я підібрав його спис й встромив між ребер, повільно ламаючи їх, досягаючи серця і легень. Він задихався, захлинався власною кров'ю, але не міг пручатися. Він був сильним і помирав дуже довго. Я спостерігав, як він намагався витягти спис зі своїх грудей, але зрештою він просто стік кров'ю. Він був хижаком, що став жертвою.

Запевнившись, що він мертвий, я витяг зброю з його тіла. Тоді я зрозумів, що він ніколи не був господарем маєтку. Він був лише інструментом справжньої пані. І в цю саму мить я став новою вівчаркої на її фермі. Я не міг виплутатися з тенет, що вона розклала тут. Тепер я був приречений на вічну гру з її «тваринками», допоки вона не схоче замінити свого вірного пса.