Вона йшла, десь у грудні, по стежці,
На шапку, хустку, і куртку налітав білий сніг.
Маленькі сніжинки кружляли у танці,
А вона усміхалася їм.
Додому вертатися не хочеться вже,
Бо тут вона не одна.
Її скарб — це природа.
Її скарб — це вона сама.
Хоч і замерзне, напевно, зараз вода,
Та сніг не розтане ніколи.
Її натхнення — зима,
Її натхнення довкола.
Той сніг все летів, а вона усміхалась,
Ніби й дивно, але чому би і ні?
Ніхто не збагне її того щастя,
Ніхто з них не мав натхнення в душі.
Ніхто не любить так зиму,
Як любить цю пору вона.
Ніхто не мав щастя без упину.
Ніхто не був як Вона.