Навіть холодна вода обпікала її лице,
Зажурені станції метро- одна, друга
Коли вже сонце зійде?
Коли послабить обійми ця тупа напруга.
Чи то зима, чи є осінь?
Дорогу поглинає лід,
Вона іде й не мерзне- зовсім
Шукає до дому вхід.
Якби вона вміла кричати,
То занімів би увесь світ...
Що вона мусить шукати?
Коли він то і є увесь світ.
Життя її неначе міт-
Нереально відчувається суть,
Так, що аж вивертає живіт,
Й ці дні беззмістовні пливуть.
Вбого затинає шарф,
Кутає у тепло думки...
Немає днів, тижнів й годин-
Є час без його повідомлень,
Мучає дистонія судин,
Й відсутність якихось захоплень.
Перечекати, викинути серце на задвірок,
Може, людей полюбити,
Припинити нескінченну кількість телефону перевірок,
Й нарешті жертву у собі добити.
Так довго тягнеться його відсутність,
Щось старанно пише в нотатки,
Її бентежить глуха одноманітність,
Нашиває на себе латки.
Так пусто, п'ята година ранку,
Вона не спала,
Дайте їй дожити до світанку...
Якби ж вона зрозуміла до болю глузливий жарт,
Який розтрощив би тягар розлуки.
Кожен день- новий старт,
Опускаються додолу руки.
Нова тривога, може то просто здалось
Спіткало знову горе,
Цього разу знову когось.
У місті чатують уламки,
Розписують у руїни життя,
Скільки вже можна творити
На вулицях нові дива.
Вона спить,
Сон неспокійний,
Важко відрізнити реальність та мару,
Крутить як хоче- то сильно, то слабше
Міняючи місце удару.
Різко холоне-
То знак, що усе колись збагне
Значення справжніх речей, цінність змістовного існування,
Силу мовчання, незламність чекання та сенс самого намагання.
І коли остигне земля від відсутності палючого сонця,
Тоді і вона і думна її голова зможе спочити від статусу "переселенця".