Вірші та поезія

І намалюють ті, вони, моє лице. І намалюють сто разів. Втомиться небо, дощ нам принесе. І буде дощ кричати нам свій спів. Я поцілую кожну із калюж, Кохатись буду із землею квітів, Звиватимусь під нею, наче черв, як вуж. Ховатимусь в коріння лабіринті. Кусати буду кожен пелюсток, В коханні зізнаватись буду вітру. Любити буду це, як не любив ніхто. Пісок, каміння, всю мою палітру. Я з'їм свій розум, і навік забуду, Мерзенне слово, це пригнічене ім'я. Краще в природі, змерзлий і голодний... Та більше, не "Людина", не людина я. Хочу, щоб моє тіло просочилось в землю. Стало домівкою жуків, і для того крота, Що нишпорив в бабусі на городі, тоді, коли я ще була мала. Мій дух звільниться, і серед лісів, З землі злетить блакитний птах, прозорий. Він буде мати сотні голосів, Та жоден з них, не буде більше хворий. І до самих зірок мене потягне сутність. У вирій вічний відлечу назавжди, за красою. Колись відчують інші, ще, мою присутність. Коли я зранку, випаду, росою.