Якщо організм це місто,
Я відчуваю як руйнується воно.
Зникають площини районів,
Немає кварталів з квітами більше,
Люди зникають, домівки руйнуються,
Руйнуються під тиском смутку,
Якщо організм це місто,
Я відчуваю як руйнується воно.
Зникають площини районів,
Немає кварталів з квітами більше,
Люди зникають, домівки руйнуються,
Руйнуються під тиском смутку,
Ми раді тим ,хто поряд з нами
Нам шкода тих ,кому не зрозуміти
Спостерігати за екраном
Неначе це лише у фільмі
Немає сенсу голосно кричати
Їм нас не почути
На землю пластами падає спокій І тиша вбиває всі хвилі тривог. Темрява холодом казку шепоче І ріже безжально потік думок. Сон лиже мозок в тупому екстазі, Реальність сховалась у вирі подій. Тінь вибирається з темної шафи І пожирає всі залишки мрій. Тануть із димом дешеві хвилини, А попелом падають додолу роки. Життя прожити - допалити цигарку, А я розтоптала її на землі.
І намалюють ті, вони, моє лице. І намалюють сто разів. Втомиться небо, дощ нам принесе. І буде дощ кричати нам свій спів. Я поцілую кожну із калюж, Кохатись буду із землею квітів, Звиватимусь під нею, наче черв, як вуж. Ховатимусь в коріння лабіринті. Кусати буду кожен пелюсток, В коханні зізнаватись буду вітру. Любити буду це, як не любив ніхто. Пісок, каміння, всю мою палітру. Я з'їм свій розум, і навік забуду, Мерзенне слово, це пригнічене ім'я. Краще в природі, змерзлий і голодний... Та більше, не "Людина", не людина я. Хочу, щоб моє тіло просочилось в землю. Стало домівкою жуків, і для того крота, Що нишпорив в бабусі на городі, тоді, коли я ще була мала. Мій дух звільниться, і серед лісів, З землі злетить блакитний птах, прозорий. Він буде мати сотні голосів, Та жоден з них, не буде більше хворий. І до самих зірок мене потягне сутність. У вирій вічний відлечу назавжди,…
Сумний та життєвий вірш. Чудово написано