А їх то сотні... Тисячі таких! Та хто рахує? Чому прийшла, пішла, сказала? Вдягла? Зняла? А! Ти змовчала! Мабуть хотіла? Неважливо... Ти ж ритуал не зберігала? Живи, сиди, мовчи, не дихай. Не кліпай. Навіть не існуй! Бо лиш на тобі та провина, що світ не має на них куль. Що вязнуть з радістю в мерзоті, самозакохано гудуть. І лиють ... риють ті болота, в яких топитись не будуть. І цих є сотні, та мільйони в страху своїм давно мовчать. Допоки інші... Інші сотні згорають в докорах повчань. А їх далеко і не сотні, що вже зламались під тавром. Та хто рахує? як мільйони давно сидять в стіну чолом.

Боюсь води Прекрасну гладь ту океану, Що простягається у далечінь. Й не зрозуміло Чи то небо потопає, Чи хвилі линуть в височінь. І море, Що так хвилями цілує Стираючи з піску усі сліди. І водоспади, Звук яких мене чарує, Так пестить вухо й зупиняє мить. Немов вколисує, чи поновляє душу, Кидаючися тонами води. Боюсь води, Коли із берега долини Повільно входжу у озерну глиб І дозволяю огортати усе тіло Потоками живої рідини. Та чи води боюсь? Вдивляюсь у глиб Й відштовхує мене те невідоме. А що як ми не стане сил? А що як не дістану я до дна? Не винирну… І потече вода, І витисне вона Останній вдих життя. А поряд то Нікого і нема…

Й поки шепочеться весь світ І поки в шоці вся країна, Уже стікають ріки сліз, Якими плаче Україна. І чути вже ті крики болі За всіх катованих людей, Що перейдуть в волання люті Та розтерзають нелюдей...

(винуватцям великого горя) Межа... Її так легко перетнути, Та і слідів не приховать тепер. Всі злочини, яких наважились утнути, Ляжуть на вас найтяжчим тягарем. Потягнуть вниз, За шию зачепившись, Туди, де навіть дна нема. Й сконати вам навіки у болоті, Яким і обіжретесь ви сповна. Не відати ні жалю, ні скорботи, Не бачити ні променю тепла. Межа... Її так легко перетнути, Але тепер немає вороття!

Я хочу додому. До тебе додому. Де люблячі очі Та ніжні вуста. Торкнутися шкіри, Сховатись в обійми, Покинути навіть Пусте майбуття. Слова твої клітка. В ній солодко спати. Та будні пірнають, Летять в забуття. Я знаю, що хочу, Й знаю, що треба. Пробач, та не мушу Піти в небуття... Тебе полонило мені не доступне. У тебе є вічність? У мене - життя! Те що тобі днина - Мені цілі роки. Пускаю крізь пальці Свої почуття. Не знати потреби, Не мати надії, Не вірити навіть У твої слова. Мене полонили Примарні надії, Та знову полину В живе майбуття.

Як дивно що душу можуть гріти пошарпані двері. Вже чути по двору запах смачної вечері. Й поки на городі кавун ще пускає кучері. Бабуся із жару вже витягає печені. На стіл, що на дворі, ми викладаєм салати, Бо гріх в таку пору не покидати хати. Сьогодні нам час гостей зустрічати. І вітер біжить вже пісні кодихати. Все свіже, домашнє, яскраве - все наше. Лише молоко замовляли ще раньше. А тепер... все інакше. Й хочеться ллинуть туди, де було м'якше. Де все ще стоять пошарпані двері, Але вже не чути запах тієї вечері. Радій доки маєш гарячі печені, Бо лишаться в спогадах твоїх лише ювілеї.