Пором повільно рухався спокійним морем. Спершись на перила, Марк мружився від відблисків сонця на воді і зосереджено вдивлявся у видимий вдалечині остів, що наближався з кожною хвилиною. Шлунок крутило від легкої тривоги перед невідомим.
Щоб хоч якось відволіктися від хвилювань, він вслуховувався в розмову попутників. Крім нього на палубі було всього троє подружок-пенсіонерок, які фліртували з немолодим, але все ще привабливим капітаном. Дратівливе хіхікання заглушало шум хвиль та крики чайок, що змагалися з поромом у швидкості.
— Ти на малу землю до родичів?
Втомлений від настирливої уваги капітан підійшов до молодого хлопця в пошуках порятунку від своїх шанувальниць. Його сива рідка борідка розвивалася за вітром і відволікала всю увагу від засмаглого зморшкуватого обличчя.
— По роботі.
— В мерії?
— Чому ви так вирішили?
Марк краєм ока побачив, як бабулі замовкли і намагалися розглянути незнайомого їм хлопця, виглядаючи за широкої спини капітана.
— Через костюм, звичайно ж! Думав, що ти на похорони до своїх старих приїхав. Але якщо по роботі – то в такому діловому прикиді… — капітан знову окинув оціночним поглядом співрозмовника. — На малій землі тільки мер костюми і носить.
— Мене перевели новим поліцейським на ваш острів.
Під пильними поглядами Марк мимоволі поправив чорний піджак, застебнутий на один ґудзик.
Марк не звик виділятися. Кожного дня він одягав робочу форму, яка приховувала будь-яку індивідуальність. Маючи посередню зовнішність, він нічим не виділявся від своїх колег, хоч бабуся завжди називала його "симпампулькою".
М’які невиразні риси обличчя були приємні для погляду, але зовсім не запам’ятовувалися і не кидалися в очі. Середній зріст, середня статура, середні навички, середні оцінки, середня харизма і амбіції робили його непомітним у натовпі. Це заспокоювало.
— Поліцейський? Та ти шо? — капітан від захоплення зовсім забув про свою роботу. — Нарешті у Макарича буде підмога, а то від Льоні зовсім ніякої користі! Тільки й знає, що тинятися без діла, та свої дурні серіальчики дивитись! — озирнувшись, він підійшов до Марка, ніби хотів поділитися таємницею. — У мене нещодавно з порома ящики потягли, так я два дні чекав, поки цей засранець малий зволить на виклик підійти. Ще й сказав, що раз ящики порожніми були, то, мовляв, і нічого шуму піднімати! А ящики ж були хороші, дубові! Мені син з великої землі привіз. Шкода ящики! Тільки Макарич до роботи серйозно відноситься! А от той нездара…
Марк встиг подякувати всім відомим Богам за те, що до острова залишалося всього нічого. Хоч як хлопця втомлював нескінченний монолог капітана, довелося терпіти, бо грубити місцевим в перший же день здавалося не найкращою ідеєю.
Слухати причитання на якогось Льоню решту дороги набридло не тільки йому. Літні пані втратили до чужої розмови всякий інтерес і пересіли подалі. Навіть чайки більше не підлітали до порома.
***
Острів з першого погляду нічим не відрізнявся від звичайного селища. Приземисті хатинки мали охайний вигляд, хоч і були подекуди вкриті мохом. Риболовне спорядження, снасті, запчастини човнів і все, що могло знадобитися в морі, можна було знайти в кожному подвір'ї.
Марк невпевнено йшов по вузькій асфальтованій дорозі, що звивалася до гори. Після години на поромі, йому здавалося, ніби весь острів був величезним плотом, що погойдувався на хвилях.
За весь час йому не зустрілася жодна машина. Капітан підказав напрямок до єдиної в цьому районі автобусної зупинки, але попередив, що чекати йому доведеться довго. Особливим попитом громадський транспорт не користувався, а тому по острову курсувала тільки один "бусік" з восьми до шести. Більшість мали скутери, велосипеди або просто зручні тапки. Таксі місцеві бачили, хіба що у фільмах.
Щодо самих місцевих, Марк був упевнений, що бачив той самий колорит, коли приїздив дитиною в село. Жінки одягалися переважно в квітчасті халати на запах, але замість хустинок, на головах носили солом'яні шляпи, прикрашені стрічками. Чоловіки ж неспішно ходили у вільних шортах і розстібнутих сорочках, демонструючи голі округлі пузи.
Діловий костюм привертав увагу аборигенів, які відволікалися від своїх справ і проводжали дивного незнайомця поглядами.
Дорога петляла між звичайними сільськими будинками, огородженими один від одного дерев’яними або кам’яними парканами. Житла, в яких мешкала дітвора, виділялися здалеку кольоровими крейдяними малюнками на асфальті. Химерні морські чудовиська і слабо впізнаванні тварини залишали відбитки на його підошвах.
Поліцейський відділок знаходилася на височині майже в центрі острова, як і вся інфраструктура. Трохи далі височіла стара цегляна будівля мерії. Єдина триповерхова споруда в районі, якщо не на всьому острові. Всю бокову стіну займав банер, на якому дядько з круглою залисиною (судячи з усього, сам мер) вітав у червні з Новим роком та Різдвом. Плакату було вже кілька років, якщо судити по шарам фарби, якою замальовували рік, виводячи поверх новий.
Безлюдний центр міста здавався покинутим. Літня спека змушувала тутешніх ховатися в будинках до заходу сонця. Марк і сам встиг двічі пошкодувати, що надягнув дурнуватий костюм, в якому підкладка вже була мокрою від поту. Бажання справити хороше перше враження згасало з кожним кроком по крутих схилах.
В кишені піджака завібрував телефон. Стандартна мелодія Samsung, здавалося, була чутна по всьому остову.
— Ну що ти там? Добрався? Вже відчуваєш єднання з природою?
— Відчуваю… роздратування.
На тому кінці лінії розсміялися.
— Ну, нічого нового.
— З нового тільки бажання викинути людину за борт. Зазвичай, у своїх фантазіях я штовхав їх зі скелі, або з рухомого автомобіля. А ти, друг мій сердешний, зазвичай пролітав повз вікна академії.
— Який фантазер! Сумуватиму за твоїми погрозами. Але з новими колегами їх краще залиш при собі. Скільки у тебе випробувальний термін? Півроку?
— Вісім місяців. Довгих і неминуче нудних. Думаю, що найсерйознішим злочином у цій дірі була крадіжка сусідської курки. Віталь, — Марк перейшов на шепіт. — Я думаю, що зійду з розуму вже через місяць.
— Ну-ну-ну, ти себе явно недооцінюєш! Упевнений, ти протримаєшся не менше двох! Якщо, звичайно, тебе не випруть раніше.
Марк кинув трубку, не дочекавшись, поки його друг досміється. Вони познайомилися в поліцейській академії, і з тих пір спілкувалися, змагаючись у насмішках один з одного.
Віталя був тим, з ким можна було і посміятися, і розлютитися, і поплакати, і випити після важкої зміни. Несерйозний, але відповідальний. Балакучий, але не набридливий. Сміливий, але обережний. Єдиний, кого Марк міг назвати своїм другом.
***
Марк вже кілька хвилин відсапувався біля відділку, і збирався з думками, прокручуючи в голові як мантру слова друга: "Ти повинен бути слухняним, Марк! Тримай себе в руках, Марк! Не лізь не в своє діло, Марк! Протримайся ще трохи, Марк!". Рішуче видихнувши і кивнувши своїм думкам, він піднявся по високих сходах, вимощених потрісканою плиткою, і відкрив двері.
По шкірі пробігли дрижаки від раптового холоду. Температура в приміщенні була не більше двадцяти градусів. Між вікнами висів кондиціонер, що гучно гудів, працюючи на межі своїх можливостей.
Сама кімната була ширшою, ніж здавалося ззовні. Біля вікон стояло три окремі столи. Той, що знаходився ближче до входу, був повністю захаращений папірцями, рамками з фотографіями, тарілками, кількома яблуками і навіть носками, а комп'ютер стояв обклеєний стікерами на стопці старих книжок. Найдальший – відрізнявся ідеальним порядком. Усі документи складені рівними стопками, наточені олівці разом з ручками стирчали з органайзера, а перед монітором лежав закритий щоденник. Той, що посередині слугував чиїмось мольбертом. На вкритій пилюкою поверхні хтось малював жопки котиків і зубатих рибок.
Від розглядання малюнків Марка відволік сміх за кадром. Такий зазвичай вставляють у дешеві ситкоми, щоб глядачі знали, коли усміхатися, або в ідіотські шоу після кожної репліки ведучих.
Біля глухої стіни, навпроти столів, знаходилася тимчасова камера. Перед нею, на підлозі, обпершись на пруття, сидів молодий хлопець у літній блакитній поліцейській формі старого зразка. У зігнутій руці він тримав телефон так, щоб було видно ув'язненому за його спиною.
За решіткою на лавочці лежала дівчина. Вона підпирала однією рукою висвітлену голову і посміювалася над тим, що відбувалося на екрані. Ці двоє настільки були поглинені серіалом, що й не помітили стороннього, що тихо увійшов до відділку.
— Можу чимось допомогти?
З кімнатки справа від входу вийшов чоловік. Він був трохи нижче Марка, але ширший у плечах. Чорна футболка облягала і підкреслювала спортивну статуру. "Трохи за п’ятдесят, коротке кучеряве волосся, втомлений погляд…" – все, як і описував капітан. Перед ним стояв той самий Макарич, а з телефоном сидів, скоріше за все, Льоня. Напевно, у бідолахи ще годину тому жахливо свербіли вуха, коли про нього згадували всіма можливими неприємними епітетами.
— Я Марк Боженко. Вас, напевно, повідомили про моє переведення.
Троє пар допитливих очей роглядали солідного незнайомця в діловому костюмі. Макарич привітно усміхнувся і простягнув долоню для міцного рукостискання.
— Єгор Макарович, начальник відділку. Ласкаво просимо на малу землю. Це Льоня, у тебе є всі повноваження ганяти його.
Поліцейський, що сидів на підлозі, віддав честь, але підійматися не поспішав. Знову почувся записаний сміх.
— Вимкни цю єресь! Не балуй ув'язненого!
Льоня образливо піднявся, обтрусився, і сів за свій стіл, що прогинався під вагою всякого мотлоху. Його смаглява шкіра, як у більшості місцевих, сильно виділялася на фоні блідо-сірих стін.
— Чесно кажучи, ми не очікували, що ти приїдеш сьогодні. — Єгор Макарович перебирав ледь сиві кучерики і невпевнено оглядав приміщення, намагаючись придумати, з чого б почати. — Нам тільки вранці зателефонували і розповіли про тебе. Офіційно, документи про перевід ще не підписані. Тож… як щодо екскурсії?
Знайомство з ділянкою обмежилося парочкою фраз, адже на поліцію було виділено всього три кімнати. Офіс (він же приймальня, він же допитна, він же місце тимчасового утримання), архів з усіма справами за півстоліття, який зачинявся на два замки, і невелика вбиральня.
— Чай? Кава? — Макарич вказав на вільний стіл поруч зі своїм. Нове робоче місце на наступні вісім місяців.
Намагаючись не кривитися, Марк провів пальцем по стільцю, на якому лежав річний пил, і залишився стояти у своєму вигладженому чорному костюмі. Ввічлива усмішка все більше виділялася на фоні розчарованого обличчя.
— Американо, якщо можна.
Льоня витягнув з ящика столу прозорий кульок з пакетиками швидкорозчинної кави і почав перебирати їх, бурмочучи назви собі під ніс.
Марк згадав запашну каву на заправках, яку брав з Віталею перед нічним чергуванням. Молода завжди привітна дівчина на касі що разу пропонувала їм десерти до напоїв, які патрульні не могли собі дозволити.
— Залишилося тільки капучино і три в одному.
— Ставлю Тарасика, що він навіть не спробує цю гидоту! — Засміялася ув'язнена, яка спостерігала за поліцейськими. Її сірі очі з цікавістю вивчали новачка. Вона все ще лежала на лавці в завеликому джинсовому комбінезоні, і крутила численні фенічки на руці, якою підпирала голову.
— Ой, відвали! — Льоня махнув рукою в бік камери.
Марк подумки віддав виграні гроші дівчині і скромно відмовився від напою (грішно називати цю бурду кавою).
Тим часом Макарович, як зразок гостинності, знову налаштувався поладити з новеньким.
— Так, звідки ти?
— Зі столиці.
Марк вже відкрив рота, як за нього відповіли. Дівчина за решіткою перевела себе у вертикальне положення і єхидно поміхнулася, дивлячись Марку в очі.
Місцеві поліцейські дружно її ігнорували.
— Давно в поліції?
Єгор Макарович зробив ще одну спробу завести діалог, але відповідь знову прозвучала жіночим голосом.
— Майже три роки.
У начальника проступили вени на лобі, але він, стримуючи своє роздратування, продовжив якомога дружелюбнішим тоном.
— Чому вирішив перевестись до нас?
— Вигнали!
— Хочеш ще добу просидіти тут?
Від добродушної усмішки чоловіка не залишилося й сліду. Нахмурені брови надавали його вигляду тієї суворості, що змушувала інших відступати, але чомусь зовсім не лякала дівчину за решіткою. Вона з викликом дивилася на начальника відділку. Гнів відображався в її прищурених очах.
— Ти розмовляв по телефону в метрі від мене, звичайно ж, я все чула! Посередньо закінчив поліцейську академію, але добре показав себе на службі патрульного, поки не зірвався і не побив до півсмерті цивільного. Отримав догану і випробувальний термін на Богом забутій малій землі. Острові, де такий міський піжон довго не протягне.
— Ну все! – Єгор Макарович зняв з ременя ключі і підійшов до камери. — На сьогодні досить! Я проведу тебе додому і здам Миколаївні! Ти третій тиждень псуєш мені нерви. Справа вже передана до суду, і ні ти, ні я не зможемо цього змінити.
Він взяв дівчину під руку і потягнув до виходу.
— Дідусь ніколи б не допустив подібного! — Дівчина пихтіла, намагаючись вибратися з міцної хватки.
— Ось тому твій дід не допрацював до пенсії!
Коли за ними захлопнулися двері, настала незручна тиша, яку розбавляло лише гудіння кондиціонера. Марк прокручував у голові десятки варіантів знайомства з новим колективом, але реальність виявилася набагато цікавішою за його фантазію.
— І що це за кадр?
— Головний порушник спокою на малій землі. М-да, ми з нею ще намучимося. Не думаю, що вона відступить від свого найближчим часом.
— А чого добивається? Що за справа?
Льоня відкопав під паперами надкушене зелене яблуко і продовжив його гризти. Він з діловим виглядом розповідав про нещодавню ув'язнену і про справу, що поставила на вуха весь острів (або "малу землю", як кажуть місцеві). Про те, як місяць тому її друг скоїв серйозний злочин і був затриманий. І як з тих пір до них кожен день, як на роботу, приходила Ванька з вимогою повторного розслідування.
— Ванька?
— Ну, Іванна. Тільки повним іменем її ніхто не кличе. М-да… Іноді вона намагається проникнути, щоб вкрасти справу, або влаштовує погром. Тоді Макарич закриває її на добу в камері… ну, в виховних цілях. Але я її добре знаю, це ніколи не спрацює.
Льоня прицілився і спробував кинути качан в урну, що стояла біля камери. Промахнувшись, він з важким зітханням піднявся, щоб прибрати те, що залишилося від яблука.
— Ванька точно буде намагатися через тебе щось дізнатися, м-да, чортяка знає, як запудрити мозок. Але ти при Макаричі краще малу не згадуй, він її ще карапузом з собою на рибалку тягнув, а тепер от і дивитися один на одного не можуть, щоб не поцапатись.
— Чому Іванна так впевнена в невинності друга? Є докази?
Переключившись в режим поліцейського, Марк відволікся, і таки сів на запропонований пильний стілець. Сірий слід в'ївся в тканину так глибоко, що проглядався навіть після кількох спроб прання.
— Та ніяких, тільки її "він на це не здатний", — Льоня насторожено глянув на колегу, що ставить багато запитань. — Моя порада, не лізь у цю справу. Вона вже збирає пил в архіві. Ми зробили все, що від нас залежало, тепер черга слідчих з великої землі.
Марк не був фанатом безглуздих розмов і тим більше ситкомів, але, на його здивування, балаканина Льоні не дратувала. Він виявився непоганим хлопцем, а на симпатичне обличчя було втішно дивитися. Перший красень на селі хоч не блищав розумом і кмітливістю, але був легким і приємним у спілкуванні.
Майже через годину, коли Марк впевнився, що проблем з Льонею в наступні вісім місяців роботи бути не повинно, в дільницю повернувся втомлений і засмучений Єгор Макарович. Він важко впав у своє офісне крісло на колесиках, що трохи відкотилося й видало змучений скрип. Двоє підлеглих не наважилися створювати зайвих звуків, щоб не заважати начальнику перевести дух.
— Вибач за це. З нею буває важко. — Поплескавши себе по щоках і збадьорившись, він знову натягнув привітну усмішку. — Думаю, спочатку тобі потрібно відпочити з дороги. Перший час житимеш у мене. На малій землі держслужбовцям виділяють безкоштовне житло, але тобі поки не підібрали. Занадто вже несподівано ти з'явився.
***
Наступний ранок почався не з кави, а з цілої вистави. Ще на сходах дільниці, Марк почув знайомі голоси, які сварилися між собою. Він зробив звичний глибокий вдих, повторив свою мантру і штовхнув двері.
Його новий колега, якого переслідував "головний порушник спокою" петляв між столами.
— Макарович мене наголо обскубе за таке!
Льоня забіг за порожній стіл і вирішував, в який саме бік податися. З протилежного боку Ваня спостерігала за кожним його поривом, готуючись бігти на перехоплення.
— А що? Тобі навіть личитиме! До того ж, ти мені винен! — Дівчина спробувала оббігти стіл, але в підсумку вони лише помінялися місцями. — Хто водив твою сестричку в садок, коли ти їздив на велику землю здавати екзамени?
— Напевно, та, хто навчила Лізу непристойним віршикам! Маму потім викликали до директора! Їй довелося червоніти через тебе!
Марк не зміг стримати сміх, який видав його присутність. Льоня, що вже був на межі своєї витривалості, полегшено видихнув. Якби Марку сказали, що, прийшовши на роботу, колеги зустрічатимуть його з такою щирою радістю в очах – сам би попросив переведення. Але не всі були в захваті від його появи.
— Твою ж!
Ваня роздратовано стукнула долонями по столу. Пів дюжини плетених з муліне браслетів підскочили на зап'ясті. Вона розуміла, що з двома їй не впоратися, тому направилася до виходу, зачепивши Марка плечем.
— В костюмі тобі було краще.
Коли за дівчиною захлопнулася двері, Марк поправив сіру смугасту футболку з довгим рукавом і пройшов до свого столу, біля якого ще хвилину тому відбувалися змагання на швидкість і реакцію. Його речі, відправлені поштою, ще не доставили, тож довелося позичити одяг у начальника.
— Те ж мені, модний критик, сама в обносках ходить. — Марк бурчав собі під носа, змахуючи пил з малюнками зі свого нового робочого місця.
— Як же ти вчасно! Вона хотіла відібрати у мене ключі від архіву! — Льоня намагався вирівняти збите дихання. — М-да, добре, що Макарич цього не бачив, замкнув би Ваньку на добу, чи дві. До речі! — Він поглянув на вихід. — А де він? Думав, ви прийдете разом.
— Зустрів дорогою якусь знайому і зупинився побалакати. Єгор Макарович сказав мені ознайомитися поки з поточними справами, щоб бути в курсі. Може, свіжим поглядом щось зможу помітити.
— Серйозно? Та що там помічати? М-да, він же сам казав забити на них з високої колокольні.
Льоня виніс з архіву невелику стопочку, в якій було лише п’ять тоненьких однакових картонних папок. Він побажав удачі і схилився над своїм столом. Незабаром по всьому відділку почувся приглушений закадровий сміх.
Справа про непристойний графіті на будинку мера… Справа про крадіжку візка з ринкової площі… Справа про зниклі ящики капітана… Справа про вбивство школяра…
— Вбивство?
— Що?
— А? — Марк, що побачив на одній зі сторінок фотографію знайомої порушниці спокою, видавив із себе подобу усмішки. — Ні, нічого… Кому знадобилося красти ящики?
— Нікому вони і даром не здалися, а от контрабанда, яку в них перевозили – ласий шматочок. — Льоня говорив це, як про щось само собою зрозуміле, навіть не відриваючись від екрану. — По-хорошому, прикрити б лавочку капітана, а то зовсім вже офігів. Тільки він єдиний поромник, що сюди катається. А коли новий з'явиться… м-да… Макарич обіцяв поговорити з ним, щоб відкликав заявку і не соромився. І щоб на мене скаргу забрав! Вже четверта від нього за цей рік!
Марк знову відкрив цікаву для нього папку, яка чомусь опинилась в стопці з нерозкритими справами. Вочевидь, це була папка, за якою полювала Ваня. Її фотографія ще зі шкільних часів була прикріплена до аркуша з показаннями. Вона виявилася двадцяти семирічною дівчиною, яка чомусь спілкувалася зі школярем.
Марку було фізично боляче дивитися на криво заповнений звіт, але найголовніше він дізнався. Жертва – Максим Бойко, 18 років. Причина смерті – колота рана в шию. Знаряддя вбивства – ніж для паперу та відкриття листів. Вбивця – Тимофій Гунько, над яким весь час знущалися в школі. Імена нічого не сказали. А от фотографії з місця події та записи опитувань викликали набагато більший інтерес. Інтерес, що згаснув так само стрімко, як і з'явився.
Можливо, для маленького острова це було чимось неймовірним, про що ще місяць ходили плітки та пересуди, але для великих міст подібні розборки не рідкість. Зазвичай до смертельних випадків не доходить, тому школи намагаються уникнути розголосу і вирішити все мирно.
Марк підсумував свої роздуми, переказуючи все Віталію, поки ввечері прогулювався набережною.
— Черговий сумний результат шкільного булінгу. З ботана знущалися за те, що він ботан. Особливо в цьому досяг успіху головний хуліган школи, який одного разу перегнув палку. А ботан схопив з учительського столу перше, що потрапило під руку, і вдарив свого кривдника в гніві. — Марк тримав в одній руці телефон, а другою зображав напад. — Його затримали прямо над тілом. Не відійшовши від шоку, він навіть визнав свою провину, хоча зараз все заперечує. Справу намагаються якомога швидше зам'яти, але мене дещо турбує…
На тому кінці лінії важко зітхнули. Пробурмотівши тихенько кілька нецензурних висловлювань, Віталік підвищив голос і закричав так, що Марку довелося прибрати телефон від вуха, щоб уберегти барабанні перетинки.
— Ей! А ну повтори мантру!
— Ти повинен бути слухняним, Марк…
— Далі!
— Тримай себе в руках, Марк…
— Далі!
Марк стояв біля кам'яного парапету і, як дитина, що провинилася, ковиряв носком травинки, які проростали між брилами.
— Не лізь не в свою справу, Марк…
— Я ставив на два місяці, а тебе вистачило на два дні! Два дні! Навіть не думай сунути свій довгий ніс у розборки школярів! Цього ще не вистачало.
— Слухаюсь, мамуля…
Марк, як зазвичай, кинув слухавку, не прощаючись. Він перевів погляд з травинок на море, в якому відбивався захід сонця. Незважаючи на небачену красу перед ним, його думки все ще блукали, прокручуючи деталі справи, що не давала йому спокою. Дочекавшись зручного моменту, ще вдень він швидко зняв на телефон всі матеріали. Його зрідка підводила інтуїція, і зараз вона підказувала, що щось не так. Щось, що було на поверхні, відкидало тінь, але поки що вислизало з поля зору.
Пообіцявши собі повернутися до цього пізніше, він продовжив прогулянку. Рука мимоволі потягнулася до обличчя, обмацуючи його. "Не такий вже і довгий".
***
Будинок Єгора Макаровича виявився майже біля самої води, але вікна на море не виходили. Маленький білосніжний будиночок, неймовірно чарівний ззовні, здався Марку порожнім і зовсім не обжитим через пануючу в ньому чистоту. Голі бежеві стіни, простенькі меблі, шведська стінка і пара гантель.
Майже спартанські умови нагадували йому гуртожиток у поліцейській академії. Різниця була лише у свободі пересування і відсутності тарганів.
Спати на надувному матраці в кухні було сумнівним задоволенням, але виходити ввечері на набережну, щоб послухати шум хвиль, виявилося приємним. Ще приємніше було підставляти обличчя під освіжаючий морський бриз.
Порада Віталі дійсно працювала. Сприймаючи вимушений перевід як затягнуту відпустку біля моря – миритися з надувним матрацом стало простіше. Марк все ще чекав, коли йому виділять таку ж невеличку хатинку, щоб ввечері сидіти на терасі з пивом, споглядаючи на метушіння рибальських човнів біля горизонту.
З роботою ж все було не так райдужно. Точніше, роботи не було зовсім. Він був готовий бігти за першим викликом, знімати з дерев котів, переводити через дорогу бабусь, або шукати будь-які загублені ящики, бочки, вози, хоч що-небудь! Але місцеві, наче й не знали про існування поліції.
Марк сумував за днями, коли, втомлений після складного напруженого дня в патрулі, засинав навіть не перевдягнувшись. Божевільний ритм життя, до якого він звик, раптово зупинився. Час плинув неймовірно повільно на забутому всіма острові, де єдиною розвагою були нескінченні серіали Льоні та одиночні пікети Вані.
Але так тривало до одного нічим не примітного вечора четверга.
***
Макарич зрідка з'являвся у відділенні, і майже весь робочий час курсував по острову пішки для підтримки фізичної форми. Тому Марк йшов додому один рахуючи кроки від воріт до воріт, коли його гукнули.
— Підвезти, красунчик?
Ваня повільно їхала поруч на світло-зеленому скутері, майже повністю обклеєному різнокольоровими стікерами. Напівкругле скло над кермом в кілька шарів було заліплено всіма видами комах, що мешкали на острові. Вона сиділа в своєму просторому світлому джинсовому комбінезоні з витягнутими колінами і високими підкатами, який носила кожен день, змінюючи лише об'ємні футболки під ним. На голові бовтався недбалий пучок, що розтріпався на вітру.
— Не варто, я боюся навіть уявити плату за цей акт добродійності.
Марк бачив, як дівчина захихотіла, але сміх заглушив звук мотора.
— В якості плати хочу задати всього одне питання.
— Може, краще натурою? — Він пам’ятав попередження Льоні щодо подруги, тому намагався уникнути будь-яких обіцянок.
— Тільки якщо надягнеш свій костюмчик.
Ваня зупинила скутер і простягнула велосипедний шолом. Марку знадобилося всього кілька секунд на роздуми.
Хлопець легким рухом відштовхнув її руку, і вмостився на невеликому вільному просторі між водієм і багажником. Хоч так він хотів розбавити нудні однакові будні.
Про своє легковажне рішення Марк пожалкував, як тільки вони стартанули. Не "тронулися", або "поїхали", а саме "стартанули". Випасти йому не дозволив тільки ненадійно закріплений багажник, що йорзав з боку в бік на поворотах.
— Що-що? — Ваня, почувши лайливі крики позаду, повернула голову на звук, але пасажир миттєво тицьнув пальцем її щоку, змушуючи розвернутися.
— На дорогу дивись!
Льоня виявився дуже проникливим, називаючи її "головним порушником спокою", адже Ваня чомусь вирішила, що спеціально відведена під транспортні засоби дорога – це занадто буденно, а тому звернула в найближчий провулок, на стежку, де ледь могли пройти двоє плечем до плеча. Випадкові перехожі кидалися в сторони і втискалися в стіни, щоб не бути розчавленими цим прекрасним теплим вечором.
Скутер летів манівцями між будинками, поки раптом різко не спинився.
Марку знадобився якийсь час, щоб прийти в себе. Ще мить тому він йшов попід заборчиками в центрі острова, коли раптом опинився біля дому Макарича. Він сидів на все ще заведеному старенькому скутері, вчепившись у боки водія мертвою хваткою. Його отверезив гордий і трохи зверхній голос.
— Ми на місці! Можеш вже відлипнути від мене.
Марк розтиснув закостеніли пальці і незграбними рухами зліз зі скутера, ледь не впавши разом з ним. Ноги зрадницьки тремтіли, але обличчя залишалося байдужим і невимушеним. Лише нерівний швидкий стукіт серця міг видати його збентеження.
— Виставляй рахунок, буду оплачувати.
— Що, прямо тут? Може, хоч у дім зайдемо? — Ваня багатозначно пограла бровами. У неї були свої уявлення про жіночність.
— Питання своє став, Шумахер. Поки я не передумав.
— Хто викликав поліцію?
Ваня, побачивши розгубленість на обличчі поліцейського, додала, що той матиме час до завтра, щоб знайти відповідь.
Не чекаючи зворотної реакції, вона відштовхнулася від бордюра, і вже незабаром скутер зник за будинками. Марк залишився стояти на узбіччі, вчитуючись у фотографії справи, а він був впевнений, що саме про неї запитувала Ваня.
Не було вказано, хто саме сповістив поліцію про злочин. Якийсь анонім зателефонував у відділок і повідомив про вбивство в школі, вказавши імена і кабінет. Так дільничні опинилися в потрібному місці в потрібний час, щоб спіймати вбивцю прямо над тілом.
Один раз Марк вилаявся, коли зрозумів, що інтерес до справи нікуди не зник. Другий раз – усвідомивши, що він сам не поставив питання, хто ж здійснив дзвінок, якщо всі присутні в школі у своїх свідченнях наполягали на тому, що не бачили і не чули, як скоєно злочин.
***
— А це Катя, вона всього на два роки старша за Лізу. Вже в третьому класі. — Льоня з гордістю показував фотографії, відкопуючи їх під завалами особистих речей і змахуючи пил краєм сорочки. — Соня і Софійка близнючки, їм вже по п’ятнадцять. Одна з них приходила вчора. М-да, якщо чесно, я до кінця не впевнений, хто саме. — Він уважно вдивлявся в фотографію. На ній усміхалися дві абсолютно однакові дівчинки.
— Ти казав, у тебе п’ятеро сестер?
— А, так. Ще є Оля, у нас з нею майже шість років різниці. Але в мене немає її фотографії. Ми з нею майже не бачимося. Вона поїхала на велику землю, як тільки їй виповнилося 16. З тих пір старшим в домі став я.
Практично кожного дня молодші сестри Льоні по черзі приносили йому обід з дому, який завжди викликав заздрість двох безпритульників, що уминали бутерброди. Марку ніколи не було діла до родичів своїх колег. Але це здавалося цікавішим, ніж безперервно дивитися, як рухається шторка від кондиціонера.
Наче почувши думки про нудьгу, у відділок увірвалася порушниця спокою, що відкрила двері ледь не з ноги. Льоня підскочив, рефлекторно перекриваючи їй дорогу. Поки Єгор Макарович патрулював острів, він був головним по збереженню цілісності дільниці. Але Ваня підняла руки і обійшла перешкоду, кажучи, що прийшла з миром.
— Ванька, ти якого… — Він не зміг договорити, подруга перебила, не дослухавши.
— Спокійно, Льонь, я не до тебе. У мене особиста справа.
Вона присіла на край столу Марка спираючись на одну руку.
— Ну що? Подумав над моїм питанням?
— А? — Марк не міг визначитися, чи потрібно було про це знати іншим, адже про зустріч з головним болем всієї дільниці він замовчав.
— Ти що, не пам'ятаєш вчорашній вечір? — Дівчина показово образилася, надувши губи. — Як ми з тобою розважилися? У мене аж синці на талії залишилися від твоїх пальців. Показати?
Ваня вже почала піднімати футболку, як позаду неї Льоня подавився повітрям, відволікши всю увагу на себе. Дівчина, задоволена собою, усміхнулася і повернулася в початкову позицію, знизивши голос.
— Тільки не кажи, що не сподобалося.
— Я подумав над твоїм питанням. Але знаєш, для відповіді одного вечора якось замало. Не вистачає… інформації. — Марк покрутив на її руці одну з численних фенічок. Він прийняв умови гри. — Треба б повторити.
— Я заїду за тобою після роботи.
Ваня сяяла як новорічна ялинка. Вона підморгнула, зістрибнула зі столу і, не попрощавшись ні з ким, пішла так само раптово, як і з'явилася.
— І що це, нафіг, було? — Льоні знадобилося чимало часу, щоб відновити прийти в себе.
— Вибач, це особисте.
— М-да… приплили.
Марк не сумнівався, що Льоня все детально переповість начальнику. Але йому було все одно. Після переводу, вперше в його очах з'явилася іскра.
Віталік точно відречеться від нього.
***
Ледь дочекавшись кінця робочого дня, Марк з повною зовнішньою непорушністю покинув дільницю. Під порогом вже чекав світло-зелений двоколісний екіпаж. Його власниця стояла поруч з таким пафосом, ніби спиралася на Bugatti.
— Ну що, чим збираєшся вразити мене цього вечора?
— Покатаємося по місту. Покажу одне місце. Тільки… — Ваня сіла на скутер і похлопала по сидінню позаду себе, — …зафіксуй час.
— Спершу дай-но мені шолом.
"Розумні хлопчики повинні вчитися на своїх помилках". Так говорила Марку мама.
Місцем, куди загадково відвезли Марка, виявилася звичайна двоповерхова будівля неподалік від центру. Навколо майже не було житлових будинків, тільки невелика паркова зона та стадіон з витоптаною до землі травою.
— П’ять хвилин доїхати від дільниці до школи. — Марк зліз зі скутера і вимкнув секундомір на телефоні.
Ваня заглушила мотор і вказала пальцем на одне з вікон другого поверху.
— Ще одна, щоб піднятися і знайти потрібну аудиторію. Парочка, щоб завести поліцейську машину, ця колимага ще ніколи не піддавалася з першого разу. Її завжди потрібно повмовляти.
— Значить, на все про все не більше семи-восьми хвилин.
— Більше, якщо згадати, що в нашій дільниці місце тільки для некомпетентних ідіотів з реакцією лінивця.
— Гм-гм… — Не те, щоб Марк був зовсім не згоден, але все одно образився.
— Поки до Льоні доходило, що це не розіграш, він навіть не спромігся запам’ятати, був то чоловічий голос, чи жіночий. Змирись, ти тепер один з них.
Колишній патрульний з діловим виглядом, ніби знає що робить, обійшов будівлю школи. Вона була в чотири рази менша тієї, в якій він навчався, і більше нагадувала свіжопофарбований сарай, ніж навчальний заклад.
— Боженька, пішли, покажу тобі, як тут все влаштовано.
Марк пропустив повз вуха вільну інтерпретацію свого прізвища, не безпідставно вирішивши, що це не найгірше з прізвиськ, яке йому може дати ця дівчина.
— Не вийде, я тут неофіційно, охорона не пропустить.
— Яка охорона? — Ваню потішили дурниці міського хлопця. — Навіщо в школі охорона? Що тут красти? Олівці? Або плакати з таблицею множення?
Не знайшовши, що заперечити, Марк мовчки пішов за своїм екскурсоводом, який генерував ідеї, яку ще дрібницю можна було б стягнути з цієї богадільні.
— Увесь другий поверх віддано під початкову та середню школи. На першому – вчительська, басейн і аудиторії для старших класів, але дітей з кожним роком все менше, то вони займаються в основному нагорі. Там ремонт свіжіший.
— У вас немає охорони, але є басейн?
— Мер постарався. Це, мабуть, єдине, що він виконав з обіцяного. І то тільки тому, що його донька ходить до цієї школи. — Ваня зупинилася біля потрібної аудиторії. — Вони опечатали двері, так що всередину можна потрапити тільки через вікно… — Під докірливим поглядом поліцейського, їй довелося швиденько виправитися. — Чого ми, як законослухняні громадяни, звичайно ж, робити не будемо.
— Де в цей час навчався Тимофій Гунько?
— На другому поверсі в кінці коридору. У нього був факультатив. На них після занять залишаються тільки ті, хто збирається покинути малу землю і вступити до вишу.
Ще кілька хвилин вони бродили коридорами, запам'ятовуючи розташування дверей і вимірюючи час, який потрібен, щоб дістатися від однієї аудиторії до іншої.
— А де пожежний вихід?
— Нашо? Тут всього два поверхи. Ті, хто на першому – вилізають у вікна і ловлять тих, хто на другому.
— Більше питань немає.
Марк був впевнений, що через кілька тижнів він вже перестане дивуватися і про себе підраховувати порушення, які на острові вважалися нормою.
***
Сонце починало сідати, коли Марка з вітерцем підкинули до його тимчасового притулку.
— Завтра в тому ж місці, в той же час? — Ваня перевалювалася разом зі скутером з однієї ноги на іншу.
— Пригальмуй, у мене за планом велике переселення.
— Підшукали житло? Так швидко? Навряд чи щось хороше.
— Не каркай! — Марк пнув ногою по задньому колесу.
— Ти ж не послав мене, а значить, теж думаєш, що щось у цій справі не так. Марк, я дуже добре знаю свого друга.
— Кожен вбивця, напевно, чийсь хороший друг.
— Він з тих, хто пройде зайві сорок метрів, щоб перейти односторонню тиху дорогу по зебрі. З тих, хто носить вовняні жилетки і ортопедичні устілки. Він відмінник і грає на скрипці! Тіма просто не може бути вбивцею. Скільки його знаю, він прагнув вирватися звідси і робив усе для цього. Я не повірю, що за кілька місяців до виконання мрії, він усе похерив через якогось утирка.
— Чому тоді він зізнався?
— Я не знаю.
Марк думав, колупаючи одну з наклейок, що почала відходити від скутера. Голос друга, що повторював мантру, намагався перекричати цікавість, але ставав все слабкішим, поки не замовк повністю під тихим відчайдушним "я не знаю".
— Я скину свою нову адресу пізніше. Приходь на вихідних, помозгуємо над знову відкритою справою.
Мабуть, поки Віталіку про це знати необов'язково, інакше він примчить прямо зі столиці, щоб вибити на лобі друга татуювання "невиправний тупко", бо він знову і знову продовжує потрапляти в неприємності.
"Розумні хлопчики повинні вчитися на своїх помилках". Так говорила Марку мама. Шкода, що він ніколи її не слухав.
