#оріджинал #А #N #Джен #реальність #флаф #гумор #стьоб #притча #психологія Присвята: Ця історія присвячується всім загиблим під час війни й справжнього геноциду 21 століття. Також вона присвячується кожному військовому й українцю. Місяць повільно прокидався, даруючи своє легке світло тим, хто його чекав. Це проміння заспокоювало кожного та оберігало їх сни. Але зараз місяць лише відкривав очі, а люди тільки готувалися до сну. Світло, не гірше зірочок на небі, світило в багатьох оселях багатоповерхівок. В одному такому домі, в одній квартирі жила сім’я. Дуже звичайна українська сім’я. Мама, тато, донька й син. Вранці батьки працювали, поки діти знаходилися в садочку, а ввечері разом проводили години за вечерею, розмовами, іграми й переглядом телевізора. Після, всі як завжди лягали спати, але були дні як цей, коли батько з мати брали до рук книжку й читали дітям на ніч магічні історії. — Ви вже вибрали, яку казку бажаєте сьогодні чути? — сказав батько з посмішкою, трохи втомленою, але теплою, батьківською. Руками він покликав до себе в ліжко сина й доньку, які зі сміхом змагаючись один з одним на швидкість бігу до місця призначення, застрибнули на ліжко. Батько розсміявся й почав лоскотати дітей. Тепер на ліжку був легкий гармидер, але з нотками тепла й чогось дуже домашнього. У кімнату ввійшла мати, яка побачивши це все теж розсміялась і була втягнута в цю гру. — Ну, досить, досить, треба читати казку, — мовила вона намагаючись перевести дух від сміху через лоскот. — Ну, мама! — сказали діти, але батько додав: — Так, слово мами — закон, тому треба слухатися. — Але ти ж вчив нас не відступати ніколи від своєї думки, — промовив син. — Якщо хочеш завтра їсти смачну кашу, а не холодну, краще поступитися мамі, — тихо прошептав батько, через що отримав легкий копняк в бік, від дружини. Коли нарешті вони заспокоїлися і примостилися під ковдрою, мати взяла в руку книгу, щоб відкрити її та почати читати. — Мамо, ми не хочемо сьогодні таку книгу читати, — промовила дочка. — Так! — додав син. — А, що ви сьогодні хочете? — запитав батько. — Ми хочемо ту казку, яку ви нам колись розповідали. — Але ми ж так багато разів вже її розповідали, — мовила мати. — Нам вона дуже подобається, ну будь ласочка! — сказала дівчинка. Жінка подивилася на чоловіка і кинувши з посмішкою погляд один одному, вона відклала книгу в сторону. Замість цього обійняла сина поряд, а чоловік обійняв доньку. — Десь, далеко й одночасно близько, глибоко й одночасно мілко, знаходилась чарівна країна… Вона мала прекрасну й милозвучну назву — Аурї’кна. Це була країна з гарними водоспадами, полями, рослинами, тваринами, спорудами й корисними копалинами. Населяли її дуже багато різних видів янголів. Одні були янголами світла, інші вогню, а інші янголами природи. Усі були рівні, всі були дружні, поки в їх житті не з’явилися гобліни. Спочатку вони намагалися зачаклувати за допомогою темної магії всіх янголів, щоб вони конфліктувати, розділялися, слухалися їх та віддавали все золото, що було. Але закляття не на всіх спрацювало й один раз вони все-таки вигнали одного з головних гоблінів, який через свої дії був майже спійманий. Та на жаль гобліни не здавалися й вирішили заблокувати деякі дивовижні місця, які мали найбільше золота. Наклавши великий магічний купол, вони думали, що все обійдеться, але янголи кинулись в бій й кожен знав, що буде боронити інші свої землі та намагатися розчарувати купол доти, доки все не повернеться назад. Багато років пройшло, всі втомилися, але не здавалися. Країни фей, ельфів, драконів спочатку чимось намагалися допомогти, але все-таки не хотіли лізти в цей непростий конфлікт. Янголи не здавалися. Коли одним з найголовніших став янгол природи, гобліни вирішили зробити дуже велику помилку і розпочати війну. Вони давно планували підкорити янголів собі, давно готували найміцніші зілля та закляття, все розписували й продумували так, щоб янголи не мали навіть хорошої зброї чи знань заклинань, тому вони вірили, що переможуть. Проте їх бажання встигнути все за декілька днів швидко було зламаним. Ніхто не очікував такого. Ні дракони, ні феї, ні ельфи та інші не вірили, що янголи вміють так вправно битися, використовуючи все, що було. Один янгол своїм заклинанням зупинив велике прокляття, інша янголиця змогла перемогти гоблінських птахів найтвердішим сортом помідорів. Кожен бився, кожен щось робив, кожен ділився усім, що мав. Тоді побачили дракони, що янголи сильні й почали допомагати усім, чим могли. Побачили тоді й феї та ельфи, які допомагали та розказували про гоблінів іншим. — Звичайно були й демони, які допомагали гоблінам, а також фламінго, чарівні орли, кентаври, які не хотіли… — перебив жінку чоловік, та зловивши її погляд винувато підняв руки вверх й дав розказувати історію далі. Янголам було дуже складно, вони втратили багатьох своїх рідних, хоча кожна втрата для них була такою ж болючою, як і втрата близьких. Вони плакали, але при цьому бившись. Вони страждали, при цьому продовжуючи вирощувати їжу, навчаючи дітей, допомагаючи усім, чим можуть. — Мамо, а чому вони далі це все робили? Це ж дуже складно й сумно, — запитала донька. — Тому, що вони були сильними, тому що, якби вони здалися, то гобліни перемогли. — Чому гобліни так робили? — спитав син. — Тому, що, вони вважали це правильним, — відповів батько. — Але чому вони так вважали, бо видно, що ж це не правильно? — Бо… Бо темна магія впливала і на їх розум. — А чому вони зайнялися темною магією? — Хмм, я навіть не знаю, — мати подивилася на чоловіка поглядом просячи на допомогу. — Скоріш за все вони просто сами були частиною тієї магії. Янголи народжувалися зі світла, а вони з багнюки. — Наче свинки? — сказав хіхікнувши хлопчик. Після цих слів його сестричка розсміялася. — Ну у них були й дивні створіння. Наприклад одне створіння мало голову свині, а тіло собаки, можливо це якось пов’язано, — додав батько й тепер тихо хіхікала жінка. — Продовжимо… Дракони допомогли ельфам та іншим скувати сильні магічні мечі та посохи, феї допомагали чарівним пилком та допомогою янголам, які тікали від війни. Янголи стали набагато озброєними, набагато сильнішими. Гобліни ламали будинки, від злості вбивали та намагалися забрати більше золота, але янголи давали їм відсіч. Навіть полеглі янголи допомагали — вони оберігали тих, хто далі воював. Природа, флора й фауна теж допомагала. — Мам, а янголи виграли? — запитала донька. — Так, звичайно, ти ж знаєш кінець, чому тоді питаєш? — Мені так подобається це чути. Добро завжди перемагає зло! — вигукнула донька. Бій йшов, він був запеклим, але сонячне світло одного дня осяяло країну янголів. Гобліни зробили помилку, яка допомогла янголам швидко перемогти та повністю зламати темні куполи, якими були накриті частини їх територій. — А що сталося далі? Ти ніколи не розказувала — промовив вже сонно син. — Деякі території забрали собі інші дивовижні країни, деякі стали окремими країнами. Але гобліни тепер тільки працювали, дуже тяжко працювали, щоб оплачувати відбудування всього, що зруйнували. Вони повернули все золото, яке мали, при цьому віддавши повністю навіть своє та й нове, тільки знайдене. Янголи допомагали все керувати, щоб не повторилося такого й відбудували найгарнішу, найпросунутішу країну, — розповідав батько, поки до його руки не доторкнулася жінка. — Вони вже сплять, — прошептала вона. — Й поки що навіть не здогадуються, що теж янголята країни янголів. — Прийде час, вони трохи підростуть й ми розкажемо все. — Так, нехай хоча б для них це буде казка, а потім історія, а не страшна буденність. Я віднесу доньку до її кімнати. — А я сина, — відповіла мати. Так і закінчився той вечір. Син спав й бачив солодкі сни, спала й донька. Чоловік та дружина теж заснули в обіймах один одного, без страху й тривоги. Вони знали, що тепер все добре. Вони відчували безпеку. Вони ніколи не забували й пам’ятали, яку ціну було за це все заплачено. Вони жили ради них, своїх янголят, щоб ніхто з них ніколи в житті не чув й бачив те, що бачили вони.

#вірші #поезія #оригінальнітвори До війни не звикають. Скаже вам це навіть дитина. Хоч і роками триває, Хоч ти відпочиваєш, Хоч поряд родина. До війни не звикають. Навіть коли кожен день є тривоги, Є генератор, є тиша, є світло. Ти все відчуваєш, Ти все розумієш, Навіть намагаючись далі жити. Ракети літають, Хоч ППО намагаються їх збити. Люди вмирають, Щоб своє захистити. До війни не звикають - Це травма навіки. В один день ти плачеш, В інший намагаєшся новий світ зрозуміти. А інколи сумуєш, за тим, Що вже не вернути. До війни не звикають. Новини, новини, новини, Які не перестанеш тепер ніколи читати. Де пропаганда? Де є правда? Шукаєш щотижня, щодня, щохвилини. До війни не звикають. Не віриш ти світу. Не віриш собі. Не віриш в божу освіту. Усюди брехня, тепер ти все бачиш. До війни не звикають, Тому не воюйте, діти!

Фандом: #ГарріПоттер Рейтинг: #В2 Розмір: #Міді Статус роботи: #ВПроцесіНаписання Жанр: #AU #Ангст #Драма #Психологія #Фентезі #Гумор #Дарк #Детектив #Пригоди #Екшен Мітки: #Нецензурналексика #G #Танці Та сама кімната. Ніч. Лінді сиділа за столом з увімкненою лампою і дивилася на лист пергаменту намагаючись написати хоч щось для своєї сестри. Мати кожен день читала їй казки й вірила, що вона чує, а тому була велика надія, що це теж буде почуто. "... Peut-être que tu peux entendre ce que je dis, peut-être pas. Mais sache que je suis toujours là pour toi. Quoi qu'il arrive, je me battrai pour toi et tu as promis de te battre pour moi. S'il vous plaît, battez-vous, vous êtes fort. Tu te souviens quand on jouait à cache-cache avec ton grand-père et qu'on se cachait dans un très vieux placard ? Il y avait tellement de poussière que j'ai eu une crise d'asthme et tu t'en es voulu. Ma mère disait toujours que j'étais beaucoup plus faible et que je devais donc prendre soin de moi et surtout de ma santé. Vous êtes plus fort que moi, alors battez-vous. J'ai besoin de toi... " "... Можливо ти чуєш мої слова, а можливо ні. Та просто знай, що я завжди поряд. Щоб не було я буду боротись за тебе і ти теж обіцяла боротися. Прошу, борись, ти сильна. Пам'ятаєш, як ми з тобою грали в хованки з дідусем та сховались в дуже старій шафі? Там було стільки пилу, що в мене почався приступ астми, а ти ще звинувачувала себе. Мати завжди казала, що я набагато слабша, а тому повинна берегти себе й особливо своє здоров'я. Ти сильніша за мене, тому прошу, борись. Ти мені потрібна... " Кожне слово було болючим і від кожного слова хотілось залити цю кімнату сльозами. От тільки б навряд чи вистачило кімнати. За стільки років не випущених сліз можна було потопити б весь Лондон, а може цей постійний дощ і є її сльозами? Сльозами, біллю та тим що було на серці. Коли на пергаменті з'явились останні слова і точка та все було гарно запаковано в конверт, аврорка встала і підійшла до вікна. - Чи можна зшити душу, яку вже порвано на тисячі шматочків? - питання в порожнечу. Питання-птах, що злетіло прямо над місяцем й зірками в пошуках істини. *** Ранок наче й не збирався приходити. Так буває завжди, коли ти чогось дуже чекаєш. Спати було неможливо, увесь час їй снилися кошмари, а тому усю ніч Лін писала лист, розминалась настільки, наскільки дозволяла кімната, дивилася у вікно спостерігаючи за нічним Лондоном та зірковим небом. Але все колись закінчується. За ніччю йде ранок, а за ранком день. Ітан ще спав, тому втомившись від своєї кімнати дівчина вирішила піти на кухню та зробити хоч щось інше. Ось яйця, трохи овочів, масло та молоко, а ось кава. Трохи звичної для простих людей магії й кухню заполонив смачний запах омлету в суміші з готовою кавою. Не сильно схоже на британський сніданок, але це було перше, що прийшло на думку втомленої від життя аврорки. - Все-таки ти явно захворіла, - сказав Ітан приклавши руку до лоба, щоб перевірити чи немає температури. Це було помилкою, бо у неї досі були рефлекси, які працюють саме в таких неочікуваних дотиках. Руки аврора одразу були прибрані та перекручені за спину, а сам він був притиснутий до столу. Зрозумівши нарешті, що небезпеки немає, вона відпустила чоловіка. - Ні, мені просто здалося. І взагалі-то боляче, - відповів Уайт розминаючи руки. - Буде уроком, що підкрадатися до найкращої агенти Британії погана витівка, - лиш відповіла вона і насипав собі трохи омлету сіла за стіл та почала снідати. Ітан дивився на неї здивовано. - Ти правда думаєш, що я буду тобі насипати сніданок? Ти тримаєш мене тут незаконно і порушує мої права, а тому на таку доброту навіть не чекай, - кинула дівчина без жодного погляду на чоловіка. Вона дивилася у свою тарілку і намагалася думати, що взагалі робити і як вибиратися з цієї клітки. - На це я не надіюся, просто... Забудь. - Забуду. - Елен, - сказав він зробивши вдих і видих. Він встав і підійшов до її стільця, повернув його до себе і присів навприсядки... *** ... - Подивись на мене, ей, вже все добре, - говорив Ітан до мене, а я намагалася боротися зі своїм серцебиттям. Ніжна дівчина, яка бажає стати аврором тільки що стала тією, кого вони й повинні захищати. Напад крадія, майже круціо, непоганий початок дня? Ітан опинився поряд вчасно, або заклинання червоних іскор стало моєю вдачею? Я не знала, хоча на це все вже було начхати. Я жива! - лиш кричали думки. - Так, я зараз схожу за кавою, чекай, - додав аврор і зник за дверима лавки Гоґсміду, що була поряд. Повернувся Ітан вже з двома кружками капучино. - Звідки ви знаєте, що це моя улюблена кава? - По-перше, я наче не такий старий, щоб бути "ви", тому прибирай це, а по-друге, я наче казав, що фокусник, - прозвучала відповідь, яка мене розсмішила. Я забула про те, що пережила і відпила кави, яка була найсмачнішою у моєму житті. Каву життя й смерті, каву, яку приніс аврор, який завжди вмів заспокоїти та зараз... *** Та зараз Ітан розізлив й одночасно здивував Лін. Її брови злетіли вверх. Вона застигла з виделкою в руках дивлячись прямо в його очі. - Розкажи мені все, - серйозно проговорив він. - Що!? - прикриваючи шок і легку тривогу впевненістю відповіла дівчина. - Ти повинна все розказати. Одній витримати ураган в середині дуже тяжко і я кажу це тобі, як людина, яка вже колись таке відчула. Це все було таким дивним для цієї кухні, цього міста і цього часу. Лін плуталась в думках і особливо після звернення. Ніхто не називав її Елен, навіть якщо це було її під ім'ям - Лінді-Елен Леура. Вона була просто Лінді, міс Леура або чорна прима. Друге ім'я було чимось таким власним та особистим і на це зараз робили замах. Вона встала і забравши тарілку направилась у свою кімнату, але її схопили за руку, притягнули до себе і... *** -... А що ти думаєш щодо чуток? - питала я у нього, подавши йому свіжу газету, яка опинилася сьогодні у кожного на столі під час сніданку. Це було чимось новим та брудним для Гоґвортсу. Плітки в одному місці при чому дивлячись прямо в очі тому, про кого пишуть. - Що!? Зваблюю малоліток!? Серйозно!??? - випалив аврор зі злістю та встав. - Я знайду тих, хто це написав і твою репутацію, а заодно і мою повинні повернути. Я покажу їм, що краще не шуткувати з аврорами. - Ітан, чекай, заспокойся, - говорила вона, - вони тільки й чекають такої реакції, розумієш? Та і мало хто буде цьому вірити, якщо не якісь любителі пліток, тому... Забудь просто. - Лінді-Елен Леура, так проблеми не вирішаться. Поки що вони пишуть таке, а завтра усе і всіх прикриють, отримати стажування буде складніше, тому, я полетів. Тримай мене в курсі, - відповів він й перетворившись на орла злетів, тримаючи у своєму дзьобі газету. А я думала, думала й думала. Чи можна повірити в плітки про себе? Кинувши погляд на ще одну прихоплену газету, я помітила статтю про подругу, яка потрапила точно в таку ж ситуацію. Тому не довго думаючи я написала невеличкий лист і запропонувала випити чаю та обговорити бруд, який вилився на нас в одному з покинутих кабінетів... *** Він притягнув Лін до себе й ринув до її губ. Тарілка падала, як і вилка, яку дівчина випустила з рук. Він дивився на неї, поглядом прямо в душу, хоча ні, в цьому погляді й була його душа. Лінді була розгублена. Найкращу чарівну агентку Британії змусив розгубитись поцілунок з якимсь аврором. Вона грала багато ролей, іноді треба було грати й набагато більше поцілунку, щоб дістати інформацію, або виконати справу. Але те що зробив Ітан було чимось таким дивним й не таким? Те, з яким поглядом він дивився, те з якою силою та характером він притягнув її до себе й тримав за талію, те, як він цілував її було схожим на ураган почуттів, який й бушував у неї душі. Різниця лише в відтінках. Ще один погляд в очі й ті кордони, які вони будували були зруйновані назавжди. Вона теж приєдналася до цього повністю божевільного танцю. Навколо все застигло. Тарілка, яка падала, повисла в повітрі, як і виделка. Це було не правильним, вони мали розбитись, але не сьогодні. Чи все-таки розбиватися мають лише вони обидва? Танець до зупинки серця, танець повний пристрасті з присмаком скла. Він наче починає тверезіти й зупиняє безумство, але вона затягує його далі, не даючи тікати, бо загрузла в цьому всьому без надії на вихід, без виходу. Тарілка має впасти, але Ітан ловить її, Лінді своєю чергою виделку. Так і закінчуються шторми - різко й раптово, як і починаються. Вони відходять один від одного, тяжко дихаючи й дивлячись один одному в очі. - Мене роздирають зсередини кошмари, моє серце сходить з глузду, моя сестра неясно чи виживе і, чи не стане овочем. Я за весь час вбила багато людей, без жалю, без почуттів лише з солодкою думкою, що це помста. Я зараз виню себе за все, за кожну бодай маленьку помилку. Я ненавиджу те, що я не виконала головного завдання, ради якого і йшла в аврори - вберегти сім'ю. Ось так я себе почуваю, ось що в мене на душі, - сказала вона й дістала лист, який весь час лежав в кишені. Лінді зробила крок до Ітана, але одразу відступила і просто злевітувала лист до його рук. Нехай він і забрав чарівну палицю, легкі заклинання вона вміла виконати й без неї. Професія аврора вимагала багатого і це була не остання прихована відточена навичка. Поглянувши останній раз на нього, Лінді пішла у свою кімнату. Як тільки двері закрилися, вона сповзла вниз. Француженка знала, що падала, все швидше й швидше, все глибше й глибше. Невже це все-таки сталося? Невже це все правда? Чому він це зробив? Чому я відповіла? - все крутилось і крутилось в її голові. *** Ітан не знав, що на нього найшло. Він просто так довго брехав серцю, що ця, на цю мить вискочка, та сама його учениця з якою нічого і не може бути. Запевняв себе, що це просто чисто легка симпатія, як до будь-якої іншої хорошої людини. Це ж просто робота? Та, те, що вже сталося, не могло назавжди бути схованим. Цей погляд, коли він побачив її вперше після 5 років. Ці рухи в танці, які були відточені до деталей та характер в суміші з емоціями, що створювали навколо виплески магії. Цей погляд коли він назвав її Елен, ці очі, такі глибокі, як каньйон, такі коричневі та блискучі, як бурштин, просто підірвали все. І коли Ітан стрибнув вниз, він зрозумів та хотів зупинити це безумство, але вона не дала, вона стрибнула за ним. Його побажання було виконано, вона показала все, що було на душі. Серце нарешті випустила все, що так давно ховалось. А потім слова, крок вперед і назад, погляд і лист, який був йому злевітований прямо в руки. Уайт зрозумів для кого це, бо Лін ще минулого вечора попросила про цю послугу. Але на душі був ураган, а в голові звичний рейвенклонський холодний розум, який просив все вгамувати й розставити все по полицях. Та Ітан вирішив, що треба час, їм обом, щоб подумати, тому зібрався й відправився в лікарню святого Мунго.

Фандом: #ГарріПоттер Рейтинг: #В2 Розмір: #Міді Статус роботи: #ВПроцесіНаписання Жанр: #AU #Ангст #Драма #Психологія #Фентезі #Гумор #Дарк #Детектив #Пригоди #Екшен Мітки: #Нецензурналексика #G #Танці Ітан помітив, що вона явно дуже схудла. Було це через працю аврора, або через самовиснаження, точно сказати він не міг. На словах капітана вона п’ять днів танцювала не зупиняючись. Це віддавалось совісним болем, бо уявлялось, що вона відчувала, коли вважала, що втратила його. Він дотяг її до найближчої лавки й сказавши, що скоро повернеться направився в їдальню, щоб взяти трохи їжі та води. Лін не змогла б нікуди піти через нестачу сил, тому він не боявся її залишити. Повернувшись Ітан побачив доволі цікаву картину. Лін спала на лавочці при цьому маючи рожеву подушку та червону невеличку ковдру. Дивлячись на доволі дивну форму подушки, яка була схожа чимось на погано зшитий мішок і на дивне простирадло, яке було неправильної форми, можна було логічно зрозуміти, що вона все собі створила сама. “Це в крові у кожної дівчини, навіть без сил якось змагічити собі миленький і гарний комфорт?” – думав Ітан мимоволі посміхнувшись. - Слава богу вона відпочиває. Ну що, ділись секретом, загублений, — сказала Кейт, яка раптом опинилася поряд. – Кейт! Радий тебе бачити. Як життя? – спитав Ітан і вони обійнялися постукав дружньо один одного по плечах. – Я теж рада тебе бачити живим. Життя прекрасно. Я вже працюю в аврораті не просто так, а ради того, щоб тікати від рутини матері. Як ти? – відповіла вона зі сміхом. – Уооо, вітаю, хлопчик чи дівчинка? – Два хлопці. – Тоді точно не сумно. Як я? Живий і нормально. – Де ти був весь цей час? – Анімагічна амнезія, тому не питай навіть. Я погано пам’ятаю усе, не тільки своє життя за ці 5 років. – Сильно, но якщо пам’ятаєш хто ти й звідки, то згадати інше буде не так складно. Тим паче в тебе допомога, — вона кивнула на Лін. – Їй спочатку треба допомогти. – Це теж, але кращі ліки іноді це допомога іншим особливо знаючи Лін. Тільки будь готовий до того, що вона змінилася. Після війни були великі зміни. – Як тяжко вона це пережила? – Я точно не можу сказати, тому що вона ніколи не хотіла про це говорити, але напевно це означає, що погано. Плюс в неї потрапили ще круціо, але вона була ціла, без ран і подряпин та іншого. Тут їй пощастило дуже. – Треба було ж мені так… – Не вини себе, Ітан. Це війна і наша професія. Якщо хтось і винен в цьому, то це буде той хто почав усе це і ти знаєш його ім’я та те що він вже мертвий. Добре, я рада, що Лін нарешті відпочила. Якщо ти ангел хранитель, то коли побачиш мого передай, що не міг би він видати ще вихідні від усього. Побачимось ще. – Вона обійняла його і поспішила кудись. – Хах, передам якщо згадаю, що янгол хранитель. Удачі, молодій мамі, — відповів він обійнявши подругу. – Що ж, тепер пора відпрацьовувати свою карму? – сказав він і сів на підлогу поряд з лавочкою розпочинаючи їсти те що приніс для неї. Все одно поки Лін проснеться їжа охолоне, а нехай може вона і звикла вже до такого, треба було повертати їй бажання до життя. В таких обставинах він обдумував усі слова Кейт і командира “Вона танцює протягом 5 днів, нічого не їсть і не п’є… Тільки будь готовий до того, що вона змінилася. Після війни були великі зміни… Плюс в неї потрапили ще круціо, але вона була ціла, без ран і подряпин та іншого…” – це все крутилось у нього в голові. Десь поряд були спогади які він забув, але майже згадав, десь поряд совість і самокопання. Руки збиралися в кулак від злості й гніву, але швидко повернулись у звичайну долоню. Правда цього всього навряд чи б хтось побачив або відчув, це все було дуже далеко всередині, ззовні ж був звичайний чоловік. *** Я опинилася в темряві. Вона була усюди. Я була в чорних пуантах, у звичайній формі аврора — це я відчувала на дотик та через те, що звикла до такого. Раптом світло осліпило мене і я побачила, що навколо мене були одні дзеркала. Одні були в крові, інші спотворювати моє відображення, ще інші говорили до мене. – Лінді… Це ти винна… Лише ти… Скільки крові на твоїх руках?.. А скільки крові на твоїх ногах? – повторювали вони. Я намагалась боротись, тікати, не дивитися, але завжди поверталась до середини. Голоси не стихали. Я намагалась закрити вуха, але це не допомагало і навпаки вони ставали лише голосніше. Раптово, пуанти понесли мене в танець. Я крутилась на місці й не могла зупинитись. – Винна! Винна!! Винна!!! ТИ ВИННА!!!! – кричали дзеркала, а я танцювала, танцювала і танцювала… Дзеркала лопнули й усі уламки полетіли в мене. Найбільший потрапив прямо в серце, після чого я почала падати. Все далі й далі… Все глибше й глибше… Хіба тут була прірва?… *** Лін прокинулась дуже різко й з нерівним диханням почала дивитись навколо. Усюди було доволі темно. “Невже я заснула в аврораті?” – думала дівчина масажуючи свої скроні, бо голова розколювалась. Було відчуття наче вона непогано так випила вчора і зараз має похмілля. Але це все була лише втомленість.- Взагалі то зараз лише година ночі, спати ще можна, — раптом сказав чоловічий голос і на нього одразу наставили чарівну паличку. – Уоу, реакція хороша, але я свій, — він підняв руки догори й дивившись на паличку запалив в руках невеличкий вогник, а потім спробував її вибити, що не вийшло. – Не забувай, що без тренувань, особливо в п’ять років, доволі складно мене провести. Навіть своїми фокусами, — відповіла Лін і встала намагаючись прокинутися і зрозуміти, що робити далі. – Хах, я забув, що ти така вперта. – Зарахую як комплімент. – Чекай, ти куди? Тільки не в зал, навіть не думай, — Ітан перегородив їй дорогу. – Я повнолітня і ти мені не батько, тому я сама вирішую куди мені йти, — промовила впевнено вона при цьому тикнувши пальцем в чоловіка. – Ага, ага, я наче ще не звільнений як тренер, пам’ятаєш? – знову спроба перекрити дорогу. – Я можу звільнити хоч зараз, чекай, тільки перо і чорнила намагічу, — вперто продовжила Лін і тепер намагалася створити чорнила і ручку, а потім дістати потрібний документ. Та раптом її обійняли й за допомогою трансгресії перенесли в незнайоме місце. – Що ти собі дозволяєш!? – випалила дівчина і хотіла дати ляпаса, та її руку зупинили. – Не заставляй мене тебе ще й прив’язувати до ліжка, щоб ти нарешті відпочила. – ДЕ Я??? – Не кричи й заспокойся. Ти в такому місці, яке називається квартира і де нормальні люди відпочивають та набираються сил. – Ні, я в тюрмі. – Не будеш відпочивати, їсти, пити, то так, це стане твоєю тюрмою. – Та як ти можеш! Ти знаєш з ким розмовляєш!? – Ага, з маленькою дівчинкою, яка дуже і дуже примхлива і хотіла себе вбити танцями. – Я втечу. – Ага, удачі, без сил далеко не дійдеш. Плюс дім під магічним захистом, щось я все-таки пам’ятаю, скажи це чудово? Лінді була дуже зла і не в собі. А потім зробила вдих і видих, а потім почала задихатися. – Чорт, астма, про неї я забув. – Інгалятор… – повторювала вона. Через декілька секунд колишній аврор нарешті зміг дістати щось таке за допомогою трансгресії предметів, та подав дівчині. Лінді зробила випад, поворот, правильний захват і намагалася забрати чарівну паличку, яка була ключем до квартири, але сили зараз скакали по гречці й перемога дісталась Ітану. – Я тебе не вчив, що обман погана річ? Твоя кімната он там. – Я знайду спосіб, як втекти. – випалила вона і направилась до кімнати, закривши двері з гучним шумом. Кімната була невеличка. Одне одномісне ліжко, доволі старе, як і шафа поряд. Ще був невеличкий письмовий столик, вікно. – Краще б вже вбив, ніж тримав в муках, — проговорила вона у вікно, звертаючись до бога. Після цього вона впала на ліжко і відвернувшись до стіни закрила очі намагаючись заснути. *** Думки Ітана блукали. Зміни Лін можна було побачити навіть неозброєним оком. Колись мила, ніжна та добра француженка стала жорстоким таємним агентом, твердістю та впертістю. Та не просто так він був її вчителем. Чоловік вважав, що це ще одне з його завдань — повернути їй себе та нагадати про те, про що не треба забувати. Впевнившись, що вона заснула і не зможе втекти, аврор погасив камін, встав та направився у свою кімнату. Сон не завадив би і йому теж. *** Ранок почався з чергових спроб втекти. Відкривши двері в її кімнату він побачив цікаву картину. Лінді з простирадла та простирадла зробила канат і намагалася втекти через вікно. Побачив це він розсміявся, бо Лін так і не помітила, що з іншої сторони на вікнах були намальовані чарівним способом руни, які захищали вікно. – Починаємо ранок з позитиву і спорту? Раночку, — додав він опершись об дверний прохід. – Стукати не вчили? А якби я тут була голою? – Ти хотіла сказати, а якби я тут намагалася втікати? До речі, канату навряд чи б вистачило, тому одяг точно б тобі знадобився ще для каната. А це означає, що голу дівчину побачив би весь Магічний Лондон. – Сильно не втішайся. – відповіла вона й закотила очі. – Сніданок на столі. – Я не голодна. – А я так не думаю. – НІ, не підходь до мене!!! – почала вона, але її закинули на плечі й понесли на кухню. Не дивлячись на усі способи вибратись нічого не виходило. Наче вдача від неї відвернулися, або противник був дуже витривалим до такого. – Надіюсь тебе перевдягати та мити потім не буде потрібно? – А що, так хочеться, чортів збоченець? – А тепер послухай мене, — він сів до неї дуже близько і дивлячись прямо в очі проговорив, — Переставай вже грати цей театр і знай про що говориш, бо все має межі. Я не буду все терпіти й почну використовувати вже методи, які не такі нормальні. Не забувай, що я теж аврор. Але я витягну тебе з цього, гівна, в яке ти себе затягнула. В тебе немає вибору й або ти думаєш про себе, свої слова та виходиш з цього стану, або я тебе витягну і повір, навіть той світ тебе не врятує. Приємного сніданку. – Ітан посунув до неї сніданок досі дивлячись в очі не відриваючи зоровий контакт. Потім встав і пішов у свою кімнату. *** -… Лін, якщо ти зараз не поїси, то не буде сил, а з ними й мобільності. Хто піде якщо що захищати Гоґвортс? – з посмішкою проговорював Ітан. 1997 рік. На посаду Міністра Магії приходить людина, яка підтримує Волдеморта. Міністерство стає складним місцем і небезпечним, де або ти граєш свою роль, або помираєш. Це стало першим великим стресом, який забирав весь апетит. Я сиділа разом з Ітаном в їдальні аврорів і він намагався мене змусити з’їсти хоч щось. Навіть через “не хочу” я намагалася їсти, щоб не засмучувати вчителя. – Молодець, хороша дівчинка, — його слова, які одразу викликають погляд повний засудження. Потім за ним йде чоловічий сміх. – Ну добре, добре. Не буду так казати, все, урок вивчено, — вимовив він піднявши руки вгору… *** Лін почала їсти. Сніданок для неї давно перестав мати смак, лише спогади. Ти наче їси свої думки та почуття, намагаючись їх переварить знову і знову. Тарілка вже була пуста, але не було ні відчуття ситості, ні відчуття голоду, лише такий великий шум усього підряд, що перетворювалося у какофонію, а вона своєю чергою у порожнечу. Така чарівна мрія, така смертоносна мрія… – Ти вже поїла? Швидко. – Дякую. – промовила Лін. – Що-що, я не почув? – Повторювати не збираюся. – додала дівчина і направилася у свою кімнату повністю зберігаючи мовчання. Ітан бачив, що чомусь щось змінилось і миючи посуд згадав… *** … – Дякую. – За що? – спитав я не розуміючи про що взагалі розмова. – За те, що піклуєшся про мене, не даєш мені заморити себе голодом та перевантажити й взагалі це лише така маленька деталь на фоні усього, що ти зробив для мене. – мовила Лінді намагаючись з’їсти те, що було в тарілці, хоча я знав, що зараз їй складно це дається. Стрес часто працює проти нас, особливо постійний. – Та ну, це моя робота, як наставника, тому не дякуй. Краще їж — ось це найкраща подяка для мене, — лиш відповів я. – Та ні, я вважаю, що дяку ти заслужив. – Прямо так думаєш? – Так, я проголосую за тебе, коли ти підеш в командири аврорату. – А нашого капітана зараз не шкода? – Усіх шкода, але таке життя. Я розсміявся від таких слів і вона теж. Її дзвінкий сміх завжди мені подобався. Це було чимось таким чистим і підтримувальний, в складні моменти життя. Вона не повинна це загубити…

Фандом: #ГарріПоттер Рейтинг: #В2 Розмір: #Міді Статус роботи: #ВПроцесіНаписання Жанр: #AU #Ангст #Драма #Психологія #Фентезі #Гумор #Дарк #Детектив #Пригоди #Екшен Мітки: #Нецензурналексика #G #Танці Зал для тренувань. Тиша, яку порушує лише тихий вітер, дівочий спів та її дихання. Зал змінювався під бажання того, хто тренується. Він був чимось на кшталт виручай кімнати, але більш стабільним та покращеним, щоб аврори не рознесли все за лічені секунди в ході звичайного тренування. Правда сьогодні зал був у вигляді танцювального залу і замість цілої групи була одна дівчина в ніжно-рожевих пуантах. Звичайний крок балерини на місці або ентарсе, або як це пояснюють звичайні та далекі від балету люди перебирання ніг на місці. Руки при цьому з третьої позиції (руки складені разом у формі овала над головою) переходили в другу (були розкриті та у формі полукола на рівні грудей). Парочку croise, легкий арабеск який обережно переходив в поворот, а той знову в арабеск і знову в поворот. І тут балет перетік в теж так улюбленім серцю контемпорарі. Ноги після повороту були на ширині плечей, а руки ринулися раптово зробили полуколо над головою і потягнулися в бік… *** День починався доволі звичайно. Ранкове тренування, кава, яку Ітан приніс, приколи від Дрейда про них обох та мої спроби розвести хлопців по сторонах. В такі темні часи людей дуже розважали плітки, як ось на кшталт, що було придумано про мене з ним. Це почалося ще з якоїсь газети пліток в Гоґвортсі, яку невідомо хто почав. Після того нас вважали парою, ну, точніше дівчиною яку звабили й чоловіка який любить молодших. Спочатку я була трохи спантеличена і не сильно знала, що буде, але подруга, яка до речі теж в цю газету потрапила і по точно такій ситуації, мене заспокоїла. Ітан же не міг бути спокійним. Він хотів справедливості й частіше саме через кулаки. Напевно на цьому моменті стає все доволі цікавіше, бо якого тоді я, дівчина раніше 16 років, вибрала саме такого наставника й опинилася в аврораті? Це довга історія… Але якщо коротко, то я приїхала на турнір трьох чарівників, щоб теж прийняти в цьому участь. Я була француженкою та чарівницею чистої крові, старостою Ардору, наставником танців та одною з кращих студенток Шармбатону. За моєю ніжністю була схована велика сила та душа, яка бажала стати аврором. Життя в одному із походів в Гоґсмід підкинуло нове знайомство — Ітана. Потім він врятував мене, вже на другий похід в Гоґсмід від якогось бандита, сам привів до тями й запропонував допомогти з мрією. Ну, а потім все понеслось. Ми стали доволі непоганими друзями та наставником і його студенткою. Ітан у вільний час тренував мене, також іноді ми разом вибиралися кудись. Через свою мрію я перевелася в Гоґвортс та почала вчитися тут, обрав для себе Рейвенклов по пропозиції й рекомендаціям наставника. З його слів тут більше полюбляють саме спокій, чіпати сильно не будуть, хоча саме мене манив Ґрифіндор і Слизерин. Подруга тягнула на Слизерин, Еліс, ще одна знайома, на Ґрифіндор. Врешті решт вибір пав на рекомендації аврора, хоча довго вибирати факультет, як потім виявилося було марно втраченим часом. Гоґвортс був захоплений смертежерами й Ітан забрав мене в аврорат. Так я й опинилася тут, серед майже одних чоловіків, які були старше і не вгамовувалися шуткувати про мою францужність, Ітана і мене та інше. Ось і зараз була така ситуація і Ітан намагався повернути справедливість. – Ітан, ради бога зупинись, — зверталась я до нього. – Так, Ітан, послухай своє дівча, яке собі виховав. Не зміг знайти когось тому вирішив виростити? – продовжував Дрейд. – Ні, тепер ти точно отримаєш і повір, однією зламаною кісткою не відбудешся в мене жартома.- сказав Ітан і вже почав йти на нього, але я стала перед ним і намагалася стримати. – Ітан, бійкою це все не вирішиш. Якщо хочуть нехай жартують, це нічого не означає, усе потім показує бій. Такий як він перший здасться й ось тоді вже отримає заслужено. – Ітан. А Ітан, чого не слухаєш своє янголятко? Диви які промови робить, тепер видно чому її вибрав, — додав аврор зі смішком і ці слова вже не витримала моя душа. Я різко розвернулася, дала йому легким ударом ноги по яйцях, а руки перевернула до спини так, що він впав на коліна. – Може я і янголятко, але точно не чиєсь і точно не для тебе. Якщо думаєш, що я не вмію затикати ваші роти, то помиляєтесь. Я з легкістю зможу перемогти десятки таких як ти. Лише пару ударів в правильні місця і ви вже на колінах, лише одне моє бажання. Поки ти танцюєш кожен ранок в ліжку з різними повіями, я вчуся розбиратися з такими як ти. Тому, кошенятко, ти зараз підеш геть до своєї мамці та в наступний раз подумаєш з якої тарілки молоко пити. Все ясно? – проговорила я досі тримачі його руки. Дрейд мовчав і я стиснула руки ще більше, після чого той закричав від болі й сказав хрипло: – Зрозуміло… – C’est merveilleux*, – прощебетала лише я відпускаючи його. – Воу, воу, у нас знову шоу і я знову все пропустила? – сказала з посмішкою Кейт з поглядом на змученого Дрейда, який встав і потроху намагався йти геть, — Лін, чекай, це ти його так? – Вона, вона, в шоку навіть я, — сказав Ітан з посмішкою в якій була гордість за мене. – У вас такий погляд наче це щось незвичне для аврора. – Звичне, але ти у нас незвичайний аврор. – Ну вибачте, що перед цим не станцювала лебедине озеро. Він мене просто вже дістав. – Поміть, лише на четвертий місяць, хоча я йому врізала ще в перший день. – Я йому врізав при першому знайомстві, він ще той сучий син. – Ой, забудемо про нього, давайте краще кажіть, що у нас сьогодні за справи. – Я якраз йшла казати, що ніяких. – Як Гоґвортс? – додала я з нотками гіркоти, хвилювання та болю. – План захоплення та поверненню його готується, але наші потроху розвідують усе та намагаються оцінити всю ситуацію. Тим паче… Ти знаєш, що навіть тут, у нас, не безпечно і ми граємо свої ролі. Тому я пропоную відвідати бар. – Так… Знаю. Ні, вибач, але я піду тренуватися. Є ще над чим працювати. – Лінді… Кейт, залиш нас, ми наздоженемо, добре? – сказав Ітан і по своїй звичці відвів мене до тихого містечка де була лавка. Чоловік посадив мене на неї й сів навприсядки напроти. Він любив так робити, бо це було власним психологічним прийомом. Таким чином він робив відчуття безпеки та довіри. Колись саме так він приводив мене до тями від грабіжника. Також коли мені було погано і коли пішла на перше завдання або вибралась з жахіть Гоґвортсу. – Ти дуже багато тренуєшся і я сьогодні вже бачив результат. Як твій наставник, я дуже пишаюся тобою, але може згадаєш мої слова, які я тобі казав недавно? – почав Ітан дивлячись прямо в очі. – Ітан… Просто… – Я знаю, що там твої подруги, знайомі. Я знаю, що ти хвилюєшся за сім’ю, але перевиснаженням ти нічого не зміниш. – Як я можу бути спокійною і йти як нічого не було з вами в бар? Як можна не тренуватися, коли ми на порозі війни? Скажи мені, як? – Просто. Це ще один твій урок. Лінді, професія аврор не тільки в гарному бою, стратегії та розуму. Це вміння зупинитися, коли буде потрібно. Це вміння чути себе і миритися з тим, що твого друга, побратима, наставника завтра може вже не стати. – Не хорони себе, ради бога. – А я не хороню, я кажу правду, — сказав він і встав трохи потираючи спину. – Старієш? – сказала я з легким сміхом. – Я? Старію!? Мені здається, янголятко, у вас якісь проблеми. – В мене? – Так-так, у вас. – Ні, в мене проблем немає. – А мені здається є. – Точно ні. Ви щось казали про бар? – А вам, міс, 18 є? – А вам навіщо знати? – ми розсміялися зі свого діалогу. В цьому був наш дует. Філософські теми переходили в сміх, а гумор у філософські теми. Це було чимось не зрозумілим іншим. Наш зв’язок не був коханням, ні, це було чимось іншим. Я називала це thé de charme або шармом чаю. Це було цікавим особистим висловом, бо наші відносини також не можна було назвати й дружніми. Це була суміш усього, що поєднувалося в щось одне — чай. До речі це було невеличке моє збританнювання. Перервала нашу бесіду Кейт зі словами: – Швидко, Гоґвортс, треба йти. Подивившись на Ітана, я кинулася збиратися. *** Гоґвортс був звільнений, але це означало, що війна ближче. Я це знала. Я це відчувала. Попри все я вітала подруг, знайомих, спілкувалася з ними та намагалася хоч якось заспокоїти, але і підготувати. Ітан розбирався з усім з іншими аврорами. – Що?! Тобто я, підготовлена повністю, маю поїхати й не змагатися в той час, як інші, взагалі не підготовлені діти будуть боротися на життя і смерть? Ітан, це ж безумство!!! – казала я, хоча скоріше навіть кричала. Нерви грали, а емоції брали вверх від слів аврора. – Лінді, я з тобою грати не буду. Ти підеш, бо я так сказав. Це не твоя війна! – Тому, що, я не ваша? – Я не це мав на увазі… – Мені здалося, що це. Я нікуди не піду. Я не можу. Невже не для цього ти мене готував? Гоґвортс — це тепер мій дім теж і я буду його захищати. – Ти не знаєш що таке справжня війна і я не хочу, щоб знала. – Ітан, ти мій наставник, не батько, не хлопець. Мене не треба захищати і я маю право вибору. – Сьогодні не маєш. – Ти мене не зупиниш. Навіть якщо закриєш десь, навіть якщо зачаклуєш, я виберусь і прийду, тому навіть не намагайся. Ітан був впертим. Я стала впертою. Кожен із нас був зі своєю причиною, зі своєю впертістю. Аврор не хотів мене втратить, бо я стала чимось світлим в його житті після того, що він пережив. Ітан втратив батьків, десь в такому віці, відчув силу гніву у вигляди круціо. Я додала в його життя більше важливості й допомогла по-новому все обдумати, навіть свою професію. Він був один з кращих аврорів, а я одна з кращих студенток. Я ж своєю чергою хотіла захистити своє, яке завжди берегла. Також мене мучили слова Ітана про те, що вже завтра може його не стати, бо це звичайне життя аврора, яке коротше за звичайне. Раптово кулак чоловіка вдарив по столу. Я і не поворухнулась, бо звикла до різких звуків. Мене цьому навчив Ітан, бо аврор повинен вміти концентруватися не дивлячись ні на що. – Чому ти така вперта? – Тому, що я не хочу стояти в стороні поки жах коїться. Я вчилася і бажала стати аврором ради цього. – Ти йдеш на вірну смерть. – Ти теж, і що з того? Раптом він підійшов до мене дуже близько. Настільки, що я могла відчувати його дихання і серцебиття. Але це мене зовсім не лякало. Я дивилася йому прямо в очі. Мій погляд був таким же впевненим як і слова. Його ж погляд був повний гніву та ще якоїсь суміші. Світ навколо зупинився. Ми ходили по тонкому канату — один неправильний крок міг зламати все. Хто ж перший впаде? Ітан забрав мене у свої обійми, які були обережними, але за цією тонкою плівкою тримали велику силу. Я була трохи спантеличена таким, але теж обняла його. Цей момент був дивним для нас обох. Він не розумів, невже і правда те, що казали люди? Невже любити у свої 22 18-річну дівчину нормально? Невже серце і правда вибрало саме такий шлях? Я ж губилась в емоціях і не могла точно сказати, що відчуваю. Але це все було таким новим. Хоча між нами так і залишався тонкий кордон, який ніхто ще не наважився зламати. Ми наче тільки вивчають один одного, ми наче тільки-тільки пробували на смак це нове відчуття. – Я не хочу тебе втрачати… – сказав він. – Ти не втратиш, — відповіла я. На жаль, я не могла обіцяти й він відчував, що цій фразі не вистачає саме цих слів, але я ніколи не брехала. – Ми маємо йти, — додала я і вибравшись з обіймів пішла з кімнати, поспішаючи до інших. Ітан же сперся на підвіконня так, наче тварина в здобич. Він знав, що не зміг мене захистити, що не зміг стримати своє серце, яке зійшло з глузду. Я ж розуміла його, але була впертою й інколи ця впертість була набагато сильніша за інші емоції. Вона рятувала мене від страху, вона рятувала від заплутаного серця, вона змушувала робити помилки…Чи зможу я колись себе за це пробачити? Чи зможу колись вгамувати своє серце і біль?… *** Захисний купол ламали. Він згорав як пергамент і його частинки горіли та падали нагадуючи іскри вогнища. Така смертельна краса… Весь Гоґвортс готувався до битви й вже більше морально, ніж фізично. Ітан злився… – Вона моя студентка, я маю право на те, щоб вона воювала зі мною поряд. – Ітан, наших не так багато, а вона нехай ще і не повноцінний аврор, але гарно навчена тобою і я бачив це. Вона повинна захищати інше місце. – Вона ще багато чого не бачила. Теорія, практика і навчання це одне, а війна це інше. Ви ж знаєте це. – Знаю, але зараз важливо врятувати більше життів, а не твої психи й бажання. Це мій указ і ти повинен його дотримуватися. А зараз йди на своє місце, в мене немає більше часу на твої забаганки, — додав капітан і продовжив потроху направляти аврорів. Хоча скоріше тих, хто залишився вірний нам. Міністерство магії давно було під контролем темного лорда, але аврорат в чомусь зміг тримати в таємниці, що проти усього. Головнокомандувач чи капітан навіть прийняв мітку, як і ще декілька людей. Деяких зрадників навіть треба було стратити. Мене беріг від усього Ітан, який бачив і знав більше про те, що коїться. Він же врятував мене від мітки, а я його. Ця боротьба була вже наче цілим життям і зараз йшов фінальний бій. – Лінді-Елен Леура, північне крило, 3 поверх. – Зрозуміла. – Ітан Уайт, південне крило, 3 поверх. Кейт Греттерс, північне крило, 2 поверх. – Зрозуміла. – Ітан? – Зрозумів… – Швидко всі на місця, вони йдуть. – Лін, — сказав Ітан мені і я обернулась. – Будь обережна. Не забувай про те, що реакція наше все. – Ти теж будь обережним, — лиш відповіла я і поспішила з великим ентузіазмом і готовністю. Я так пишалася собою, що можу рятувати життя, я була так рада. Як же я потім себе ненавиділа через це. Коли вони пробралися почався запеклий бій. Зі мною на поверсі були студенти, які навіть не навчалися тому, чому навчилася я. Я намагалася врятувати кожного, але війна не могла бути без жертв. Тому я відключила серце і прости билася. Я була повністю холодним воїном. Біля мене було чимало тіл. На мене йшла товпа смертожерів, але я справлялася. Моя реакція була відточена до дрібничок і я була краща за ворога. Поворот. Заклинання. Випад вперед з поворотом і ще пару заклинань. Захист, стіна, батман, для маневру обману. Потім мінус чарівна палиця у ворога, звернута його шия та стрибок з заклинанням у ворога… *** Деме-пліє, па-де-ша та ентарсе. Пісня дівчини набирала оборотів, а рухи починали з великою швидкістю змінювати один одного. Руки повторювали за ногами, а ноги за руками. Пірует, який змішувався з емоціями створюючи ураган всередині. Ноги метнулися в лівий бік з руками, а потім з поворотом перейшли в місток. Місток переріс в перекат, знову тверду стійку ніг і поворот… *** Поворот, ще пару заклинань і пару павших жертв, а потім я побачила наставника. Він бився в іншому крилі, але в коридору напроти. Коли я нарешті розібралася з останнім смертожером, як і він, ми на хвилинку підійшли до вікон, щоб спитати як справи. *** … Бути аврором означало все життя зустрічатися зі своїми страхами. Лін про це знала, але чи знала, що це була фраза занадто реальна? На її маєток напали, але напевно дуже непогано мати свого особистого аврора, хто прийде на захист. Після того, як вона дізналася, що дім в небезпеці, вона одразу трансгресувала туди під наглядом французьких аврорів. Все-таки вона перетинала кордон. Дім нагадував те, що колись вона бачила, але надії тримали серце і віру, що сім’я в безпеці. Все-таки треба довіряти своїй батьківщині? Не довго думав вона відправилася боротися з тим, хто це зробив. Танець і бій. Бій і танець. Це була її вишня на торті, це було її цікавинкою… *** Я була в хорошому гуморі й хотіла навіть дати йому п’ять, але заклинання потрапило в його вежу і вона впала. Він впав з нею… Я стояла і кликала його в надії почути слова. Я собі повторювала, що бачила як він став соколом, бо це була його анімагічна форма, але він не відповідав. Я не вірила. Він не міг померти. Кейт мене забрала в інше місце боротись, але з того моменту я боролася наче в тумані. Всі звуки були приглушеними. Я працювала наче під імперіусом чи як кажуть маґли як робот. Він же брехав сьогодні вранці, що вже завтра його може не стати? Я ж не могла його втратити?… *** Вона лежала на руках. Тіло сестри було все ще теплим і Лін намагалася її врятувати. Всі хто напав втікали й вийшло спіймати лише одного. Трансгресія в лікарню Франції. Колдомедики одразу помітили її й почали рятувати сестру. Мама, яка опинилася поряд зі сльозами обняла Лін та повторювала, що Ізабель сильна, вона витримає. Цілителі казали, що шансів дуже мало і що навіть якщо вона виживе, то буде наче овоч. Лінді почала задихатися. Чи можна було віддати своє життя за чиєсь? Чи є такі угоди? Їй швидко дали інгалятор, але це рятувало лише її фізичне тіло, не духовне… *** Інгалятор рятував мене. Ітан навчив мене контролювати астму і навіть коли вона накривала бути готовою. Ми часто тренувалися саме з астмою. За це він іноді отримував від інших, бо я завжди на цих тренуваннях була посеред життя і смерті. Це відчуття коли ти задихаєшся і намагаєшся дихати, при цьому ще й змагатись, реагувати й битися були спочатку найжахливіші, а потім контролюючи і навіть цікавими. Ти наче опинявся в своєму світі, або як я казала я тумані. Хоча тоді я залишалася в тумані навіть коли використала інгалятор. Серце не було спокійним, але я намагалася його ігнорувати… *** Вона впала на підлогу і потягнула руку догори. Потім руки зробили полуколо по підлозі. Права вверх, поки ліва йшла вниз і навпаки. Спроби встати, права рука допомогла нозі. Випад вперед, підтягування ніг, який перейшов в полу шпагат на праву сторону. Ліва нога зробила полуколо і Лін поставила її вперед. За нею повторила права нога. Батман, аттитюд і знову падіння. *** Битва не закінчувалась. Заклинання летіли один за одним. Я змагалася, я билася. Коли ми з іншими дійшли до входу в Гоґвортс, там я побачила справжній запеклий бій. Я навіть іноді зараз бачу його у своїх снах. Крик, розруха, жорстокість — це все було жахливим. Я пішла в саме пекло, бо мною управляв гнів, хоча тоді я це не розуміла. Серце теж вело війну з розумом і саме тоді, коли це було так невчасно. *** Маєток. Лін одна з перших побралася в серце усього. Не просто так її вважали одною з кращих таємних агентів Британії. Вона у своєму бою змішувала танець та бій, що допомогло непогано увертатися і спантеличувати ворога. Вона працювала з точністю і все розраховуючи. Звідси її псевдонім – темна прима. Вона билася розумом, але колись так і не вивчила важливий урок. Серце треба не виключати, ним треба битися, інакше воно буде битися проти тебе. *** Па-де-ша з поворотом, який стрімко змінював леве. Потім поворот, асамбле, ще поворот і гаргуяде. Вона крутилася наче дзиґа, закручуючи все довкола і змішуючи енергію навколо неї. Поворот і падіння після якого був перекати й рука яка тягнулась… *** … чарівна паличка одразу притягнулася до руки. Вона легко з поворотом змогла потрапити прямо в ворога. Інші тікали… *** Ми вигравали. Вони починали тікати. Головний бій вів Гаррі Поттер і Волдеморт і саме через це я вважала, що скоро кінець. Гаррі мав виграти, я це відчувала. Але битва ставала тільки складнішою. Ні, я не втрачала сили, я була сильна, але щось було не так. Вбиваючи чергового ворога в мене все-таки попало заклинання. Це було круціо, але я нічого не відчула. Наче це і не було це заклинання. Я билася далі… *** …бо нічого не могло її зупинити. Лінді знала за що б’ється, вона була сильною попри астму й інше. Але світ перевернувся коли вона опинилася в лікарні. Там життя зупинилося, там вона почала вмирати разом з сестрою, яку вона так бажала захистити. Невже вона не змогла? Як жити далі, коли те, ради чого ти на все це пішла все-таки сталось? *** Я не знала коли бій закінчився, але пам’ятаю, як до мене підходили й щось питали. Ні, я все чула, але була наче далеко не тут. Кейт сказала, що в мене потрапило круціо і мені дали якесь зілля, але я нічого не відчувала. Взагалі нічого. Це було так дивно. *** Рука потягнулась в бік і все перейшло в жете. Полуколо рук над головою за якими повторювали ноги. Вони наче підмітали підлогу, поки руки знімали пилюку, щоб нарешті розкласти все по полицях. Руки зі спини раптом піднялися догори. *** Чи був там десь бог? Якщо так, то може хоч він міг відповісти мені на всі питання? Я мовчала. Командир мене нахвалював, але сказав, що треба відпочинок, я ж кивнула. “Écoutez votre cœur**” — казав колись мій дідусь. Мені його тоді дуже не вистачало. Хоча мені не вистачало його весь час, після його смерті. Він так зарано помер, але я вважала, що він мене захищав. Правда, можливо, хоча б він зміг дати мені зрозуміти, що ми помираємо коли втрачаємо когось так нам важливого. Я кохала і любила, але поки Ітан помирав, я теж помирала. Про нього усі мовчали, а я чогось не питала. Я була наче так далеко від усього цього. *** Рука йде назад, а за нею йде пліє. Хід балерини на місці, легкий арабеск. За ним поворот і ще один арабеск. Поворот, метушіння в одну сторону і в іншу. Пірует, нога яка робить півколо і переростає в падіння. Рука тягнеться до неба, а потім раптом до серця. Кінець танцю. Хоча вона ніколи не закінчувала. Лінді танцювала вже декілька днів підряд. Вона майже не їла, ні пила, а лише танцювала. Пройшло 5 років з того моменту, як вона втратила Ітана, а зараз все повторювалось. Вона ще не втратила сестру, але втрачала. Розбита душа як виявилось могла розбитись ще раз. Найкраща таємна агентка Британії змогла за всі роки вбити багато людей, хто був проти законів. Вона була жорстока на допитах, вона була прекрасною актрисою, але зараз настільки хвора і вмирала від свого ж страху, що став реальністю. За всі дні дівчина виснажувала себе і ніяк не відновлювала сили. Ні мати, ні командир, ніхто не міг зупинити її танець, який змішувався ще й з магією. Така смертельна краса… – Привіт, Лін, — сказав раптом голос від чого дівчина одразу взяла чарівну палицю в руки й направила на чоловіка. – Ітан?… – лиш змогла сказати вона, як руки затряслись, головний біль став нестерпним і дівчина майже впала, але чоловік встиг її спіймати. – Воу, Воу, спокійно. Я напевно замало повторював, що багато тренувань це погано, — казав він з посмішкою наче нічого не було. Лінді ж просто обійняла його і не в змозі стримувати більше емоції розридалася. – Все добре, все добре, я поряд, — казав Ітан і гладив її по голові заспокоюючи. Він помітив як вона виросла, як змінилася її зовнішність. Вона була наче квіткою лілії, яка зараз розпустилась. Така ніжна і крихка дівчина, але з такою великою силою всередині. Скільки ж вона всього пережила, щоб ось так зараз ридати? Чому вона стала темною примою і як багато він пропустив? Совість створювала йому великі муки й він обійняв її сильніше, тим самим зламав їх бар’єр. Хто ж з них впав з каната? Вона, яка після втрати закрила своє серце назавжди? Він, який не зміг більше стримувати свої почуття? Ні, вони обидва падали з каната. *Декілька хвилин тому* Ітан з’явився в кабінеті у нового капітана аврорського відділу. Він був доволі зацікавлений в тому, що це був Поттер. Подумки він усміхнувся, що аврорами не стають — ними народжуються. Якраз тоді в кабінеті був і старий капітан. – Ітан!? – Він самий, — сказав той і раптом капітан, який постарів і вже був доволі сивим, обійняв його. – Я вже в чомусь провинився? – спитав Ітан зі смішком і постукав по дружньому капітана. – Містер Поттер, знайомтесь, це наставник тієї самої темної прими. Живучи сучий син. – Про вас те саме можу сказати. Вони розсміялись. – Де ти був весь цей час? – Там довга історія, але почнемо з того, що я тільки недавно згадав хто я. – Анімагічна амнезія? – Так. – А я казав тобі, щоб не грався сильно з цим. Але я радий тебе бачити живим, особливо зараз. – А що зараз такого? До речі, не підкажете де я можу знайти Лінді, чи як тепер її кличуть? Як взагалі вона? – спитав Ітан почувши трохи якогось занепокоєння в голосі у капітана. – Вона темна прима. Зараз вона в танцювальному залі. Радий з вами познайомитися. Вибачайте, але мені треба йти. Хенк, думаю, ти й без мене тут розберешся, — відповів Поттер, потиснув руки аврору. Він забрав документи і пішов з кабінету. – Розберусь, звичайно. Передавай Джинні привіт. – Обов’язково. – Ітан, — звернувся Хенк до нього, — Лінді, вона зараз переживає складний період… – Що з нею? – Будь обережний, але вона майже нічого не їсть зараз і інше. Ти їй потрібен зараз і тому вчасно. – Що з нею? – вже більш гнівно сказав Ітан. Він завжди вчив її тримати й контролювати емоції, але був так далеко від цього сам. – На її маєток напали. Її сестра зараз в лікарні через круціо і ніхто не знає чи виживе і, чи не залишиться овочем на все життя. Вона складно пережила твою смерть і зараз ще це… Ітан вже далі не слухав і трансгресував до неї… *** – Ти повинна зараз поїсти, попити й поспати. – Але як же ті, хто винен? Я повинна тренуватися, — вона вибрала я з обіймів і знову почала танцювати, але з першого ж кроку впала. – Ось чому. – А який тоді сенс життя якщо я завжди буду слабка і нікого не зможу врятувати? Я не змогла тебе врятувати, я не змогла сестру… – Але я живий, тому змогла. – Це не я… – Це вже вирішимо потім, пішли, — він вже почав тягти її силою, а вона навіть сильно і не чинила спротив, бо сил не було… * C’est merveilleux – Це чудово. ** Écoutez votre cœur – Слухай своє серце.

Зранку, ще при сході сонця Дівчина вставала. Дуже гарно вона вбралась і волосся росчісала. Поснідала вона корисно, та швиденько встала Поруч, коло зеркала і радісно спитала: - Любе, моє зеркало, чи я є найгарніша? - Ні , - воно відповіло, - подивисьно ти поближче. Мила моя, чи ти знаєш таке словечко як "мода"? Подивись журнал якийсь, ото там є врода. Дівчина засумувала трохи та швиденько встала. Одяг весь свій подивилась, і модне відібрала. Макіяж, нові прикраси, що не по душі їй були, Вона вдягнула без роздумів, лиш би було модне. Бо серденько не знає толку, в одязі та вроді. Та з серденьком не знайдеш хлопця, А як без нього бути? Нарешті вбравшись в модне і круте Та з зеркалом привітно попрощавшись. Поспішила юна леді, світ цей підкоряти! Час минав. Години, дні і ночі. Вдень - щаслива модель вона, Вночі - нещаслива квітка в вазі, Що до гарної червонох окраси Мала темно-синю вазу. Прошли роки і дівчина у старому убранні, Як завжди вранці на світанні, З старою зачіскою коло зеркала стояла, Та лагідно у зеркала питала: - Моє ти зеркало, скажи, яка погода нині? Питання було не таке, чи трапилось щось в неї? - Ой леле, нині холод і мороз - погода найгидкіша. - Як круто, зиму я люблю - Ой ні, я спутала райони. Сьогодні сонячно і тепло. - Оце краса та й годі! - Дощ! - Як круто це! Моя парасолька нарешті стане в нагоді! - Миленька пані, може запитаєш, чи гарно вбралась ти сьогодні? - Тобі подобається? Ой дякую! Сама теж у великому захваті! - Ой, горе моє, що ти вбрала? Уся наче капуста! - Брехня усе, я тоє знаю. - Та ні, сама же подивися! Ніхто не носить такі сукні вже тісячи й мільйони років. А макіяж, то жах якийсь, чи бачила, що в моді? - Моє миленьке зеркало, ну досить нам обом брехати. - Чи ти сліпа? - Ні, мила моя, я якраз видюща - Тоді чому мені не віриш? - Бо бачиш, мила, тобі лише три сотні років, та рама вже твоя уся поржавіла. Всі візерунки, що на ній старий немодний опис. - Не правда! - вигукнуло зеркало , - неправда, невихованна пані! - Дослухайте ж ви до кінця , - мовила дівчина , - там тріщини є ще у вас і скло матове, не біле. Та бачу я яка ви гарна, бо роки - то мудрість. А ваша заржавіла рама, на аукціони тісячи тісяч вартує. - Чи то правда...? - тихенько і з надією воно спитало. - Правда! Бо якщо б я вам брехала, чи залишати вас тут було варто? Зеркало притихло, його думки блукали. А дівчина лиш з посмішкою очі фарбувала. - Ні, не фарбуйся , - несподівано воно сказало , - ти й так файненька леді. Красу справжню ховати гріх, чи ти не знала? - Чи то правда, чи брехня знов? - Правда, люба моя пані, правда. Посмішки та знов недовге прощання. Життя - неначе грати, що тебе кують Та дівчину хлопчина кохає. І вона теж не відстає, тим самим йому відповідає. Також щасливе зеркало в кутку, що тепер гостей розважає. Кожному допомагає любити себе, бо де краса вона тепер знає.

Завжди тепла, світла, незвичайна, Її краса мене манила. Квітуча, у святковому обранні Пасху зустрічала, людям радість й щастя приносила. Але чому, люба моя весно, ти мене так на цей раз підвела? Чому така квітуча і люба, залита кров'ю? Чому, весна? Я світло вірила, любила усім серцем я тебе. Але війну не припинила, хоча я так про це просила І день, і ніч, і ввечорі, і зранку. Облитий кров'ю березень, може квітень все спасе? Як же знову, моя весно, любити тебе? Як же знов навчитись вірить в вроду твою? Як же знову бачити щирість, а не гнів? Квіти, а не кров? Завжди тепла, світла, незвичайна, Усіяні маками поля. Чи цього ти хотіла, моя весно? Чому ти нас так прокляла?

Я що, настільки сильно втомилася? Що цієї весни тільки ягня весилилося. Я що, настільки сильно втомилася? Що дощ та хмари у серці поселилися. Я що, настільки сильно втомилася? Що важко стало веселитися. Я що, настільки сильно втомилася? Що вогонь в очах в сльозах втопився. Чому страшно жити, чому я журбую? На вулиці немає вибухів, на вулиці усі пирують. Чому моє, любе серденько, тобі не спокійно? Я знаю... Війна, але жити далі тобі треба. Не допоможуть твої сльози, не допоможе журба! Треба на ноги встати, щось робити і це зупинить, перетворить війну у прах. Але не чує серденько, тяжка її доля. Кожен крок став кинжалом в спину, Кожен вибір став заплутаним болем. Я що, настільки сильно втомилася? Чи то тільки в моїх думках ягня і правда веселилося...

Вірні друзі й нерозлучні Три роки зібрались тут. Один псих і інші поряд Написали план "Капут" Яму тихо прокопали, Поки ніч і усі сплять. Санітари же не знали, Що вони втекти хотять. Їх шукали і шукають, але вони маскують все. І свої вже нові плани втілюють як їм там тре. Ковід був, війна і клімат Психам весело мабуть. Кажуть, їм усе ще мало, Шоу тільки почалось. Оспа, мумії і динозаври, Сфінкс і демон с каменя якийсь. 2020, 2021 і 2022 - креативні ведучі для ваших голів. Проведуть ваше весілля, В стилі апокаліпсис модерн. Лиш сигнал їм надрукуйте "Кінець світу тут і вже"

Зоряне, моє небо, Тобі я вірна назавжди. Моя любов до тебе нетерпне, Вона, то бескрайні гаї. С тобою я завжди відверта, Ти знаєшь мої мрії, думки, Моя душа відкрита як небо, На якому знаходишься ти. Ти даруєш надію, бажання Не здаватися і йти тільки вперед. Ти вчиш, коли пасмурне небо Терпінню та нагороді за це. Ти едина насправді що любить І знаєш справжню мене. Зоряне небо та місяць, Дякую тобі за все.

Від автора "Вітаю вас! Я дуже полюбляю інколи подумати про те, що таке життя, щастя, кохання, і на мою думку, може якась цитата вам западе в душу, якась чимось допоможе, чи просто буде цікаво подивитися і почитати. Гарного читання! " Щоб багато дізнатися про люди варто лиш спитати в неї її найщасливіший спогад. Найцінніший вогонь - останній. Спогади то є твоя душа. Твоя душа то є твоё серце. Твоє серце то є ти. Коли я в спокої - п'ю чай. Коли нервуюсь і кудись поспішаю - каву. Какао п'ю, коли читаю книгу, чи потребую комфорту. Лимонад, коли вмираю від спраги одним сонячним днем. Але я всеодно залишаюся собою, тоді чи є сенс сперечатися, хто із напоїв краще? Географія - це мій антонім. Жити і існувати - різні речі. Чому всі так бояться бути ненормальними і не такими як усі? Бо справедливість це далеко не рівність. Бо усі розуміють, що в тобі геній і заздрять. Тому вирішувати лиш тобі чи бути білим в чорну крапочку, як усі, чи бути чорним в білу крапочку, як тобі каже серце. Є декілька видів кохання: ємоції, розуміння, донор. Кохання-ємоції, це багато почуттів, в яких ти счастливо тонеш і не бачиш того, хто тебе топить, або свято віриш, що так краще. Кохання-розуміння, це коли ви обидва на дні, знаєте, що вам треба виплити і діяте разом при цьому розуміючи один одного без слів, чуючи тишу або серцебиття. Кохання-донор, це коли ви один для одного донор ємоцій, єнергії, яку отримуєье коли вам це треба, не думаючи чи повний резервуар. Звичайно, кохання буває різне, але головне не слово "кохання", а те, що ви від нього чекаєте і як уявляете.