романтизуєш мене, сподіваючись на щасливий кінець, каюсь, не люблю я тебе, зводжу твої почуття нанівець спалюю мости, яким уже давно пора згоріть, світе, повний радосте, невже дозволиш два життя згноїть? так, напевне, судилось нам краще наодинці, ніж разом впевнена, розійтися давно годилось бо у повітрі вже пахне крахом крихким виявилось геть усе мрії перетворилися на страждання чи змушу я ще колись битись своє серце жагуче? чи знайду нову пристрасть й позбудусь смутних жадань? 6/2/2024

захлинаюся в сльозах, сміюсь та плачу, бо щаслива, бачу смуток та радість у калюжах — така вже я вередлива ця осінь як новий сезон, як вдосконалене продовження серіалу, герої без масок, а декорації вартують мільйон, герої живуть життя, а не малюють картину досконалу вперше вересень, що вартує зусиль, з листям золотавим та людьми, що будують плани, а не пливуть серед хвиль, я стаю на сходинку вище — подалі від пітьми справжній жовтень, а не дистанційний october, я знову розмовляю, замість листувань та мемів в інстаграмі новий етап депресії: я все більше ненавиджу гармидер, занавіс! дякую за участь у моїй драмі! 16/10/2023

люблю свої заплакані очі люблю каятися фальшиво не наважуюся обрізати коси дівочі вбиваю свою молодість примхливу готова на все заради щастя за мить стаю мишеням полохливим дівчинко моя, собі зізнайся твій настрій давно не був таким мінливим вплив теплого червня? цьогоріч моя поведінка схожа на жах гадаю, моє майбутнє — темна безодня або ж бути з усіма на ножах

писати книжки, яких ніхто не читатиме, хоча навіщо, в біса, чекати чиєїсь оцінки? може по смерті моїй хтось їх публікуватиме, додаючи до них власні відтінки малювати картини, яких ніколи не буде на виставці, хоча навіщо, в біса, чекати чиєїсь оцінки? навчитися би цінувати плоди власної праці, розуміти вартість швидше, ніж хтось захопливо мовить, що це прекрасні малюнки декламувати вірші, хоча їх ніхто не чутиме, хоча навіщо, в біса, чекати чиєїсь оцінки? увімкну диктофон — може, в майбутньому їх хтось слухатиме, фарбуватиме ними ранні світанки та головне — тяжко жити без відмінних балів, ще зі школи вчать — усе залежить від оцінки, замикаючи нас між абсурдних ідеалів, забороняють робити бажане, висловлювати власні думки 21/04/2023

що таке, оця ваша любов? чому однозначності не бачу я? для когось це почуття замінює тисячі мов, для когось, в біса, непродумана метушня що таке, оця ваша любов? з лютого в березень, із зими у весну, покинувши все, ти назавжди пішов, думаючи, що істини я не збагну що таке, оця ваша любов? як відгадати: чим пахне фальш, а чим — правда? для неї ж це — найтаємніша з розмов, він же готовий закінчити все, дочекавшись перших днів листопада що таке, оця ваша любов? я читаю це речення, уявляючи підлість, відчуваю зречення, ніби це я наламала дров, хоч обоє до щастя відчували спраглість ти і я або ж він та вона, я ще не навчилася писати про нас, краще писатиму про них, смакуючи всю гіркість вина, визнаймо, щирість — найболючіша із людських прикрас 11/05/2023

кожного дня видумую нову історію, аби вбити якнайбільше часу, для життя свого створюю теорію, може, колись будеш гортати сторінки мого рукопису тєжким є усвідомлення того, що так швидко горять дедлайни, у світі цьому не бачу святого, невідомими так і лишаються сімейні тайни як же зрозуміти тих, що живуть поволі? тих, що збираюся не спішучи, я ж постійно біжу, дякуючи своїй долі, навіть слова ці пишу, на зустріч йдучи я в дитинстві боялася стати персоною тією, що є зараз, хвилини тікають, поганий варіант — себе картати, дівчинко з минулого, залишимося без образ? я божеволію від прибирання, ненавиджу жити зі сміттям, найбільша з проблем — власні очікування, як же віддати всю себе місяцю та зорям? 23/05/2023

ще одна, сповнена надій, весна, ще один бентежний березень, насолодитися б сонцем й тобою сповна, назбирати б радости, щоб вистачало на кожен день і повітря здається свіжішим, і слова просякнуті мріями, після застою активується новий режим, найгірші події застрягли між темрявою та ночами та це не назавжди, та попри свою очевидну короткотривалість той період допоможе забути про опади, зупинить шлях депресивности, що веде в нікуди 17/03/2023

з однієї крайности в иншу, після музики перемкнутися на спорт, з багатства у бідність, обравши сторону гіршу, вона плистиме далі, бо стихія її - шаленіти від пригод втомлена спілкуванням, наповнена комунікацією, сміється від горя, плаче із радости, навіть якщо буття - то вистава із яскравою декорацією, необхідністю є крапина правди, без люб'язної штучности криза середнього віку в один із етапів юности, вона продовжує метатися між стабільністю та американськими гірками, кожен крок - межа особистої відповідальности, та важливі рішення все одно визначатиме за небесними тілами забуватися за допомогою келиха із алкоголем, хоч наступного дня питиме чай, кава ж надто шкідлива, розмова із незнайомцями асоціюється із мінним полем, картаючи себе - "чому я така довірлива?" і далі те ж саме - чорне трансформується в біле, біг перед сніданком у "добрий ранок" із заходом сонця, поки світлини із сміхом на стінах вицвіли, шукатиме баланс, заливаючи болем й любов'ю свої літа по вінця 24/03/2023

тюльпани в целофані любов для insta-stories де обоє щирі й закохані кілька сотень тисяч в гаманці як втішний приз тюльпани без целофану екологічність же в моді він для неї зірку дістане для підписників будь-що — навіть цілу ніч під зоряним небом на природі целофан без тюльпанів рахую до трьох — ви готові? один, два, три, аудиторія в очікуванні нових романів їх біда в тому, що вірять кожному інтернетному слові без тюльпанів, без целофану вийти б нарешті за межі ідеальности відкрити занавіс їхнього обману? навіщо? люди ж полюбляють втекти від реальности 9.03.2023

хиба - віра в те, що шрами воскресають, байдуже, скільки часу минуло, і навіть, якщо крига інколи скресає, ти ніколи не вернешся до того, якою "до" була у дні, коли сонце світило безмеж, тепле літо цілувало у скроні, осінь була особлива, без холоду та пожеж, невдачі та зло звучали тільки на фоні твоє "після" вкрите наївністю й брудом, дива не трапилося, несправедливість досі панує, за кожною ідеальністю - людина з безладом, улюблениця долі, та це зовсім не гартує роки позаду, а рани тільки глибші, лиш не сипте солі, куди вже більше? неба далі плаче дощами, ти забула значення тиші, наступний етап? пристебни пасок сильніше 3/03/2023

«не в мережі» — безглуздий статус у інсті, правда чи ні, та він бува говорить багато: зірвались сльози — й ти на межі, шукаєш життя, та бачиш сірий натовп чужинцями затоптані останні щастя сліди, байдужість ховається за абсурдним гонором, невже так складно на шляху до особистої свободи? страждання заради того, аби жити під рідним прапором так бува склалося, що іншим лиш би воювать, залишати руїни там, де колись велося щастя, немовби маріонетки диявола, яким на все плювать, їхніх прихід те ж саме, що слова: «усе, з життям прощайся» ті, що прийшли до людям з «порятунком», знищують світло, залишивши темряву, вбивають радість, не даючи навіть попрощатися зі світанком, та казки - це щасливий кінець, тоді, коли хтось зупиняє зла появу 15/01/2023

сьогодні річниця, відтоді вже зринув рік, може, життя подарує стрічку «випускниця»? та сльози не перестануть текти із повік тільки триста шістдесят п'ять днів, повітря знову пахне брехнею, бо позаду більше дев'яти років серед столітніх шаблонів, кати ж бо вирішили здолати тих, що всюди й завжди з піснею у них вселився біс? чи вони його плоди? за ними пітьма, яка мова про компроміс? у їхніх думках бракує свободи та зрештою, хіба вони вміють міркувати? у головах лиш голос, що змушує вбивати, за безцінь віддадуть і матір, і брата, яке в них майбутнє? люта розплата та, на жаль, боротьбі не кінець, не побачить більше донька тата, вона ж мріяла, що він поведе її під вінець, лишились тільки світлини із його фотоапарата посмертно нагородили багатьох — назавжди, на віки, на довгі літа, кати ставлять собі за мету знищити те, що будувалося протягом епох ми покоління тих, що бачать світло, якою б лютою й кривавою не була зима, який би сильний не був вітер — українське серце все одно квітло, на нашій вулиці буйно цвістиме весна 24.02.2023

то було літо. таке безглузде. наповнене сумом та щастям. сонячні промені танцювати кімнатою. занадто задушливо всередині. і занадто спекотно надворі. я відверто дивувалася погоді. коли нарешті випаде дощ? коли стане легше дихати? синоптики вже давно обіцяли нам грози. та це лиш слова — випадкові припущення, нічого більше. переконуюся в тому, що ми, люди, створіння дещо дивні. нам завжди всього мало або ж забагато. коли дощить — хочемо сонця, коли шалений мороз взимку — мріємо про весну. усе не так. ні, щоб сісти, і нарешті насолодитися погодою вдосталь. ні! краще пізніше нити, що замало було снігів. і так постійно. але якщо задуматися — якби була усюди рівновага — жилося б не так цікаво. та моя душа все одно потребувала тепла. проте через свою гордість все одно не хотіла переступати. по-перше, я сильна та незалежна, і можу спокійно прожити без представника чоловічої статі. от справді. навіщо взагалі мені хлопець? й так нормально справляюся. а взагалі, чоловіки ускладнюють життя. "також вони його прикрашають різнобарвними почуттями", — переконувала мене подруга. ага, звісно ж, і хорошими, і поганими. по-друге, змінювати свій помірний темп буття не хотілося! усе тільки-но налагодилося, та й навіщо підпорядковуватися під когось іншого? годинник показував сімнадцяту. ще один червневий вечір. пролетіла ще одна доба, а я досі не вирішила нічого! знала, що він приїхав. тато ще зранку розповів. дідько! хотілося б забутися. якщо не навіки — то хоча б на мить. "навіщо мучиш себе? тут і так усе очевидно — початок стосунків, щасливе майбуття, весілля та діти, спокійна старість", — картала мене подруга. а я ж боюся... на моє німе запитання "чому він повернувся ?" тато відповів, що той вирішив нікуди не їхати, краще ж батьківщина, а не чужа країна та непривітні люди. дивно. мріяти. планувати. коли почало все збуватися — зупинитися. навіщо все руйнувати? я ж мільйон разів продумала в своїй голові, що буде відбуватися далі. він поїде у свою Америку, працюватиме там, знайде собі когось. а я буду вдома, зароблятиму кошти, подорожуватиму. про спільне майбутнє й мови бути не може. зачинивши хвіртку, я вийшла за межі подвір'я. побрела у сторону річки. тихо йшла селом. місто містом, але там себе не почуваєш настільки вільною, як тут. тут завжди так добре! відчуваю себе дитиною. багато мрію та мало працюю. люблю воду. більше ніж вогонь. я знала, що він прийде та знайде мене. мабуть, навмисне пішла саме туди, де ми найчастіше любили гратися в дитинстві. — навіщо ці жертви? — якомога спокійніше запитала у нього. — питання сформульоване неправильно! — а як тоді правильно: навіщо ти викинув у смітник свою мрію? — я не зробив цього. усе ще попереду. не цього року поїду — наступного обов'язково вийде. мовчу. ахх, ті очі! мов океан. інколи надто тихі. а буває, надто бурхливі всередині, готові зірвати усе! — що б ти вибрала: жити в достатку, мати усе, що захочеш, крім того, чого бажає твоє серце, чи менше коштів, скромний будинок, але наповнений життям? лише захотіла відповісти, та він мене перебив. — я знаю, що тобі більше до вподоби перший варіант, та тільки задумайся... — над чим? розумієш, наше життя — це кухня, на якій готуються страви, почуття — лиш приправа. люди тепер обмежують себе, не вживають цукор або сіль. і я так само. тільки це для мене це не обмеження. мені так подобається! все! розмову закінчено! аргументи вичерпано! досить з мене цього, встаю та починаю йти, втікати. знала ж одразу, що нічого доброго з цього не вийде. — стій же ти! біжу, падаю, а він мене ловить. абсурдний кадр якогось фільму. переграний нами. ми не граємо. ми живемо. цілує. у скроню. обіймає. міцно притискає до себе. відчуваю себе на сьому небі від щастя. краще поряд, ніж за мільйони кілометрів. 7.02.2022

коли востаннє була на сеансі у психолога, то мене запитали чи вірю в магію, чи присутня вона в моєму житті. дідько! не змогла віднайти відповіді. мій мозок немовби заблокував усі спогади, коли я відчувала у своєму бутті присмак фей чи то краще сказати, відьом. з того моменту минуло декілька тижнів, сповнених суму й тривоги. я довго замислювалася над вище згаданим питання, шукаючи у лабіринтах мозку відповіді. за вікном січень, у душі — затяжний вересень з дощами. у потаємні сили я не вірила. якщо хочете посміятися, то скажу, що минулого літа бабуся радила мені піти до якоїсь бабки або відьми, яка б наворожила мені чоловіка. еххххх... надворі двадцять перше століття: все вирішують комп'ютери, а дехто досі вірить, що їхнє життя залежить від того, як розміститься на талірці кавова гуща. дивина. бентежні двадцять три роки позаду. і таки, якщо зібрати усі шматки хронології, то можна сміливо заявляти, що за цей час я стикалася з магією. магічним я вважала кожен вечір, коли ми з дідусем дивилися на зорі. коли залишалася з ним удома, слухала його історії про минуле. про те, як він зустріч бабцю. про свої пригоди на заводі. магічною була кожна батькова відпустка. тоді ж він перебував зі мною 24/7. ми їздили як не до лісу, то в гори. довготривалих подорожей ніколи не було, тому я засмучувалася. ніякого моря чи мегаполісів, як у інших. однак зараз розумію, що кожна міні-тріп мого дитинства — це крапля чогось незбагненного. сповненими магії та щастя були моменти у школі, коли мене не вважали зайвою, а сприймали як свою. ох, навіщо я це згадала? ненавиджу те пекло. але, мабуть, ще одним неймовірним спогадом було закінчення його. по суті, не люблю свій випускний, проте після нього моє буття розцвіло, наповнилося чимось таким, чого не порівняєш із реальністю. магічним був ранок у бабусі. тоді мені було п'ять, мели сніги, потріскував мороз. вона зранку розпалювала в печі, я сиділа й грілася. розмовляла з нею. ніби звична банальність, але дотепер в пам'яті зберігається. якщо говорити про маму, то я обожнюю цю жінку. на свято Миколая вона все намагалася перекрутити так, що ми з сестрою справді ледь не вірили в існування Чудотворця. чи не диво? чи не магія? моє дитинство бувало різним. кожне Різдво — ковток магії. підготовка до святвечора — чарівний пилок. згадую, як смажили пампухи. пекли пляцки й готували кутю. згодом усе забулося й зникли бажання будь-що робити, але те, що було в дитячі літа — не зможу зрівняти з нічим. я так сумую за тими часами. але, як би плачевно це не звучало, магія не буде присутньою у житті постійно. моментами буде складно. захочеться зникнути через труднощі. та це нормально. згодом усе налагодиться. у кожного з нас ще точно будуть миті, коли магія осягне найвищого свого показника, у цьому я впевнена. магія — це люди та їхні вчинки. книжки та гарячий чай. будинок, у якому лунає сміх. останній шматок піци, який залишили саме для тебе, та неймовірний фільм. торкатися коханої людини й дивитися їй у вічі. встигнути на останній рейс та полетіти в омріяну подорож. працювати з людьми, які тебе цінують. жити у країні, де немає тривог та війни. я б ще могла довго перелічувати, доповнювати цей список, проте для кожного з нас магія — це щось особисте, яким не завжди хочеться ділитися з іншими.

різдвяне диво? — ні, не чула моє правило — лиш би не фальшиво, лиш би від думок зрадливих не втонула а було їх! навіть не порахувати, єдине, що тримало, — тьохкання в області серця перше Різдво, коли вирішила зіронізувати, і от я тут, де хатина моя біля хуторця де було все, у чому потребу має людина, і плакала, й сміялася, й тому, що пригодиться, навчалася та зараз — пустка, не родить навіть ожина, а що вже говорити про тих, заради кого я поверталася? «на Різдво чекаю вдома» — о, надіслано! попри затхлий й неприємний запах будинку — відчуваю життя а можна кудись натиснути, аби минуле було в статусі «скасовано»? а можна викинути те часосміття? і чути те, як заревів двигун із сусідньої вулиці, це вони? люди, від яких втікала? невдалі рішення — абсурдні дрібниці, я знову вернулася до тих, без яких би у багно з головою упала щаслива та, що все ще вірить, у дитячу казку, новорічне бажання чи різдвяне диво! лунають голоси у хатині, рай для душі, коли є з ким поговорить, Різдво з близькими — це те, що справді важливо #завданнятижня #зима #різдво #різдвянедивно

«сто вісімдесят три дні без нього, — написала вона в щоденнику, — абсурдно думати, що він живий...» він перебував там, де велися найжорстокіші битви. у місцях, з яких не повертаються. хіба що... без зайвих «хіба що». як і в багатьох, її спокійне життя перевернулося на сто вісімдесят градусів після того бісового лютого, що увійшов назавжди в історію. її дім — вщент розгромлено. більше немає тих стін, котрі рятували в найлютіші морози. котрі вислуховували те, що ніхто не зміг би вислухати. котрі чули гіркі схлипування та щасливі крики. «фіаско, — думала вона, коли востаннє читала новини, — якщо це коли-небудь це закінчиться, то я плакатиму лише від митей, наповнених радістю та любов'ю. зараз вона у сусідній країні. у подруги. бомби не падають. ракети не літають. тривоги не лунають. але ж... «краще б з ним у небезпеці, ніж тут, під мирним небом», — теза, яку вона обожнювала. як виявилося, у своїй сім'ї тільки в неї розвинене критичне мислення. мама її переїхала до тітки, у ростовську область, забравши із собою молодшу сестру. вона й слів не промовила, розуміючи, що втратила неньку. «я люблю її, але спілкуватися з людиною, яка не розуміє очевидно, не буду, крапка», — прийняла надскладне рішення для себе. батька не знала ніколи, адже той покинув її матір вагітною. от і все. вона залишилася сама. єдиний ковток свіжого повітря та розради — він. той, який вчив любити. не здаватися та бачити світло за найтемніших часів. хоч навряд чи вона назвала б його спасінням, адже, на її думку, це занадто когось вважати своїм порятунком. «безглуздо перетворювати своє життя на роман, у якому жінка повністю підкоряється чоловікові, залежати від нього», — казала усім, розуміючи, що рівноправ'я в стосунках — це круто, а романтизація буття — абсурд. він допоміг їй покинути країну, аби не бачити того, що коять нелюди. аби не згинути під ногами катів. аби не стати жертвою бісів. він — доброволець, пішов захищати дім. боронити від загарбників. «ми ще побачимося, не втрачай віри у райдугу, що милує око після дощу», — стиха мовив на прощання. вона дякувала богу за те, що принаймні декілька разів на тиждень отримувала від нього звістку. молилася. благала вищі сили закінчити війну, в якій помирали невинні. але, на жаль, її доля надто підступна. «за чиї гріхи я повинна відплачуватися?», — запитувала себе у моменти, коли все летіло шкереберть. «сонце, я живий!» — останнє його повідомлення, датоване червнем. вона боїться думати про найлютіші наслідки. але буття наше бентежне. наближалося Різдво. перше святкування у чужій місцевості. без український колядок. без традицій, котрі ще з дитинства полонили її серденько. без матері й сестри. «але я ж не сама», — переконувала себе, згадуючи про подругу, чия сім'я прийняла її як рідну. от і святвечір. однак вона думала про роботу. про те, як встигнути розпочати новий проєкт. про Україну й те, чи не збожеволіють на свята ті тварюки, що розпочали війну. повечерявши, переглянула новини, переконалася, що вдома все нібито спокійно, тому можна спати. знову жахливий сон. дідько! «це що?» — запитала сама в себе, дивлячись на те, що телефон блимає — отже, нове сповіщення. «хто ж це мене тривожить? може, хтось з роботи. у мене надто вузьке коло спілкування». а далі були сльози й тремтіння. до ранку не могла заспокоїтися. «рідна, я живий!» — повідомлення, яке додало барв до її туманного існування. 26.12.2022 #завданнятижня #зима #історія #ukfiction #першийсніг #грудень #зимовийзабіг

саме собою лише думками лише вітряною головою тримати небо руками відчувати себе живою цілувати світ потрісканими губами говорити німою мовою читати зі заплющеними очима бігти наперекір, бути сміливою закарбуй у пам'яті напиши на холодильнику чи на поплямованому дзеркалі в ліфті чи в життям потріпаному нотатнику чи крейдою на асфальті чи у особистому щоденнику хай надрукують на газети першій шпальті те, що ти — неймовірна! ти — єдина! 5.09.2022

вперше за останні роки така холодна осінь, він писав про неї, фіксуючи кожну мить в рядки, поки вітер ніжно куйовдив її волосся щоранку прокидалася, бо лили дощі, грілася зеленим чаєм, забувала про нього, з пам'яті стирала все, навіть ту весну й те, як він збирав для неї хрущі востаннє бачились тоді, коли бджоли літали над квітами, коли очі сяяли, а щічки румяніли, та не від холоду, тепер нею в кав'ярнях милується, ховаючи своє обличчя за старими газетами 18.09.2022

вперше за останні роки така холодна осінь, він писав про неї, фіксуючи кожну мить в рядки, поки вітер ніжно куйовдив її волосся щоранку прокидалася, бо лили дощі, грілася зеленим чаєм, забувала про нього, з пам'яті стирала все, навіть ту весну й те, як він збирав для неї хрущі востаннє бачились тоді, коли бджоли літали над квітами, коли очі сяяли, а щічки румяніли, та не від холоду, тепер нею в кав'ярнях милується, ховаючи своє обличчя за старими газетами 18.09.2022 #ukrfiction #осінь #вересень

вона мріяла знову повірити в диво, написати листа до святого Миколи, начекрати всього, чого так сильно бажає, й надіслати на небо те чтиво може він допоможе чи хоч дасть крихітний шанс, вулицями засніжить, замиготять різнобарвні гірлянди, зникне з буття той гірко-прикрий резонанс замість звичного «сам у дома» тепер такі ж усім звиклі новини, немає магії чи навіть елементарного натяку на свято, а хотілося б морозу! нехай метуть хуртовини! 16.12.2022 #зима #грудень #ukrfiction