top of page
Пости форуму
Пані Мара
Креативний Псевдонім
13 квіт. 2024 р.
In Поезія
#вірш #романтика #поезія
І кохані знову стануть незнайомцями,
Не спілкуючись довгими місяцями,
І найкращі друзі також будуть ними,
Коли розмов уже не було роками.
Лишень слово здатне зберегти це все,
Або один лиш дотик ніжний,
Тільки, прошу, не говори щось зле,
Бо тоді також кінець швидко зійде.
Торкнись її руки легенько у мовчанні,
Нагадай про любов безмежну свою,
А якщо це все - найкраще кохання,
Поцілуй милу пані навіки твою.
Цілуй, цілуй її вечорами,
Коли ніхто не бачить кохання,
Всю її розціловуй ночами,
Немов ця хвилина була остання.
Говори в найщасливіші моменти,
І про найсумніші не забувай теж,
Говори, коли є вільні хвилини,
Коли часу давно немає меж.
6
4
26
Пані Мара
Креативний Псевдонім
17 лист. 2023 р.
In Ігри
#Сирин #Moonchaistory #Лев #Ада #алкоголь #друзі #спогади #перше_знайомство #G #Б
— Досить уже робити наклепи на мою студентку, Романе Ісааковичу. Щось не подобається – кажіть мені, її куратору.
День не обійшовся без цього всього. Марія знову спокійно поспішала на пари, у той час, як Роман вирішив знову сказати якусь маячню про неї. Дівчина заховалася за моєю спиною, неначе там було найбезпечніше, хоча я розумів, що сам зараз можу отримати від колеги. Однак страшно не було, не вперше він так робить.
На щастя, Роман вирішив просто змовчати та піти геть. Я полегшено видохнув, великого конфлікту таки вдалося обійти, але не надовго. Як тільки я зустрінуся на одинці з ним, то буду лише чути його крики. Заздалегідь потрібно взяти навушники та зробити зачіску, яка закриватиме хоча б одне вухо.
— Він завжди такий, чи тільки тоді, коли мене бачить? – Марія підійшла до мене, коли Роман зайшов до кабінету неподалік.
— Роман зі студентства такий. Типічний хорсівець, від якого мені рідко вдавалося ховатися.
— Серйозно? Я думала, він років на 10 старший за вас.
— Він? Я коли вступив, то цей довбень на магістратурі був. Йому трохи більше ніж тридцять. У минулому мій сусід.
Я чудово пам’ятаю ті часи. Радість, що мене таки прийняли до академії та розчарування, коли я дізнався, що багато хто знає про мою сутність. Дивом чутки припинилися, однак, якби вони продовжилися, то я не зміг би викладати в цій академії.
***
Я ледве затягнув свою валізу до кімнати. Спочатку жити багато, а потім переїхати до звичайного сиринівського гуртожитку – звичайне життя хорсівців. Ні, я чув, що там збираються окремий для студентів мого факультету будувати, однак, я не думаю, що це справді зроблять. Цих чуток було завжди дуже багато, але рідко доходило щось до справи.
Мене таки прийняли. Я зможу тут навчатися, як звичайний чарівник, і ніхто не звертатиме уваги на те, що я – перевертень. Проте мені прийдеться надовго заховати свою сутність, щоби нікого не налякати. Але що не зробиш заради мрії?
У перший день гуртожиток був повністю наповнений людьми. Я бачив і знайомі лиця з посвяти, і старшокурсників. Хотів би з ними поговорити, але спочатку краще розкладу речі. Цікаво, хто буде моїм сусідом?
Відкривши двері, я нікого не побачив у кімнаті. Уже здалося, що помилився, але через декілька секунд хтось штовхнув мене в плече та зайшов.
— Гей! – я потер плече. Перед мною стояв високий хорсівець, блондин. Спочатку можна було подумати, що ми – брати, однак, це було все, чим ми схожі. Зелені очі, зовсім інша форма обличчя та помітно, що старший за мене.
— Чого стоїш?
— Міг перепросити.
— Пф, ще чого. Сам стояв, а я просити вибачення повинен? – хлопець ліг на одне з ліжок, ігноруючи мої подальші дії. Я ще раз перевірив номер кімнати, щоб впевнитися, що нічого не переплутав, але, на жаль, усе було правильно. Підійшовши до іншого ліжка, я став розкладати речі.
— Може ім’я назвеш?
— Ні.
— Ти – мій сусід.
Хлопець, який весь цей час щось читав, подивився на мене.
— Роман Собко.
— Авінов Лев.
— Що?!
Роман вскочив з ліжка.
— Якого перевертні навчаються тут? Ще й живуть зі мною?
Він був розлучений. Навіть занадто, я відчував це всім тілом.
— До твого відома, я не перевертень, але мій батько ним і є. Те, що мені передалися лише деякі ознаки – не означає, що я вмію перетворюватися.
Цього разу ігнорувати почав його я, бажаючи якомога швидше розкласти речі та піти геть, щоб познайомитися з іншими.
Бурчання під ніс сусіда просто вже набридло, тому я вилетів з кімнати, направляючись на подвір’я. Тільки перший день, а я вже маю ворога, який живе зі мною в одній кімнаті та думає, що я – перевертень. Правильно думає, але йому не обов’язково це знати.
На подвір’ї також було багато народу. Хтось відпочивав перед навчальним роком, хтось знайомився з іншими.
— Гей, хлопче, класна зачіска, - я й сам не зрозумів, звідки біля мене з’явилася марівка. Чорноволоса тендітна дівчина була одягнена у все чорне з масивними ланцюгами та прикрасами. Довге волосся було зібране у високий хвіст, а бурштинові очі контрастували з чорними тінями.
— Дякую. У тебе також дуже цікавий стиль.
— Повір, тиждень повчишся в цій академії й тебе нудитиме від марівців, які так і ходять, - дівчина хитро усміхнулася. Я помітив, що її зіниці були, неначе в кішки. Невже також перевертень. – Ти ж першокурсник?
— Вгадала. Як тебе звати?
— Ада. Третьокурсниця Мари, головна ненависниця Собка.
— Кого?
— Зарозумілий та злий хорсівець Роман Собко. Сподіваюся, ти його не зустрінеш.
Вау… І чому той хлопець був першим, з ким я познайомився?
— Він ще високий і блондин?
— Ага.
— Він – мій сусід.
— У-у-у… Удачі, - Ада награно пошкодувала мене. – Якщо серйозно, то краще звернися, щоби тобі кімнату змінили, а то будеш слухати бурчання до самого випуску.
— Та я вже зрозумів.
Запала незручна мовчанка. Я, як завжди, не мав жодної ідеї, як продовжити розмову. Чому в такі моменти в моїй голові пусто?
— То-о-о-о… Ти – першокурсник. Тобі 18 є?
— Ні.
— Ц, шкода. Але… Ну як такого прекрасного не запросити сьогодні на вечірку на честь початку навчального року? От я не знаю.
Мені за життя стільки компліментів не робили, скільки за цей день.
— Не хвилюйся, мені все одно алкоголь не подобається.
— Це ти зі мною просто не пив, вовченя.
Ми познайомилися пару хвилин тому. Однак… Мені подобається.
— Чому вовченя?
— Я таких, як я, відчуваю за кілометр. Не хвилюйся, не розкажу.
— Так і знав! А ти на кого?
— Кішка. Хіба не очевидно?
— Очевидно.
— У нас тут половина академії то перевертні, то темні маги. Не думай, що тут усе так добре. То йдеш?
Я підозрював, що тут не всі такі святі.
— Обов’язково. Готовий на все, аби пики Романа не бачити.
— О, повір, цей грубіян також піде святкувати, але в інше місце, елітне якесь. Там інші хорсівці будуть.
— Ну ні, це нудьга-а-а-а. Я з вами.
— Ось це я розумію! Чекаю о сьомій біля входу до академії, проведу тебе.
Ада пішла в бік академії. Я провів її поглядом. Цікава дівчина.
***
Цікаве в мене було студентське.
— У сенсі, ваш сусід? – здивовано запитала Марія. Ми пішли до мого кабінету, бо якраз повинна бути історія.
— Ага. У наступному році я жив уже в іншій кімнаті. На щастя.
— Так… А на вечірках він з’являвся?
— Можливо, на якихось елітних так, але я завжди був серед звичайних студентів.
— Цікаво…
— Цікаво було, як Ада намагалася мене споїти, але нічого не виходило. Хоча я також пив, але до сильного сп’яніння майже не доходило.
***
Наступного року. 2 курс Лева
— Ну Леве, ну чарочку ще, - дещо сп’яніла Ада намагалася споїти мене, але для себе я вирішив, що вже досить. У пабі було досить голосно, сьогодні була вечірка. День студента, ми маємо право відгуляти одне з найважливіших свят нашого життя.
— Ні, ти мене не заставиш.
— Ц, намагатися марно.
Насправді Ада сама вже не пила. Ми просто сиділи за барною стійкою та розмовляли. Було видно, що дівчина сьогодні трохи переборщила.
— Тобі не здається, що потрібно в академію?
— Ой, ти завжди був таким занудою?
— Ні, просто за тебе хвилююся.
— Ну, якщо так, то можна і піти.
Ми вийшли з бару. Через те, що Ада іноді спотикалась через алкоголь у її організмі, я дещо придумав.
— Постій.
— А?
Ада зупинилася. Я підняв її на руки та швидко поніс до академії, поки вона мене не побила. Знаючи її, то все може бути.
— Відпусти!
— Якщо я це зроблю, то ти на каблуках ноги поламаєш.
— Не поламаю!
— Тобі нагадати, що торік було?
Після цих слів дівчина замовкла.
***
Роки йдуть, а наші вечірки не змінюються серед викладачів.
— Це в її характері, - відповіла Марія. Я усміхнувся. Потрібно буде її колись витягнути кудись.
— Вона з тих часів не змінилася, - я відчинив двері до своєї аудиторії, де вже зібралися студенти. – Заходь.
2
0
10
Пані Мара
Креативний Псевдонім
04 лист. 2023 р.
In Ігри
#moonchaistory #надрукована_сміливість #Са_Ран #Кирило #Б #M #повсякденість #Сеул #Київ
Ні, я так більше не можу.
Сівши за комп’ютер, я відразу почав шукати квитки на літак з Сеула до Києва. Тут роботу я знайшов лише онлайн, тому мені не було за що хвилюватися. Я можу легко кинути все. Типу… Я живу буквально в готелі. Лише три місяці пройшло з моменту, як я повернувся до Кореї. Недорогу квартиру в столиці досить тяжко знайти. Мабуть, це єдине, що об’єднує абсолютно всі країни світу.
Вже через пів години квиток був придбаний. Я почав збиратися, адже залишилося два дні, а не хотілося щось забути. Однак я вже просто не міг дочекатися, коли знову побачу вже такий рідний аеропорт «Бориспіль», київські дороги та чудових людей.
Поки я складав одяг, зі свого комп'ютера почув звук месенджера. Тільки одна людина може дзвонити мені, коли в Україні третя ночі.
— Доброї ночі, Кире.
— І тобі привіт! Як там Сеул? О, бачу, ти кудись збираєшся? Невже нарешті квартиру знайшов?
Кир включив відеодзвінок, тому я міг його бачити. Цю прекрасну усмішку, трохи скуйовджене волосся карі очі, які були сховані за окулярами. Я йому усміхнувся. Так хочеться його побачити, обійняти, знову поцілувати.
— Та мене у відрядження відправили. Уявляєш, навіть з онлайн-роботою не можу спокійно на місці сидіти!
— Жах! Не дають тобі спокою зовсім!
— Ти мені також не давав спокою з вечірками кожний тиждень!
— Любий, я лише хотів, щоби ти відпочив! Тим більш я тягнув тебе на них лише перед вихідними. На секунду, Андрія я затягую весь час, коли в нього важлива фотосесія.
— Воу, такі привілеї мені подобається. Але я все ще не розумію, як тебе Андрій терпів.
— Якщо ви там двоє не заткнетесь, то я обох уб’ю! – почулося з сусідньої кімнати. Я з Кирилом засміялися.
Прийшлося завершити дзвінок, бо погрози Андрія були цілком реальні. Мені від його злості не сховатися навіть у Сеулі, вона миттєво наздожене мене та вб’є. Боюся, що скоро йому знову терпіти мене.
Я продовжив складати речі. У Кореї мене нічого не тримало, головний офіс моєї роботи був в Україні. Мені навіть легше буде по роботі. Однак пошуки квартири не припиняться, як завжди. Тепер мене не приймуть Мельники на цілий рік, прийдеться самому орендувати. З Божою поміччю.
***
Міжнародний аеропорт Інчхон був наповнений людьми. Я біг на свій літак, на який запізнювався. На щастя, встиг. Швидко зайнявши своє місце, я перевів телефон у режим польоту та закрив очі маскою для сну. Мені по-іншому не пережити цей переліт, я це зрозумів ще давно. Сподіваюся, що Кирило не зламає мені телефон тисячами повідомлень. А ще я сподіваюся, що він мене не вб’є. І не вб’ють абсолютно всі Мельники. Їхній шок то страшна штука.
Авжеж я весь політ не міг спокійно проспати, нам летіти 17 годин! Прокинувшись, я спочатку спробував зрозуміти, що відбувається, а потім дістав ноутбук та почав писати статтю. Приходиться працювати багато, але я був готовий до цього.
Оголосили посадку. Я швидко сховав ноутбук та виглянув у вікно. Київ жив своїм життям. Був ранок, коли ми прилетіли. Усі бігли на роботу. Знову бачити столицю України було неймовірно. Вже не можу дочекатися, коли нарешті прогуляюся цими вуличками, які за рік стали такими близькими моєму серцю. Авжеж, з рідною Кореєю нічого не зрівняється, але коли я полишив Київ, то здавалося, що полишив усі свої досягнення.
Ми вийшли. Швидко забравши свою валізу, я пішов шукати таксі. Грошей вистачить на оренду квартири, але спочатку її потрібно знайти, а для цього декілька днів точно потрібно.
На щастя, пошук таксиста та дорога до готелю зайняли небагато часу. З урахуванням того, що зараз усі їдуть на роботу це взагалі був шок! Заселившись, я відразу завалився на ліжко. Знову звикати до київського часу, за що! Мені потрібно вижити до вечора, а потім уже лягати спати. Рано вставати, мене відразу викликали до офісу!
Як добре, що цього разу я додумався відразу обміняти валюту. Вийшовши з номера, я відразу побіг на вулицю в кав’ярню. Кава мені зовсім не завадить. Кирило в цей час ще спить, сьогодні він вільний. Андрій на роботі, Альбіна…
Стоїть буквально неподалік від мене.
Я швидко побіг до кав’ярні, щоби вона не змогла мене помітити. Настільки рано мені не потрібно заявляти про своє повернення. Швидко замовивши кави, я побіг назад до готелю. Краще не висовуватися поки що. Столиця хоч і велика, але готель не так далеко від квартири Мельників.
Я взяв телефон та подивився на повідомлення. 20 повідомлень від Кирила… Відкривши чат, я зрозумів, що він просто писати слова по букві в одному повідомлені.
«Та тут я»
Не пройшло й п’яти хвилин, як він відповів.
«І це ти говорив мені про режим сну? У вас перша ночі»
«Ти не спиш?»
«З сьомої. Знаю, ти здивований, але в мене організація з самого ранку повним ходом»
«Оу, тобто ти зараз не вдома?»
«Тільки звільнився та їду додому. До кінця дня я вільний!»
«Чому так рано?...»
«Господарі будинку могли прийняти мене тільки так рано. Завтра я вже буду цілий день»
«…»
«Організація вечірок страшна справа…»
«Хочеш, покажу дещо?»
«Валяй»
Я включив кружечок та навів його на вікно, звідки були видні краєвиди Києва. Я знав, що Кирило легко впізнає, що за місце. Здавалося, що в цьому районі він знав ледве не кожний міліметр.
«…»
«Що?»
«Щоби через пів години був у мене. І купи авокадо»
«ТА ЧОМУ Я ЙОГО ЗАВЖДИ КУПУЮ?»
«Я або поб'ю тебе ганчіркою, бо ти мене не попередив, або ти купиш авокадо і залишишся цілим»
«Добре, я куплю авокадо»
Я викликав таксі. Знав, що ці додатки на телефоні ще колись знадобляться. Поки я їхав до Кирила, то намагався прийняти цю думку, а також зняв історію до інстаграму. Нехай усі дивуються.
Руки тряслися. Я вже не міг дочекатися цього моменту. Поки розплачувався в магазині, то трохи помилився у своїх розрахунках. Нехай вибачають, я журналіст, а не математик. А потім попрощався корейською…
Ліфт підіймався нестерпно довго. Я спостерігав, як на дисплеї змінюються цифри, поки нарешті не побачив ту, яку чекав так довго. Знайти квартиру було легко, я назавжди запам'ятав її номер. Декілька стуків. Через те, що руки трусилися, їх вийшло більше, ніж очікувалося. За дверима почулися кроки, після чого вони відчинилися.
За ними стояв Кирило.
— Аннахасейо, Кире!
Бачити його було щось неймовірне, щось, про що я весь час мріяв. Хлопець відразу накинувся на мене та поцілував. Знову відчувати його було чимось…. Я не можу цього навіть описати. Все це було настільки бажаним, що я справді прилетів до іншої країни.
— Ще раз ти ось так прилетиш і не попередиш - я тебе вб'ю.
— І я неймовірно радий тебе бачити.
Кир взяв мене за руку та потягнув до квартири. Посадивши на диван, він пішов заварювати нам чай.
— Я ледве серцевий приступ не зловив, коли побачив, де ти! Тепер зрозуміло, чому не відповідав так довго.
Він повернувся через декілька хвилин та поставив дві чашки чаю на кавовий столик. Весь цей час я спостерігав за ним, просто не в змозі намилуватися. Здавалося, що за цей час він став тільки гарнішим, хоча нічого не змінилося. Ця усмішка, яка декілька місяців тому вітала мене ледве не кожний день, знову це робить.
— Вибач, я просто хотів зробити сюрприз.
— У тебе вийшло.
Раптом телефон Кира задзвенів. Я відразу побачив фотографію Альбіни. Навіть я міг чути її голос.
— Ти бачив, що Са Ран виклав?!
— Са Ране, кохання моє, що ти там виклав?
Від слів "кохання моє" я поплив. Якою ж прекрасною була українська мова, особливо з вуст Кира, які мені знову хотілося поцілувати.
— Історію в інстаграм з пейзажем Києва.
— Цей довбень у тебе?! Я їду вже.
Кир відключився.
— Готуйся до шоку та злості Мельників.
— Я їх остерігався в Сеулі навіть.
Кир підсів ближче до мене та знову поцілував. Три місяці без нього були справжнім пеклом, але зараз… Одну руку я зарив у його прекрасне кучеряве волосся, а другою обійняв. Зараз ми знову разом і я не готовий знову розлучатися.
— Сподіваюся, цього разу ти не скоро мене кинеш, — прошепотів Кир, лиш на сантиметр відірвавшись від моїх вуст.
— Я занадто в тебе закоханий, щоби знову розлучатися.
Я ніжно поцілував Кирила в носик. Він поклав голову мені на плече та обійняв за талію, а я просто акуратно грався з його волоссям.
Не знаю, скільки ми так просиділи, розмовляючи на різні теми, але нам прийшлося відволіктися, коли вхідні двері, здається, відчинили ногою.
— Де він? - я почув злий жіночий голос.
— Біжи. Мельнікивська злість - страшна штука, - пожартував Кирило.
— ТА Я ВЖЕ ЯКОСЬ І ЗГАДАВ.
— А я думала, що мені здалося біля кав'ярні, - Альбіна за секунду опинилася біля нас. - Та ні, таки не здалося. Лежить собі з моїм найкращим другом, обнімається.
Наступну годину я вислуховував лекцію від Альбіни, від якої мені таки не вдалося сховатися. Повернення в Київ чудове, але не ця частина…
4
0
25
Пані Мара
Креативний Псевдонім
20 серп. 2023 р.
In Реалізм
#оріджинал #реалізм #В #нецензурна_лексика #кров #F
Наступає ніч. Жителі містечка не знають, що робити, адже почався найстрашніший час доби. Мафія виходить на полювання. Хтось сьогодні вмре, якщо не пощастить. Але хто? Всі нормальні люди вже сидять вдома за зачиненими дверима. Лиш найсміливіші зараз гуляють вулицями небезпечного містечка або ті, хто просто не встиг дійти додому. Інші – мафія. Вони шукають свою жертву на цю ніч. Ніхто не знає, кого вони виберуть зараз.
Боб повертався додому після тяжкого дня в ресторані. Кожний раз йому приходилося робити це вже вночі. Він вже перестав вірити в мафію, яка гуляє вулицями нічного міста, адже за стільки років його все ще не вбили. Всі тут знають, коли чоловік повертається додому. Могли в одну ніч це нарешті зробити. Мафію повинен цікавити його ресторан.
Деякі ліхтарі мигали. Він вже звик до цього. Вони тут стоять не один десяток років, а ніхто заміняти не хоче. Половина міста, через яку йому потрібно йти, просто без світла на вулицях, приходиться використовувати ліхтарі. Логічно, що саме там найбільше вбивств.
— Ох, невже Джейн сьогодні вирішила піти сама? – прошепотів Боб собі, - я хотів їй запропонувати піти до мене, випити чаю. Нічого, в наступний раз якось. Сподіваюся, що вона згодиться. Зовсім вже здуріла з цією школою, повертається найпізніше.
Поруч проїхала машина. Дорога. Боб не звернув на неї уваги та пішов у сторону темної вулиці. Він увімкнув ліхтарик на телефоні. Він ніколи не любив саме цю частину міста. Йому завжди було моторошно нею йти.
Він почув вистріл, а через секунду різкий біль в животі. Боб відразу впав на коліна, не розуміючи, що відбувається. Невже в нього поцілили вогнепальною зброєю?
Не потрібно недооцінювати Олівера та Олівію. Милі двійнята вже багато років працюють на мафію та вбивають мирних жителів цього міста. Для них головне – гроші, на людські життя байдуже. А ресторан Боба може принести немаленькі суми. Ітан, їхній бос, це також прекрасно знав.
— Що за… - прошепотів Боб. До нього підійшли двійнята. На їхньому лиці були маски, обличчя просто неможливо розпізнавати. Олівія поцілилася в нього та ще раз вистрелила. Тільки вона не знала, що навіть ця рана не принесе йому смерті. Десь неподалік проходила Софія.
***
Їй завжди було страшно повертатися вночі з лікарні. Хто його знає, що її очікує цієї ночі. Але вона неначе відчувала обов’язок перед цим містечком. Софія завжди носила з собою аптечку, де було все для першої допомоги або їздила машиною, щоби була можливість швидко довести пораненого до лікарні.
Вона – лікар у місцевій лікарні. Софія завжди цього хотіла.
Ця ніч не була виключенням. Вона їхала додому по темній вулиці, увімкнувши фари. Їй здавалося, що в машині безпечніше, хоч мафія і може вистрелити в неї або зупинити машину. Для них це легко зробити. Але це відчуття ніколи не покидало її. У дні, коли їй потрібно до мами – вона їздить машиною. Не ризикує йти цією темною вулицею.
Весь час, коли вона їздить по місту, то намагається побачити кожну дрібницю. Ніколи не вгадаєш, де тіло буде цієї ночі. Та, побачивши тіло саме тут, Софія не стала дивуватися. Мафія не змінюється.
Жінка швидко взяла аптечку та підбігла до людини. Вона ще здалеку впізнала в ньому сусіда своєї матері – Боба. Він ще й був власником улюбленого ресторану Софії, куди вона на вихідних заходила поїсти. Її рухи зараз були спокійними та чіткими. Вона не вперше рятує жителів цього міста, за спиною в неї багато років досвіду. Софія – професіонал своєї справи.
— Чорт, доведеться везти до лікарні. Вибач, мамо, але сьогодні до тебе я не зможу заїхати, потрібно рятувати людське життя.
Боб був нижчий за неї, чому Софія раділа зараз. Вона засунула його на заднє сидіння машини та повезла до лікарні. Черговий лікар розбереться з ним.
***
Джейн поверталася зі школи. Вона не знала, чому завжди там засиджується до темряви, тому йшла додому вночі. Ні, вона не боялася мафії. Після роботи з дітьми їй було вже просто байдуже на все. Вона б хотіла перепочити та просто сексу з дівчиною. Джейн ненавидить роботу в школі, але все одно терпить її. Навіть сама не знає, чому.
Її квартира в центрі. Вона любила цей факт, адже тут ніколи не було вбивств. Мафія розумна, вони всі там знають, що тут було б багато свідків. А це їм ні до чого. З іншої сторони, ходять чутки, що саме тут живе їхній бос. На кожному жителі центру висить підозра.
Джейн проходила біля пабу, коли почула знайомий жіночий голос.
— Хм, і не боїшся.
Жінка обернулася та усміхнулася, коли побачила свою давню подругу. Вона ніколи вночі не відпочиває. Емілі – коханка багатьох чоловіків цього міста.
— Та байдуже якось.
— Ти якась напружена, тобі не здається?
Емілі підійшла до Джейн. Вона доторкнулася до її щоки, а далі її рука спустилася нижче до талії.
— А ти спробуй з дітьми цілий день працювати.
— Тобі потрібно розслабитися.
Джейн цього і хотіла. Але ні грошей, ні бажання заставляти її в неї не було.
— Ти знаєш, що якщо тобі потрібні гроші, то це не до мене.
— Ох, мені від тебе гроші ніколи не потрібні. Ті чоловіки вже так набридли. Джейн, прошу, забери мене з собою та нагодуй печивом з чаєм.
Джейн засміялася. Такий сюжет цієї ночі їй подобався найбільше. Навіть більше, ніж секс з нею.
— Йдемо, моя хороша, нагодую тебе.
— Я тебе обожнюю, Джейн.
***
Відділення поліції, де працює Ліам, знаходиться далеко від місця, де зараз перебуває чоловік. Коли на вулиці гуляє мафія, то йому приходиться працювати, перевіряти кожного жителя на вулиці. Як добре, що в місті живуть розумні люди, які не висовуються зі своїх домівок вночі.
Ліам побачив, як по центру йдуть дві жінки. Емілі та Джейн.
— Доброї ночі, панянки. Куди йдете?
Жінки обернулися до нього.
— До моєї квартири, Ліаме.
— Бачу, що в когось буде весела нічка.
Джейн глибоко вдихнула та видихнула.
— Ти бридкий, Ліаме. Емілі – моя подруга.
— А ще ти лесбійка.
— Але це не означає, що вона трахається з усіма своїми подругами. До побачення.
Емілі потягнула свою подругу далі, а я пішов шукати інших людей. Міг зараз спати, але ні, потрібно шукати. По центру справді майже не ходили люди. Джейн та Емілі були першими.
Десь через годину чи дві я побачив чоловіка. Здалеку не зміг його впізнати, але потім зрозумів, що то Джек – кухар у ресторані Боба та його брат.
— Доброї ночі.
— Доброї ночі, детективе. Ви щось хотіли?
— Так. Джеку, а скажи мені, куди ти йдеш вночі?
— Додому. У ресторані техніка зламалася, прийшлося затриматися до ночі. Ось нарешті йду додому. Просто так залишити не міг, бо на ранок прийшлося б робити ремонт у всьому приміщенні.
— Добре, йди.
Цієї ночі було навіть якось нудно.
***
Продзвенів будильник. Джейн ледве дотягнулася до нього та вимкнула. Вона зовсім забула його вимкнути. Сьогодні вихідний, можна було спокійно поспати. Поруч простогнала Емілі. Все ж вони вчора переспали, але по згоді обох сторін.
Джейн встала та відразу пішла до душу. Вона взяла свій телефон. Вже були повідомлення за цю ніч на сторінці їхнього міста.
«Цієї ночі мафія ледве не вбила Боба Браун, але йому надали вчасно допомогу. Сьогодні ніхто не помер»
Джейн злякалася, а потім полегшено видохнула. Він живий.
А цієї ночі мафія не змогла нікого вбити через лікаря. Та чи зможе наступної?
5
2
71
Пані Мара
Креативний Псевдонім
21 лип. 2023 р.
In Реалізм
#A #N #реалізм #оріджинал #сьогодення #Україна #Київ #втеча
«Уяви, що одного ранку ти прокидаєшся. Умиваєшся, вдягаєшся, снідаєш. Ти розумієш, що скоро тобі йти туди, куди ти не хочеш, але тебе змушують. А перед цим тебе змушують займатися спортом, хоча ти зараз не маєш бажання. Але для інших твоє тіло не ідеальне. У тебе немає ожиріння чи ще чогось, у тебе звичайне тіло, але всім ти потрібна «ідеальна».
А потім ти їдеш. Людина біля тебе вдовбує тобі в голову, що вона лиш «хоче для тебе краще», а насправді змушує вступати в країну, в яку ти не хочеш, і на спеціальність, яка тобі в житті не знадобиться. А потім тобі всю дорогу говорять про те, що твоє тіло жахливе.
А ти й без цього його не сильно любиш.
А потім багато знайомих незнайомців. Чому так? Тому що тобі приходиться говорити вигадану історію, розповідати вигадані бажання. Хоча насправді ти хочеш поступити в Київ, а не у Варшаву. Але всім байдуже, а тобі приходиться одягати маску, щоби твої батьки нічого не дізналися.
А ще ти не маєш підтримки. Всі твої родичі хочуть, щоби ти звалила куди подалі, в іншу країну, а твоя мрія жити в Харкові. Або Львів, або Одеса. Можливо навіть Київ чи Сімферополь. Але всім байдуже.
Тобі стало сумно? Погано? А тепер уяви, що я так живу вже декілька років. Я рятуюся письменництвом, яке ти мені хочеш заборонити через вступ. А я з цим хочу пов’язати життя. Я хочу писати книги. Я хочу поступити на філолога, мені та журналістика зовсім не потрібна. Я вибрала її, щоби лиш ти заспокоїлася.»
Я склала лист та засунула його в конверт. Підписавши, залишила на столі. Досить вже з мене, мені набридло так жити. Я все одно змогла поступити і без їхньої допомоги.
Взявши валізу, побігла на вокзал. Йшла вулицями, де не було багато людей, щоби мене випадково не помітили. Але через маску, окуляри та хустку мене не могли впізнати, тільки якщо не знають ідеально мій гардероб. А я спеціально одягла речі, які купила лише недавно та не одягала.
Спеціально для своєї втечі.
Заощадження у мене є, дякую підробітку за останній рік. Можу спокійно зняти собі невелику кімнату в готелі на пару днів, поки не заселюся до гуртожитку. Шкода, що родичів немає в місті. А може воно і на краще. Мене не побачать там.
Я сіла в електричку, не ризикуючи відкривати своє обличчя. Люди дивилися на мене, неначе на маньячку, яка хоче всіх вбити в цьому вагоні. Я витягнула сімку з телефону та знищила її, залишивши лише ту, про яку ніхто не знає, окрім моєї подруги. А вона мене не здасть, сама втекла від своїх батьків.
Моє місто чимось нагадувало селище в одній з книг. Всім байдуже, всі хочуть з нього піти. Тільки ніхто тут не воскрешає. Потрібно дочитати ту книжку. Так, куди я її поклала.
Переривши пів сумки, я все ж змогла знайти її та почала читати. Їхати далеко, декілька годин, а я навіть нічого їсти собі не взяла. Нічого, якось виживу. Одразу піду в якесь кафе, як тільки приїду. Але навіть зараз, коли я тільки сіла в електричку, то відчула якусь свободу. Повну свободу від своїх батьків. Мені вже 18, ніхто не може заборонити мені робити те, що я хочу сама. Я знаю, мене будуть шукати, але я не пропала безвісти.
Йшли зупинка за зупинкою. Я все читала і читала, час від часу відволікаючись на повідомлення від моїх інтернет-друзів. Я знаю, зараз я не сама. Всі сторінки видалені, лише деякі залишилися. І то я на них повністю змінила деякі данні. Їх я не можу видалити, там вся моя творчість, про яку мої родичі не знають.
На одній зі станцій перед мною сіла якась дівчина. Вона зовсім не звертала на мене уваги, лише намагалася запхнути свою невеличку валізу на полицю. Я стала та допомогла їй. Незнайомка була досить низькою. Зрозуміло, чому вона не могла дотягнутися. Я ж була на каблуках. Ще один спосіб приховати свою особистість, адже я їх майже ніколи просто так не ношу.
— Дякую вам.
— Рада допомогти.
Я усміхнулася через маску, хоч незнайомка цього не побачила, та сіла далі читати. Було досить дивно, що вона не звернула на мене уваги, хоча всі інші всю дорогу озиралися на мене. Погляди були різні. Хтось боявся, а хтось вважав, що я – хвора на голову. Проте вже звикла за ці пару годин.
— Вибачте, що вломлююсь у ваш особистий простір, але я читала цю книжку. Вона досить цікава.
— Не хвилюйтеся, особистого простору зараз у мене немає. А з книжкою я з вами згодна. Вона справді неймовірна.
— Я прочитала її ще за часів війни, але сюжет все ще пам’ятаю детально. Цей автор - мій улюблений. Він неймовірно пише. Ви куди їдете?
— До столиці.
— О, я також! Прекрасне співпадіння, я вважаю.
Я знову усміхнулася.
— Чому?
— Ви цікава жінка. Я не знаю, що ви приховуєте за окулярами та маскою, але я вже відчуваю, що з вами можна багато чого обговорити.
Я навіть знаю, чому їй байдуже, як я зараз виглядаю. Рідко в Україні побачиш темношкіру людину, тим більш з вітіліго. А незнайомка саме такою і була. Мені вона подобалася.
— А можна вам зробити комплімент?
— Так.
— Ви дуже гарна. Люди з такою унікальною зовнішністю мені завжди дуже подобалися.
Вона усміхнулася.
— Чому ви їдете до Києва?
— Я від батьків тікаю, щоби нарешті почати жити не так, як хочуть вони. Я зараз повинна була готуватися поїхати навчатися в іншу країну. Але вступила на бюджет у столицю. І я писати хочу, а вдома мені заборонили це робити. Тому так.
— Як я вас розумію. Сама від батьків тікаю. По тій самій причині. Тільки я не захоплююся письменництвом. Я на дизайнера хочу навчатися.
— Ви перша людина, якій я розказала свої справжні бажання.
— І ви також.
З нею було так добре. Я її імені навіть не знаю, а вже могла розказати це. Можливо, наші шляхи після цього повністю розійдуться, але цю дівчину я запам’ятаю надовго.
Ми проговорили всю дорогу до столиці. Її звати Євгенія. Вона народилася в Україні, але багато хто цьому не вірив. Все життя любила створювати щось нове та шити. Тому давно вже зрозуміла, що хоче бути дизайнером. Але її батьки хотіли відправити її до Франції на лікаря. Як мене до Польщі. Проте вона не боїться, що її впізнають. Батьки не мають якихось хороших друзів чи близьких родичів, які могли б її здати. А я боюся розкрити лице, поки не будемо в Києві.
А ще ми обмінялися номерами.
Столиця. Ось вже остання зупинка. Ми вийшли з електрички та обидві просто не знаємо, що робити далі. Я зняла окуляри, маску та хустку і нарешті видихнула з полегшення. Так, спочатку поїсти, а потім до готелю чи хостелу. Знайду.
— Єва…
— М?
— Ти також гарна.
Я подивилася на неї. Схоже, що Євгенія була голодною не менше за мене.
— Пішли поїмо десь.
— О, якщо замість «дякую» ти будеш пропонувати мені це, то я вже готова на тобі одружитися.
— Але спочатку поїмо.
Ми обидві засміялися. Деякі люди обернулися на наш сміх, але вже через секунду пішли далі. От і правильно, немає чого за нами спостерігати зараз.
***
Кафе, метро, готель. У нас було достатньо заощаджень, щоби взяти собі нормальні номера. До цього всього ми обидві все ще маємо добрячий підробіток у інтернеті, тому могли взагалі не хвилюватися.
Не думала, що колись буду замовляти номери разом з людиною, з якою познайомилася буквально пару годин тому.
А далі душ, відпочинок і вечірній Київ.
Ми вирішили прогулятися, бо зараз п’ятниця, попереду ще два вихідні. Жили ми не в центрі, бо готелі там занадто дорогі, таке не потягнемо, але все одно на дуже гарній вуличці. Я нарешті відчула себе повністю вільною. Мої батьки вже повинні були прочитати той лист, але мене це зовсім не хвилювало.
— Знаєш, я дуже рада, що ми так випадково зустрілися, - сказала Євгенія. Іноді я не могла відвести від неї погляду. Такий прекрасний стиль одягу вона мала, що я навіть почала трохи заздрити.
— Я також. Ми в одній тарілці зараз, то чому б не допомагати одна одній?
— Ось-ось! А ще я бачу перед собою вуличних музикантів.
— Наскільки далеко ми відійшли від готелю?
— Назад будемо повертатися таксі.
Вона взяла мене за руку та потягнула до музикантів. Вони так чудово грали, додаючи якусь неймовірну атмосферу цьому вечору. Мій мозок справді не хотів сприймати той факт, що я так далеко від батьків і нарешті сама. В моєму місті ніколи не було вуличних музикантів.
— Єво, чому застигла?
Євгенія вже танцювала в ритм музики. Я вчора мала зовсім інше життя. А зараз з новою знайомою знаходжусь в Києві, поки мої батьки реально б’ються в істериці, скоріше за все. Вони боялися мене загубити, але все зробили, щоби це сталося.
Вона затягнула мене в танець. Я навіть не стала якось противитись цьому. Мені потрібний відпочинок зараз. І саме це я отримую просто тут. Давно вже не була настільки розслабленою, щоби просто так танцювати на вулиці. Сміятися і танцювати. Це схоже на початок якогось вірша або романтичної сцени. Але це була реальність. Можливо, я пошкодую, але точно не сьогодні.
Сьогодні я просто відпочиваю.
Сьогодні я почуваюся вільною.
І сьогодні я ненавиджу своїх батьків за зіпсовані декілька років мого життя.
6
6
51
Пані Мара
Креативний Псевдонім
11 лип. 2023 р.
In Ігри
#moonchaistory #сирин #Марія #Кай #Флаф #Романтика #перше_побачення
Тиша. Студентів зовсім не було в бібліотеці, бо тільки-тільки закінчилася сесія, й усі видихнули з полегшенням. Я вирішила прибігти саме сюди, ховаючись від вечірки, яку влаштували на честь кінця навчального року. Почали вони рано, вдень. Даниїл намагався мене затягнути туди, але не вийшло. Мені просто потрібно побути в тиші.
Я взяла якусь книжку по історії магії та почала читати її. Насправді було досить незвично, що на всю бібліотеку лише дві людини: я і бібліотекарка. Зазвичай, тут часто збираються студенти, щоби відпочити. З іншої сторони, це на краще. Я змогла вибрати собі будь-яке місце між стелажами з книгами та просто насолодитися читанням у комфорті.
По вікну, біля якого я сіла, стукав дощ. Жахлива зима, але це дозволяло розслабитися ще краще. Я сиділа на підвіконнику. Мені ніхто не може цього заборонити, бо мене ніхто навіть не бачить. Я дістала телефон з навушниками та увімкнула музику. Давно я не знаходила такого спокою в цій академії.
Неочікувано для себе я почула чиїсь кроки. Але не каблуки, тобто не бібліотекарка. Я можу продовжити сидіти, в надіях, що це якийсь студент, а можу перестати порушувати правила бібліотеки, бо це може бути викладач. І ладно, якщо Лев Костянтинович, Ада Володимирівна чи Агнета Еміліївна. Вони мені нічого не зроблять, тільки ввічливо усміхнуться, а Лев похвалить, що читаю книжку по його предмету. Але якщо Роман Ісаакович, то мені не сховатися від проблем.
Я потратила на роздуми занадто багато часу, тому злізати було пізно. Біля стелажів показався Кай, який вибирав якусь книжку. Що ж, я не здивована, що він також не пішов на вечірку. З його хворобою йому не до цього, хоча вона вже відступає. Хах, його я точно рада зараз бачити.
— Каю, привіт!
Хлопець повернувся до мене та здивовано подивився. Через секунду він усміхнувся мені.
— Я думав, що ти будеш на вечірці з іншими.
— Ха-ха, хочеться трошечки побути в спокої. Тим більш, коли в бібліотеці майже немає людей. Що шукаєш?
— Чесно, я й сам не знаю. Просто нудно одному сидіти в кімнаті.
Насправді по ньому все ще видно, що він розійшовся зі Стефанією. На хорошій ноті, без скандалів, але все ж. Хоча це було досить давно, та і ініціатором цього був він. Можливо, щось сталося в його житті? Я хвилююся.
— Слухай, я там бачила досить цікавий підручник по травництву. Хоча, хорсівцю може не сподобатися.
— Ти також хорсівка.
— Але народжена у велесовській сім’ї, тому цікавлюся цим більше за інших. Тобі знайти?
— Якщо не складно.
Я встала з підвіконня, поклавши книжку на нього. Так, десь я його бачила неподалік. Перечитала все ще на першому курсі, тому з впевненістю можу казати, що цей підручник справді цікавий.
Нарешті я знайшла його.
— Хм, здається, я бачив його в багатьох студентів. Не тільки Велесу.
— То що?
— Почитаю.
Запала незручна мовчанка. Я справді не знала, що сказати.
— А-а-а… Як почуваєшся?
Кай знову щиро усміхнувся. Так приємно це бачити.
— Мені приємна твоя турбота. Вже набагато краще. Нарешті, вперше за півтора року, я виліковуюся.
— Так! Це справді чудово. А те, що ти, не дивлячись на хворобу, продовжуєш бути головою студентської ради, викликає повагу.
— Дякую. Я піду, мабуть, не буду тобі заважати. Десь шукатиму місце, де не буде нашої бібліотекарки. Ти найкраще вже забрала собі.
— Любиш тут читати?
— Насправді, якщо я не зайнятий і мене неможливо знайти в академії, то я сиджу тут. Сюди не часто заходять люди, тому це прекрасне місце відпочити.
— То сідай біля мене. Підвіконня широке, ми одне одному заважати не будемо.
Кай засміявся. Його сміх такий приємний мені. Хочеться його слухати вічність.
— Якщо я тобі справді не заважатиму.
— Ти мені ніколи не заважаєш. Я завжди рада побути з тобою.
Взявши книгу, я знову сіла на підвіконня. Зрозуміло, чому Каю так подобається це місце. Тут атмосфера, яку він дуже любить, а ще прекрасні вигляд на гори. Кай сів біля мене та завзявся читати підручник, який я йому дала.
Я намагалася зосередитися на тексті книги, але частенько поглядала на профіль Кая, який зацікавлено читав. Його шкіра вже набула природній колір та не була блідою, світле довге волосся було зібране у високий хвіст. Якщо так подивитися на нього, то майже нічого не видавало його хворобу, окрім темних кругів під очима. Але це можна було скинути на недосипання. Правда, він все ще шкутильгав та ходив з тростиною, яка допомагала йому.
Навіть просто читати біля нього було неймовірно комфортно. Потрібно частіше його ось так кликати до бібліотеки. Просто посидіти разом та почитати.
Через деякий час я влилася в текст книги та зовсім не прослідкувала за часом та своїм тілом. На вулиці вже починало вечоріти, в бібліотеці все так же майже не було людей. Я чомусь вже сиділа ближче до Кая, поклавши голову йому на плече. Хлопець не сперечався, а просто обіймав мене за плечі.
— Бібліотека зачинається через 15 хвилин. Будь ласка, покиньте приміщення.
Таке відчуття, що пройшло не більше години, а тут вже бібліотека зачиняється. Я поклала книжку назад.
— Ти йдеш?
— Так, секунду.
Кай взяв тростину та встав. Він поклав підручник туди, звідки я його взяла. З бібліотеки виходили ми разом. Не хотілося прощатися з хлопцем та йти до своєї кімнати. По-перше, мені дуже сподобалося проводити з ним час, по-друге, вечірка все ще триває неподалік від моєї кімнати.
— Не хочеш трохи прогулятися академією? Можу показати дуже гарне місце, якого ти точно не бачила. Воно неподалік оранжерей, на нього накладене те саме закляття, що і на прохідну Велеса зараз.
— Знаєш, я не проти. Мені так подобається ця атмосфера, коли всі студенти зараз на вечірках у гуртожитках чи клубах, а академія пуста.
— Навіть не думав, що в цій академії хтось також обожнюватиме цю атмосферу.
Кай начаклував над нами купол, щоби дощ не потрапив на наші тіла, та ми пішли. Не часто я в останній час виходжу з академії, коли вже темно. А на першому курсі таке постійно було.
Поки ми йшли, то розмовляли про прочитане. Я розказала Каю про деякі рослини, які є досить цікавими. Навіть не знала, що його це все цікавить.
Ми прийшли досить швидко. Перед мною була стіна з рослин, але коли Кай відвинув їх, то я побачила сад неймовірної краси.
— Про нього навіть не всі велесовці знають, а ті, хто знають, не розказують нікому, або лише людям, яким довіряють.
— Ти довіряєш мені?
— Так.
Я щиро усміхнулася Каю. Його довіра… Це найцінніше, що він міг мені дати. Я нізащо не зраджу її.
Ми зайшли до саду. Гірлянда, яку розвісили студенти або викладачі, та ліхтарі дозволяли побачити зараз всю його красу. Я не могла просто намилуватися, який же він прекрасний.
Поки я ходила по саду, роздивляючись його, Кай сів на лавочку. Схоже, що йому все ще складно було довго стояти.
— Звідки ти дізнався про це місце?
— Я голова студентської ради, Маріє. Я всі такі місця знаю. Потрібно ж десь студентів шукати по академії, а багато хто з них залипає в таких тут.
З цього місця навіть академії не видно, через крони дерев. Літом тут добре, мабуть.
— Навіть не віриться, що наша академія приховує такі прекрасні місця, де можна розслабитися. Відчуття, неначе ми зараз в ботанічному саду.
Я почула звук сови, а через хвилину вже й побачила її. Птах прилетів та сів на плече Кая, від чого він засміявся. Біла сова з зеленими очима, яка дуже була схожа на хлопця.
— Ця сова живе в цьому саду.
Я підійшла до неї та погладила. Ніколи не бачила, щоби сова так любила людей.
— Сідай.
Птах полетів далі, а я сіла біля Кая. Це точно найгарніше місце в цій академії. Навіть зрозуміло, чому студенти та викладачі так старанно приховують його від усіх. Якщо про нього стане відомо, то сад втратить цю атмосферу, а тут завжди буде багато народу. Втратиться таке прекрасне місце.
— Коли я вперше дізнався твою історію з факультетами, то подумав, що тобі точно сподобається це місце. Навіть не знаю чому.
— Воно мені нагадує сад у моєму домі. Там також настільки ж гарно, як і тут. Мама завжди за ним так доглядає, за кожною рослинкою. Мені подобалося проводити там час і зараз подобається. Але я не знала в академії є місця, що б так нагадувало батьківський дім. Дякую, що ти мені показав цей сад.
— Скажу тобі чесно, про нього навіть Стефанія не знає. Вона не любить настільки природу, тому я і не став розказувати про це місце їй.
— А чому ви розійшлися?
Кай мовчав деякий час, обдумуючи, що йому сказати.
— Багато причин було. Мої почуття, як і Стефанії, вже давно перегоріли, ми давно вже були тільки друзями, а не парою. Було очевидно, що так вийде. Та і я схоже в тебе закохався.
— А-а-а. Стоп.
Кай закохався в мене? І я не заперечую того факту, що він подобається мені, як хлопець, і я б дуже хотіла з ним зустрічатися. Як реагувати? Визнаю, я ще ніколи не була в таких ситуаціях, як зараз.
— Окей, я не знаю, як реагувати, і поки мій мозок не передумав, то я скажу, що ти мені також до біса подобаєшся, як хлопець, і з тобою мені дуже комфортно.
Кай мило засміявся від моєї реакції, а я проклинала мозок, який поводиться незрозуміло як зараз. Я закрила руками лице та закричала, поклавши голову хлопцеві на плече. Деякий час я сиділа так, поки не заспокоїлася. Ох, я справді намагалася адекватно реагувати.
— Ти як?
— Я проклинаю свій мозок.
Кай знову засміявся.
— Ну чому? Вона прекрасна.
— Зате знатиму тепер, як реагую на взаємні почуття.
— Так.
Ми продовжили так сидіти деякий час, поки мій телефон не задзвонив.
— Стейсі? Щось сталося?
— Ти де пропала? На вечірці немає, в кімнаті немає, бібліотека зачинена.
— А-а-а… Та я тут по академії прогулююсь. Щось сталося?
— Та я якби хвилююся, може знову в битві з нічницею десь.
— Не хвилюйся, все добре. Скоро прийду.
Я завершила дзвінок та поклала телефон назад до карману.
— Хороша в тебе подруга.
— Так, згодна. Але іноді… Та ти й сам знаєш.
— У неї характер такий.
— Та я вже звикла.
Я подивилася на Кая. Він спостерігав за совою, яка літала перед нами.
— Гарна, все ж. Вона на тебе схожа.
— Справді?
— Так! Біла, зелені очі, всіх любить.
Хлопець подивився на мене.
— На тебе більше. Ця сова дуже не любить Романа й вічно його кусає.
Я засміялася. Романа не люблять навіть тварини!
Кай спостерігав за мною, від чого я трохи засоромилася, але подивилася в його очі. Через ліхтарі вони були неймовірно гарними. Хлопець трохи нахилився та поцілував мене. Як добре, що цього разу мозок вже адекватно реагував, і я відразу йому відповіла, поклавши руки йому на плечі. Всередині мене все тануло. Я навіть не підозрювала, наскільки довго чекала цього моменту. Кай обняв мене за талію та притягнув ближче. Ще вчора я про це й не мріяла, поки вешталася з Владом, намагаючись помститися Романові, а тут вже цілую Кая.
Мені прийшлося розірвати поцілунок, бо телефон задзвонив. Знову Стейсі.
— Д’яченко, скоро комендантська, ти де вештаєшся?
Стейсі кричала. Кай почув це та засміявся, не відпускаючи мене з обіймів.
— Біля тебе хлопець?
— Прикинь.
— Хто?
— Ну… Трошечки Кай…
— Кай говориш. А ну, включи динамік.
Я натиснула на потрібну кнопку.
— Кай, тут Влад заходив, попросив передати, що якщо ти через пів години не будеш в гуртожитку, то він тебе приб’є.
— А Влад не хоче піти куди подалі?
— Я все чую!
Тобто в нашій кімнаті сидить Влад?
Я швидко завершила дзвінок, поки ці двоє не встигнули щось ще сказати. Ой отримаю ж я через це від Стейсі, але байдуже.
— Схоже, що пора вже справді йти, бо наші коменданти нас повбивають.
— І не говори. Особливо Жанна, яка дуже любить брати хабарі.
Ми вийшли з саду та пішли до академії. На роздоріжжі гуртожитків зупинилися. Мені так не хотілося йти зараз до кімнати, але цього разу потрібно. Скоро комендантська година.
— Цікаво, а це можна вважати за побачення? – запитала я, намагаючись відтягнути час.
— Думаю, що так.
— Тоді я чекаю вже друге.
Кай усміхнувся.
— Скоро. Потрібно вже йти.
Він поцілував мене в лоб.
— Бувай.
— Удачі.
Він пішов. Я ще з хвилину спостерігала за ним, а потім розвернулася та пішла до своєї кімнати, ментально готуючись до лекції Стейсі та Влада.
2
0
22
Пані Мара
Креативний Псевдонім
11 лип. 2023 р.
In Ігри
#moonchaistory #сирин #Влад #Марія #PWP #В2 #G
Бійка. Знову вона. Знову між хорсівцем та чурівцем. Знову Савелій та Влад. Я намагалася заспокоїти їх, але не могла. Цього разу Влад навіть не хотів її продовжувати, але ситуація склалася так, що бійка відбувалася. Я побігла шукати когось з викладачів, бажано якогось іншого факультету, а не Хорсу. Хоча, якщо Лев Костянтинович, то все буде добре.
— Петро Олександровичу, там бійка!
Викладач обернувся на мій голос й відразу побіг до місця бійки. Десь з пів години вияснення ситуації й усіх відпустили. На щастя, я змогла захистити Влада й отримає тільки Савелій. Вже вечоріло, страшенно хотілося спати після тяжкого дня та тренувань з Аланом. Але я все одно стояла тут, намагаючись добитися справедливості. Говорю ж, як добре, що не Роман Ісаакович. Тоді б нічого не допомогло.
— Чого пялишся?
До мене підійшов Влад. Я й сама не помітила, що весь цей час дивилася на нього, думаючи про те, який же він набридливий недоумок. Але все одно подобається мені неймовірно. Тільки, на відміну від Стейсі, я не збираюся за ним весь час бігати.
— Скільки вже можна в бійки встрягати? Навіть коли не хочеш, все одно це відбувається.
— Талант, як у тебе з пошуком проблем, Д’яченко.
— Вау, ти моє прізвище запам’ятав вперше за… Півтори роки!
— Коли приходиться з тобою возитися, то і не таке запам’ятовуєш.
Недоумок. У мене все ще одне питання. Якого біса він мені так подобається?
Ми стояли так деякий час, вбиваючи одне одного поглядом. Міг хоча би подякувати, але ні! Зате сперечатися зі мною завжди перший. Але його очі… Такі гарні, я не можу. Неначе небо. Ні, гарніше за небо, за море, за будь-що на цьому світі.
— Я чого підійшов. Дякую, що захистила.
— Нікольські, дивуєш! Я в останній раз чула від тебе подяку.. Та ніколи!
— Могла просто відповісти щось по типу: «Рада допомогти»
— Да тут потрібно вже вечірку влаштовувати, бо ти навчився нарешті дякувати.
— А ти не хочеш заткнутися хоча би на хвилинку?
Я хитро усміхнулася. Мені навіть подобалося так з ним сперечатися. Для мене це була якась гра, а не сварка, яка відбувається майже при кожній нашій зустрічі, і яку я підтримую тільки через те, що не можу прийняти факту, що Влад подобається мені.
— Владе, я не ті дівчата, які будуть виконувати кожну твою примху, запам’ятай це. Ми хоч вже півтори року працюємо в парі, намагаючись вишвирнути Романа за ворота академії, але не більше, любий мій.
Я провела пальцем по його кожаній курточці.
— Хоча, якщо дасиш мені свою кожанку, то можу і помовчати пару хвилин, а то й більше. Я думаю, ти розумієш, що я зараз говорю зовсім не про час.
— Переходиш на флірт.
— Можливо.
О Хорсе, що я взагалі верзу? З Данею до кафе більше не ходити. Готова посперечатися, що він мені там алкоголь підлив.
— Позаду Ісаакович!
— Де?!
Я різко обернулася, подивившись за свою спину, але там нікого не було. Коридор академії був пустим. Повернувшись назад, я вдарила Влада по грудям, але він навіть не поворохнувся. Я знову повилася.
— Ще раз так зробиш, Нікольські – розкажу Гайді, хто в минулому місяці кабінет Романа підірвав.
— Моя хороша, ми це вдвох робили.
— Але більше повірять мені.
Ми знову почали мовчати, вбиваючи одне одного поглядом. Чорт, як же хочеться зняти з нього цю трикляту кожанку, йому без неї так добре. Ці руки, татуювання на них… Вони просто зводять з розуму.
— То мені можна чекати від тебе «Рада допомогти»?
— За що? За те, що в сотий раз відмазала тебе від покарання? Мені подяк вже не потрібно, Владе, я звикла.
— Не виводь мене.
— Я живу заради цього.
Влад раптово прижав мене до стінки, легенько схопивши за горло. Стало страшно, що він мене зараз просто вб’є, але адреналін в моїй кров не давав відступати. Я хитро усміхнулася та подивилася в його очі. На моє здивування, там не було якоїсь злості. Така ж сама гра, як і в мене. Цікаво, а багатьом відкривається саме такий Влад? Бо він мені до біса подобається, і, авжеж, я хочу, щоби він належав тільки мені.
— Фу, який ти грубий. Хіба можна так дівчину?
— Тобі подобається.
— Як і тобі той факт, що ситуацію тут контролюю я, а не ти. Що, так незвично буди під владою дівчини, мій любий?
Він сильніше зжав моє горло, але так, щоби я могла дихати. Від цього пристрасть в мені запалилася новим, сильнішим вогнем. Влад точно знає, що робить зараз. Він нахилився до мене. Його губи були достатньо близько, щоби поцілувати, але я не стала це робити. Хоча дуже сильно хотіла.
— Ти справді думаєш, що зможеш мене приборкати, Маріє?
— Мені приємно, що ти ще й моє ім’я запам’ятав.
— Граєшся.
— Аякже.
Декілька секунд мовчанки. Декілька секунд моїх спроб не поцілувати його. Хоча я була б не проти чогось більшого, ніж поцілунків.
Він відпустив мою шию. Чорт, ні. Але він не відходив, а його рука повільно перемістилася мені на талію. Він щось тягнув, я занадто добре його знаю, щоби казати таке. Що він хоче? Чорт, я втрачаю контроль над ним. Або над собою.
Не втримавшись, я взяла його за кожанку, притягнула до себе та поцілувала. Ні, я не збираюся більше стримуватися, і байдуже, що мені за це прилетить мінімум від двох людей, одна з яких – моя сусідка. Я занадто довго терпіла.
Влад відповів. Я зарилася пальцями в його волосся та поглибила поцілунок, від чого він застогнав. Найкраще, що я коли-небудь чула. Мені неймовірно подобався факт, що доміную зараз я. Ці губи, волосся, прес, який я відчувала через його футболку. Все це зараз моє.
2
1
37
Пані Мара
Креативний Псевдонім
06 лип. 2023 р.
In Романтика
#оріджинал #романтика #повсякденність #школа #вчителі #спроби_вбивства #згадки_куріння #Б #F
«Якого вона тут робить?»
Я намагалася не показувати своє здивування, але це давалося важко. Ніхто з вчителів не повинен дізнатися, що ця нова вчителька – моя дівчина. Н.І.Х.Т.О. Бо тоді від проблем мені не втекти. Але що вона тут робить? Чому я про це не знаю?
Ця нарада на літніх канікулах мені точно запам’ятається на все життя. Розуміння того, що тепер спокою мені не буде в цьому ліцею тривожило. З іншої сторони, тільки тут була вакансія. А вона навіть не встигала мені сказати, куди йде на співбесіду. Ось так і вийшло, що сюди.
— Любі вчителі, знайомтесь з нашою новою викладачкою - Бойко Лілеєю Сергіївною.
Вона подивилася на мене. В її погляді так і читалося, що Лілея скоро все пояснить.
— Ваша підсобка тимчасово буде у вчительки з фізики. Олександро Володимирівно, покажете їй все.
— Аякже, - відповіла я, намагаючись не показувати того, що Лілея і так там все знає. Таємно вона там вже була.
Біля мене було вільне місце, тому саме сюди вона сіла. Я нахилилася до неї та прошепотіла на вухо:
— Ніхто не повинен знати, що ми знайомі. Поговоримо, коли будемо на самоті.
— Аякже.
Колись Лілея перестане мене дивувати, але точно не сьогодні. Вчора вона прийшла додому пізно, коли я вже спала, тому не могла зателефонувати, сьогодні я пішла раніше, бо повинна була до наради закінчити деякі справи, тому телефон був вимкнений. А в позавчорашню ніч нам обом не було ніякого діла до роботи, адже просто разом прекрасно проводили час. Не життя, а якась пригода.
Це було занадто нудно. Я обожнюю роботу вчителя, але не тоді, коли наради. Ще й клас знову взяла на свою голову. Неначе мені робити немає чого. Так, я вчитель лише п’ять років, але випуск у мене був. І я собі цілий рік обіцяла знову не брати клас, але щось пішло не по плану. Наступні 7 років будуть дуже веселими.
Ліля трималася добре. Схоже, вона ще не бачила всю темну сутність нашого директора, від якої приходиться часто ховати учнів. Але, на жаль, це не завжди вдається, і тоді отримують всі. Друга причина, по якій я не люблю цей ліцей. Однак учні тут занадто прекрасні, я не можу звідси піти.
Ненавиджу обговорювати плани на наступний навчальний рік, але потрібно. На щастя, це закінчилося досить швидко, і усі розійшлися. Я чекала Лілею біля входу до актового залу. З нею всі так хотіли познайомитися.. Я дістала телефон та почала переписуватися з мамою. Повідомлення, які надійшли від тата я просто ігнорувала. Знала, що якщо заговорю з ним, то закінчиться це все криками.
— Сидиш в телефоні на робочому місці, сестро? – з зали вийшов директор.
Ненавиджу директора за те, що він – мій брат. Правда, спільний у нас тільки батько, але це не відміняє того факту, що ми - родичі. Проте не всім родичам дано знати, що я в стосунках. А особливо такому гомофобу, як він.
— Ні в якому разі, Вікторе. Чекаю нашу новеньку вчительку.
Я награно усміхнулася, щоби він нарешті від мене відстав. З актової зали вийшла Лілея. Ми в мовчанці пішли до мого кабінету. Як добре, що він був у іншому кінці ліцею на останньому поверсі. Я могла все обдумати. Але цього шляху мені зовсім не вистачило. Буду думати по ситуації.
Я відчинила двері та поклала свої папери на стіл. Як добре і одночасно погано бути єдиним вчителем фізики в школі. Більшу частину часу цей кабінет належить тільки мені.
— Я думаю, ти розумієш, чому ніхто не повинен знати про наші стосунки?
— Я твого «улюбленого» брата сама ненавиджу. Аякже розумію.
А, все ж бачила його темну сутність.
Лілея поклала свої папери на стіл, який був завалений всяким фізичним та астрономічним приладдям, яке я перевіряла на справність до наради. Потрібно поприбирати тут, чим я і почала займатися, бо, знаючи нашого директора, вона тут застрягла до Нового року.
— Тобі допомогти?
— Постав гігрометр на третю полицю шафи біля тебе.
Лілея промовчала. Окей, переходжу знову на фізичні терміни, які ніхто не розуміє.
— Біля тебе стоїть.
— А-а-а…
Я розібрала всі прилади, що стояли на столі, та протерла його від пилюки. Тепер тут можна спокійно працювати. Зараз потрібно звільнити шафу. Перенесу деякі підручники до фізичного кабінету, все одно він знову мій. І буде вільне місце для книжок по українській мові та літературі.
Я помітила, що Лілея почуває себе не в своїй тарілці.
— Щось сталося?
— Мені здається, що ти зла на мене.
Я видохнула. У нашому місті й так проблема з працевлаштуванням, я права не маю на неї злитися.
Я підійшла до Лілеї та взяла її за руки.
— Все добре, я розумію. Вибач за те, що могла бути з тобою трохи грубою. Просто цей недоумок… Він же нас обох приб’є та звільнить.
— А ми на нього в суд.
Я задумалася.
— Також вірно.
— Правильно.
— Що?
— Вірно - синонім до слова віддано. Потрібно говорити «правильно».
Так, дует вчителів так і живе. Одна виправляє, друга пояснює. Філолог і фізик. Як ми взагалі почали зустрічатися?
Наступні дві години прибирали підсобку ми разом. Виявилося, що моїх підручників занадто багато, тому самій за цей час не справитися. Добре, що хоч вентилятор притягнула. Паралельно я розказувала про учнів ліцею. А потім мені дали список класу. Тільки початок канікул, а я вже бачу, хто в мене буде. Ну так, всі з четвертого класу.
— Скільки учнів!? 30!?
— Удачі…
— Їх не бентежить факт, що в мене парт не вистачає? Так, де мій телефон?
Я подзвонила брату.
— Якого хріна?
— Сестро, як так? Вчитель і так висловлюєшся!
— Мені де ще три парти взяти? Місця в класі багато, але парти ти мені доставиш? Я їх зі своєї зарплатні купляти не буду!
Я подивилася на Лілею, яка здивовано спостерігала за цим всім. Вона взяла мене за руку, намагаючись хоча би як заспокоїти.
— Не хвилюйся, парти нові через місяць приїдуть. І ремонт косметичний зроблять після колишнього п’ятого класу.
— Серйозно? Щось ти не говорив цього на нараді.
— Потрібно було слухати, а не звинувачувати мене подумки у всіх гріхах.
— Бувай.
Я завершила дзвінок, поки не вибухнула від розмови з ним. Так, до кінця дня точно тепер з ним говорити не буду, якщо дозволятиме ситуація.
Я почала розбиратися зі списками, поки Лілея перечитувала програму. Завтра почнеться пекло. Приїдуть перероблювати бомбосховище, вчителі будуть допомагати. З іншої сторони, моєму класу там дадуть окрему кімнату, не потрібно буде разом з половиною школи сидіти. Бо офіційно ми тепер найбільший клас. Ох, які реалії життя, такі й думки.
***
День нарешті закінчився. Я зачинила підсобку. Лілея чекала мене біля входу. Ми жили не так далеко одна від одної, тому я її вирішила підвезти.
— І все ж.. Не потрібно було.
— Не потрібно тобі на каблуках зараз у переповненій маршрутці їхати, так що все добре. Сідай.
Що ж, сьогодні було весело. Як і в принципі кожний день у школі. Як я ще не посивіла у свої 25 років?
Ми сіли в машину. Я завела її. Мені зараз точно не завадить цигарка, але ж не на території школи. Хах, знову буду пояснювати учням за шкідливість куріння, хоча сама це роблю. Якась я неправильна вчителька. Проте справді потрібно вже кидати. Якраз завтра консультація до лікаря. О, точно, я ж по цій причині відгул взяла. Вже забула.
Цікаво, коли брат дізнається про мої стосунки, то що він зробить? Можливо, буде говорити про сімейні цінності, як тато. Ох, як же бридко було вислуховувати це, хоча він сам зрадив мамі й кинув нас. А цей і то гірше. Кинув дружину, бо вона перестала йому подобатися після пологів.
Я подивилася на Лілею. На вулиці були лише пару хвилин, але її русяве, кучеряве волосся вже встигло загубити свою форму. Проте вона була такою гарною.
— Олександро, автомобіль.
— Та їдемо ми, їдемо.
Ми виїхали зі стоянки школи та нарешті вирушили додому. Їхати зовсім недалеко, але це на машині. Пішки зайняло б годину. Заїхали до супермаркету, купили продуктів. Хотілося закурити, але стрималася. Тяжко, тяжко мені буде, але так потрібно. На краще.
В мою голову прийшла раптова ідея.
— Слухай, а як щодо того, щоби до мене з ночівлею. Відсвяткуємо трохи твій перший день.
— Мені йти на роботу завтра, а тобі - до лікаря.
— Я ж ні слова не сказала про алкоголь.
— Ну, тоді я за.
— Зараз заїдемо до тебе, віднесеш продукти і візьмеш там одяг, який тобі потрібний.
Ми поїхали. Насправді, ми живемо буквально через дорогу, тому Лілея могла й сама дійти, але ні, я її почекала. Вона досить швидко все зібрала. Через п’ять хвилин ми були в моїй квартирі.
***
Ми дивились фільм, окутавшись в покривало. Я поклала свою голову на груди Лілеї, обнявши її. Вона ж гралася з моїм волоссям. Через це я зовсім не могла зосередитися на сюжеті. Гра коханої людини з моїм волоссям приносить неймовірне задоволення.
Титри. Я вимкнула фільм, знаючи, що не буде тієї самої сцени після них.
— Ой, ну навіщо?
— Одинадцята вже. Нам обом вставати о пів на сьому.
У двері постукали. Кого там принесло так пізно? Я підійшла да подивилася у вічко. Віктор? Швидко зачинивши двері до кімнати, я відчинила вхідні. Чорт, та він п’яний. Ну тепер я точно отримаю. Він же на тверезу голову моєї адреси навіть не згадає.
— Проблеми?
— Які проблеми? Не можна з сестрою побачитися?
— Якщо проблем немає, то зараз будуть. Ти якого хріна тут робиш?
Він зайшов до моєї квартири, неначе до себе додому. Що Віктор взагалі собі дозволяє?
— Вийшов! Я зараз поліцію викличу. Ти якого шляєшся вночі, ще й п’яний?
— Ой, не де гостинність?
— Вийшов. З. Моєї. Квартири.
Я йому зараз наб’ю синяк під оком, якщо він не вийде. Або викличу поліцію. А бажано й те, й інше. Ох, не потрібно його до Лілеї підпускати, він ще її приб’є.
Віктор взяв у руки мою вазу та кинув її у стінку.
— Так, я звоню в поліцію.
Діставши телефон з кишені, я набрала потрібний номер. Холоднокровність в такі моменти мені на руку. На всякий випадок перегородила вхід до кімнати, де була Лілея та швидко написала їй, щоби мовчала. Я знала, вона зараз стоїть біля дверей. Сподіваюся, що він не додумається взяти ножа з кухні.
Я швидко пояснила ситуацію та почала чекати. Він вештався моєю квартирою.
— Чесно, а я й не думав, що ти з цих… Лілея дівчина твоя, виявляється. Тато розказав. От як!
Він взяв чашку з кухні та вийшов до мене коридор. Я відразу зрозуміла, що він хоче зробити, тому встигла ухилитися. Чашка розбилася на тисячі осколків. Один з них поцарапав мою руку. Я з нього стільки штрафів вийму! Все заради цього зроблю!
Шкода, що він зачинив вхідні двері. З іншої сторони, не на замок.
— Ти – недоумок! Ти тільки що міг мене вбити!
З кімнати вибігла Лілея та допомогла мені встати. Рана глибока. Чорт, ще й венозна кровотеча. Лілея швидко затиснула мені потрібну судину.
— Я все зроблю, щоби вас обох звільнити й не попасти по статті.
— Тобі не сховатися від закону, бовдуре. Одумайся вже.
Віктор знову пішов на кухню, але цього разу взяв ножа. Чорт, де поліція? В такі моменти моя холоднокровність мене покидає і приходе паніка, яку я просто ненавиджу. Моє тіло перестає коритися мені, а в очах пливе. Мене почало нудити.
— Таким, як ви потрібно заборонити жити.
— Вікторе, заспокойся!
Лілея досить добре трималася. Це похвально. На відміну від мене. Я просто намагалася приборкати паніку, але нічого не допомагає. Навіть рани на руці не відчувала.
До квартири відчинилися двері. Ми обоє видохнули.
— Всім стояти, це поліція!
***
Повернулися додому ми вже під ранок. Я ще досі не могла відійти від шоку. Одна рука була перев’язана, за другу тримала Лілея. Побачивши сліди вчорашньої ночі, я розплакалася, хоч сама не знаю чому. Можливо, через втому, а, може, це просто моя кінцева реакція на все. Лілея обняла мене, погладжуючи по спині.
— Так, спокійно. Вже все добре. Він не чіпатиме тебе ні в школі, ні тут. Іди поспи, я поприбираю. Запис до лікаря краще перенеси. Але не зараз.
— А ти.. Тобі ж на роботу.
— Поживу день на каві, нічого страшного. Тобі після вчорашнього потрібно відпочити.
Вона провела мене до ліжка. Як тільки заплющила очі – заснула. Так, відпочинок мені справді потрібний. Проте я все ж відчула, як Лілея поцілувала мене у щоку. Я слабо усміхнулася.
4
5
40
Пані Мара
Креативний Псевдонім
09 трав. 2023 р.
In Ігри
#moonchaistory #Дамелі #Олександра #Завершений #Романтика #Від_друзів_до_коханців #Б #F Я зайшла до своєї кімнати. Тренування сьогодні справді виснажили мене, але академія зараз більше в небезпеці, ніж раніше. Ми повинні її захищати. Я повинна її захищати. Темні маги не хочуть залишати своєї справи. Кинувши сумку кудись в куток й сівши на ліжко, я помітила, що на ньому лежить лист в конверті. Пошта прийшла, мабуть. Хоча, хто може мені писати? Мої батьки старомодні, але ж не настільки. Проте на ньому не було ні адреси відправника, ні отримувача. Лише моє ім’я в кутку. І дуже гарна воскова печатка, яка неначе була зроблена з золоту. Дивно, кому потрібно було мені надсилати лист? Ще й з заможної родини, скоріше за все. Тільки хорсовці такі мають. Я звичайна староста Чуру, навіщо я комусь? Особливо хорсовцям. Більшість думає, що нам не місце в академії. Я відкрила конверт та дістала звідти сам лист. По легкому запаху, що линув від нього, я відразу зрозуміла, хто його автор. Здається, дехто випадково пшикнув на нього трохи своїх духів. Якби спеціально, то аромат був би сильнішим. Та все одно… Я усміхнулася. Отримати лист від неї… Мені дуже приємно. Цікаво, що там. «Мені важко це писати, але все ж я мушу зробити це, бо з кожним днем все більше і більше вмираю всередині. Мен сені жақсы көремін, менің батылдығым» По шкірі пішли мурахи. Я знала переклад цих слів. Та і в академії казахську знає лише одна чарівниця. Я взяла телефон з сумкою та відчинила двері. На моє превелике здивування, за ними стояла Марія зі Стейсі. Що їм потрібно? І чому саме зараз? Хорсівка тільки збиралася стукати, але я випередила її. — А-а-а… Це була прекрасна нагода дізнатися, де авторка цього листа. — Стейсі, де Дамелі? — Біля ріки гуляє. — Дякую. Я не стала слухати, що хотіли дівчата. Мені потрібно було знайти її. Все інше зачекає. Навіть Євген, якому я сьогодні обіцяла набити пику. Я вибігла на берег нашого озера. Дамелі сиділа на покривалі, щось читаючи. Сонце вже починало заходити. Вона сиділа в навушниках, тому не чула мої кроки. Цікаво, що вона слухає? Я підійшла до неї та доторкнулася плеча. — А-А-А. Реагувала вона швидко. З її пальців моментально вийшла магія. Я ледве ухилилася, щоби не полетіти на декілька метрів від неї. — Саша?! Я зараз тебе вб’ю. — Ти тільки що ледве це не зробила. Вона відклала книгу та зняла навушники, заховавши їх у сумку. Вона все ще була налякана моїм несподіваним приходом сюди. — Не лякай, а то в один день справді це зроблю. Я сіла біля неї на покривало та подивилася на книгу. Нумерологія? Схоже, що їй справді подобається цей предмет. Наскільки б важким він не був. Не кожному його зрозуміти. Мабуть, тому його викладають тільки на третьому курсі. Від неї пахло приємно. Я завжди обожнювала запах її духів. Здається, вже можу впізнати його з тисячі. І той конверт довів це. — Чому прийшла? Я дістала з сумки книгу, яку встигла швидко взяти в бібліотеці, та усміхнулася. Дамелі поглянула на неї. — Вона ж на казахській. Ти не зможеш її прочитати. — Я ні, а ти так. Якщо хочеш. Дамелі взяла у мене книгу та відкрила на рандомній сторінці. Вона відразу зрозуміла, що це збірка народних пісень. Її очі загорілися, дивлячись на рідні літери. Ніжний голос рознісся по берегу. Для багатьох текст зовсім був незрозумілий, та мені також. Але я просто хочу послухати Дамелі. Аяғыма кигенім былғары етік, сәулем-ай, (Я ношу шкіряні чоботи, моє світло-місяць) Табанымнан барады ызғар өтіп, сәулем-ай. ( Мої ноги холодні, мій світло-місяць) Жақсы болсаң, келерсің судан өтіп, сәулем-ай, (Як добрий, то на воду натрапиш, мій світло місяць) Жаман болсаң, қаларсың суға кетіп, сәулем-ай. (Якщо тобі погано, ти залишишся у воді, мій світло-місяць) Згодом вона почала співати ці слова, закривши книгу. Їй не потрібний був текст, Дамелі знала його на пам’ять. Я не могла намилуватися нею та цією прекрасною мовою. Наскільки вони були прекрасними. Сәулем, сәулем, сәулемсің, (Здрастуй, моє світло, ти моє світло) Басымдағы дәуренсің.
(Ти епоха в моїй голові.) Жақсы болсаң – сәулемсің, (Якщо ти хороший, ти моє світло.) Жаман болсаң – әуремсің. (Якщо ти поганий, ти сумний.) Ми обоє повністю занурилися в цей момент. Дамелі неначе зараз була у своїй стихії. Вона так любить всі традиційні пісні цього народу, тому я не роздумувала, коли побачила цю книгу в бібліотеці. Знала, що їй точно сподобається. Не знаю, скільки пройшло часу, але сонце вже сховалося за обрій та зірки з’явилися на небі, коли вона перестала співати. Ми обоє лежали на покривалі, спостерігаючи за небом, зовсім забувши про комендантську годину. Можливо, наші куратори шукали нас, але все добре. Навіть занадто. — Знаєш, у мене в кімнаті сьогодні був досить цікавий лист. Останнє його речення було написано казахською мовою. Не знаєш, хто то може бути? Вона промовчала. Так, це справді Дамелі. — Що там було? — Якщо дослівно, то «Я кохаю тебе, моя хоробрість» Вона знову промовчала. Роздумувала над цим всім. Я подивилася на неї. — Я тебе також кохаю. — Справді? — Ну, а як тебе не кохати? Дамелі усміхнулася та подивилася на мене. Я взяла її за руку. — До речі, в пісні весь час повторюється слово… — Сәулем-ай? — Так. Гарне дуже. Що воно означає? Вона знову подивилася на небо, а саме на повний місяць над нами. — «Світло-місяць». Пісня взагалі неймовірна. Бабуся колись давно її співала, коли займалася чимось. Але вона так рідко до нас приїжджає. Ця пісня завжди нагадує мені про неї. Я обняла її, не бажаючи відпускати. Я знаю, Дамелі дуже любить свою бабусю. Іноді навіть здається, що більше, ніж своїх батьків. Але життя в різних країнах справді стало для них перешкодою. Мій телефон задзвонив. На екрані був номер куратора. О ні, мені точно кінець, якщо я в гуртожитку не з’явлюся через 5 хвилин. — Петро Олександрович, щось сталося? — Так, ти де? Я тебе по всій академії шукаю. — Зараз прибіжу. Я швидко вимкнула телефон, поки викладач ще чогось не сказав. Дамелі здивовано подивилася на мене. — Щось сталося? — Куратор шукає мене. Потрібно йти. — Так. Комендантська зараз настане. Ми швидко зібрали речі та побігли до академії. Обоє все одно вже отримаємо прочухана від Петра Олександровича та Лева Костянтиновича, тому невелика зупинка на секунду біля воріт нічого вже не змінить. — Сашо, що сталося? — На кінець. Можна тебе поцілувати? Вона була дещо здивована таким питанням й не могла відразу відповісти. — А-а-а… Так. Я підійшла до неї ближче та коротко поцілувала. Що ж, не сперечаюся, зробити це я хотіла вже давно, хоч і не зізнавалася в цьому. Відійшовши, я подивилася на неї. Обличчя освічував повний місяць. Але від неї самої неначе йшло якесь дивне світло, магія. Вона – хорсівка. Маг світлої магії, якою так і віє від неї. Сәулем-ай. Вона – мій світло-місяць.
5
0
44
Пані Мара
Креативний Псевдонім
07 трав. 2023 р.
In Оригінальні твори
#Романтика #Незнайомці #Б #G #Hurt/Comfort
Пара. По-моєму, найнудніша сьогодні. Чи, точніше, з найнуднішим викладачем. Настільки жахливо цей твір ще ніхто не пояснював. Здавалося, що я скоро засну. Навіть кава, яку я випила зранку, зовсім не допомагала дожити до кінця пари.
Хоча, можливо, це було через те, що дехто, точніше я, до ночі читав і поспав лише три години. Але книга справді була неймовірно цікавою. Неможливо відірватися. Але справжнє пекло - жити далеко від університету. Доводиться кожного разу ставати о п’ятій, щоби дібратися до нього.
Я на секунду поклала голову на парту, заплющивши очі. А це лише початок пари. До кінця дуже далеко. Може спробувати звалити з неї? А, ні, буде погано мені потім.
Все ж, заплющити очі більше, ніж на секунду, було помилкою.
***
Я сиділа у заповненій водою ванні. Навколо мене досить дорогі вишукані меблі, що було досить незвично, бо я зі звичайної родини. Я зовсім не знала цього місця, але мені було комфортно тут. Тільки сумно. Здавалося, я ось-ось заплачу.
Гаряча вода з піною розслаблювала. Я сиділа, обіймаючи свої коліна, та спостерігала за водою. Чому мої батьки знову почали знущатися з мене?
Пасмо мого волосся впало на обличчя. Я не звернула на нього увагу. Мої руки… Вони такі худі. Як і тіло. Скільки вже я не їм нормально?
Хтось зібрав моє волосся, зав'язав у низький хвіст. Я тільки зараз помітила, що біля мене весь цей час сидів чоловік. Зав’язавши волосся, він ніжно доторкнувся пальцем до моєї щоки. Всередині душі стало тепліше, але на лиці це ніяк не відобразилося. Як же я потребую зараз його.
— Моя дівчинко, що ж мені з тобою робити? Ти занадто довго в цьому стані, я вже рахунок днів загубив.
Я промовчала. Так погано мені давно не було. Я так хочу спати. Але все тіло болить. Багато синців. Добре, що хоч нічого серйозного.
Чоловік встав і пішов до виходу. Я вперше подивилася на нього.
— Давиде, ти куди?
Він подивився на мене. Його очі… Дивлячись в них, я знову повертаюсь в найщасливіші моменти мого життя. Море, ми двоє. Нічні прогулянки, романтичні вечори, дні сповнені пригодами. Коли тільки були ми двоє, коли я могла забути про батьків. Його очі були кольору морської хвилі.
Давид лагідно посміхнувся. Найкраще, що я бачила в цьому світі.
— Я нікуди не піду, якщо ти не хочеш.
— Не хочу. Але куди ти?
— Чогось випити принесу. Тобі яблучний сік?
Я легенько усміхнулася.
— Завжди знаєш, що мені потрібно.
Він вийшов, а я залишилася одна. Та вже через декілька хвилин Давид повернувся зі склянкою напою в руках. Я взяла її та повільно випила. Ненавиджу яблучний сік. Але коли мені жахливо, то п’ю саме його. Тоді він мене рятує.
Давид спостерігав за мною, зовсім не соромлячись мого оголеного тіла. Як і я. Не вперше він бачить мене такою. Тільки синців соромлюсь, але я знаю, що все одно подобаюся Давиду. Мені було спокійно від цього. Хоча б десь.
— Будь ласка, нікуди не йди.
— Не піду.
Я поставила склянку на підлогу та повернулася у позу, в які сиділа весь цей час до цього.
— Маріє…
— Ні, хоча б ти цього не говори! Я не повернуся до батьків. Ти бачиш, що вони зробили зі мною? Ти бачиш ці шрами, яким вже багато років? Я ніколи більше не повернувся до них.
Давид зітхнув.
— Я хотів сказати, що ти можеш бути у мене. Поліція з твоїми батьками розбереться. Але… Чому ти не пішла, коли тобі виповнилося 18? Ти навчалася в іншому місті, могла легко це зробити. Та навіть коли університет закінчила.
— Страшно було. Вони жахливі люди. Ох, вибач, я не витримую вже. Мені не вистачає любові. І тебе.
Чоловік доторкнувся до моєї спини, ніжно погладжуючи її. По шкірі пішли мурашки.
— Це моя провина, що залишив тебе одну з проблемами, з головою занурюючись в роботу. Вибач.
— Залазь до мене, ‒ тихо промовила я, не відриваючи погляду від води. Та чула, як він віддалився від мене та почав роздягатися. Чула, як він акуратно складає свій одяг.
Через пару хвилин Давид заліз у ванну, і я остаточно розслабилася. Він обняв мене зі спини, коротко поцілувавши плече. Я поклала голову йому на груди, дозволяючи мене потягнути трохи назад, щоби лягти. Стало так спокійно, так добре. Заплющивши очі, я усміхнулася.
***
— Маріє, чорт тебе побери, він підходить до нас.
Я різко прокинулася, намагаючись зрозуміти де я і що відбувається. Аж поки не згадала, що випадково заснула на парі.
— Паночко, я не дозволю комусь порушувати дисципліну на моїх парах!
Я вже готова була вислуховувати свій смертний вирок, але вчасно задзвенів дзвінок. Я швидко схопила свої речі, та вибігла з аудиторії, ігноруючи його слова. Зараз було трохи не до цього. У голові був той сон. Там була я, і історія з батьками дуже знайома мені. Стосунки у нас жахливі.
В роздумах я дійшла до автобусної зупинки. Людей було не дуже багато, зараз тільки четверта. Я б прогулялася по місту, але додому їхати далеко.
Коли автобус під’їхав, я пропустила всіх людей, намагаючись хоча б трохи відтягнути момент повернення додому. Проте, коли я підіймалася, незнайомець чи незнайомка штовхнув мене. Я полетіла зі сходів, думаючи, що ось-ось впаду на землю та щось заб’ю. І так було б, якби хтось мене не зловив позаду.
— Вибачте, будь ласка. Я зовсім вас не помітив.
Я розплющила очі та встала на ноги. Все ж обійшлося. Хоча б щось хороше в цьому дні. Я подивилася на свого горе-рятівника, зовсім забувши про автобус. Яке ж було моє здивування, коли я відразу впізнала його очі, кольору морської хвилі.
— Ви не забилися?
— А? О, ні. Але якби ви мене тут полишили, то було б дуже погано.
Двері автобуса зачинилися. Я подумки я вилаялася через те, що тепер потрібно буде чекати довго наступний.
— Класно, не скоро я тепер додому потраплю.
— Ох, вибачте. Це через мою неуважність, все ж.
— Нічого. Це прекрасна можливість прогулятися містом.
З надіями, що у мене в гаманці є хоча б 50 гривень. Їсти дуже сильно хочу.
Я знову подивилася на чоловіка. Він справді гарний.
— Як вас звати?
— Марія Мафтин.
— Давид Пашко. Ви не з Києва?
До чого такі питання?
— Так, я з іншого міста неподалік. Але краще не називатиму його. А тут, тому що в університеті навчаюся.
Давид усміхнувся. Від цієї усмішки настрій трохи піднявся, але все ще був поганим.
— Що ж. Чи можу я якось залагодити свою вину, запросивши вас в он те кафе? ‒ я обернулася, прослідкувавши за його поглядом. ‒ По очах ваших бачу, що ви хочете їсти, але не впевнені, що в гаманці щось є. Обіцяю, я за все заплачу.
— Якщо відповісте на два питання.
— Без проблем.
— Ким ви працюєте?
— Я навчаюся зараз на аспірантурі. Я чоловік не бідний, тому поки що можу дозволити собі не працювати. Але в майбутньому хочу викладати в університеті.
Що ж, думаю, що студентки його відразу полюблять.
— Що ж, тоді друге питання. Ми десь зустрічалися до цього?
Давид засміявся.
— Можливо. Десь у снах, але якщо серйозно, то я вас ніде не зустрічав.
Якраз у снах ми зустрічалися.
— Тепер я можу запросити вас?
— Аякже. Сподіваюсь, ви не маніяк.
— Ха-ха, я занадто хороший для цього.
— От зараз ми це перевіримо.
Ми пішли до кафе неподалік. З ним справді було неймовірно комфортно.
4
0
27
Пані Мара
Креативний Псевдонім
30 квіт. 2023 р.
In Ігри
#moonchaistory #Олександра #Анастасія #Лев #Марія #Флаф #Романтика #Б #G #F Від лиця Олександри Чергування. Була спокійна, ясна ніч. Ліс спить і лише вовки виють далеко-далеко. Як дивно, що ніхто ще не порушив комендантської години. Зазвичай марівців в цей час дуже багато. А я лише рахувала хвилини до ранку, щоби нарешті відпочити після тяжкого дня, наповненого парами. Зрозумівши, що все тихо і можна видихнути, я сіла під деревом та на секунду заплющила очі. Головне зараз не заснути. Але щастя було не довго. Чиїсь голоси та кроки неподалік. Я швидко сховалася за кущі, щоб непомітно подивитися хто там. Та я зовсім не очікувала побачити саме цих двох.Нога точно не болить? ‒ запитав Лев. Він тримав під руку Марію. Вона десь тиждень тому потягнула ногу на фізкультурі й тільки зараз могла більш-менш ходити, але недалеко. Я ж чергувала біля академії, тому побачила їх. Якби була трохи далі, то нічого б і не знала. — Нога точно не болить? ‒ запитав Лев. Він тримав під руку Марію. Вона десь тиждень тому потягнула ногу на фізкультурі й тільки зараз могла більш-менш ходити, але недалеко. Я ж чергувала біля академії, тому побачила їх. Якби була трохи далі, то нічого б і не знала. — Вже починаєш набридати. Все справді добре. Я рада, що ти знайшов час, щоби прогулятися, хоч і після початку комендантської години. Та з тобою мені нічого не зроблять. — Набридло сидіти у мене в кімнаті? — Так! Вона зараз живе у нього, щоби весь час не бігати по гуртожитку та стояти у чергах. Стейсі не могла бути біля неї весь час. Чесно, заздрю Марії. У викладачів є всі зручності, на відміну від студентів. Але їм терпіти нас цілими днями, тому справедливо. — Якщо що, то говори. Підемо назад. Марія різко зупинилася та подивилася на Лева. Вона ніжно доторкнулася до його щоки, від чого я здивувалася. Я давно підозрювала, що між ними не все так просто. Але щоби зараз це підтвердилося. Це точно буде щось неймовірне. Лев Костянтинович завжди такий правильний і під час навчання вони справді не більше, ніж викладач та студентка. Але вже після пар перетворюються на друзів. Гуляють разом часто. — Я скажу, ти же знаєш мене прекрасно. Цю біль я не хочу терпіти. Їхні погляди… Важко їх описати. В них була така ніжність. І щось ще. Вже й не пам’ятаю, коли відчувала такий погляд на собі. Зовсім забила на особисте життя, повністю віддалася навчанню. Лев обняв її за талію. Вони або занадто хороші друзі, що навряд чи, або пара, яка дуже добре все приховує від інших. Одне з двох. Тому що просто друзі так зазвичай не роблять. Він поцілував її. А таке не роблять навіть занадто хороші друзі. Ох, та невже? У Лева Костянтиновича нарешті хтось з’явився, та і Марія у стосунках! Як довго? Вони справді занадто добре все приховували. Я ледве стрималася, щоби не видати якийсь звук. Мені не потрібно палитися. Хоча, мама говорила, що підглядати не добре. Ну що ж, я рідко її слухалася. Проте… Я не розкажу нікому. Це їх секрет, який вони повинні розповісти самі. Тим більш, нікому з них я не хочу зла, вони прекрасні чарівники, яких багато хто любить. Їхні постаті освічував місяць, який надавав особливу атмосферу цій сцені. Ох, як же мені хотілося, щоби це зараз хтось намалював або сфотографував, але ні. Не потрібно. Але таку ідею Даниїлу потрібно підкинути, тільки без Марії та Лева. — Нас можуть побачити. Моя люба, та вже. І вам дуже повезло, що саме я. Потрібно своїх подалі від цього місця відвести. *** Марно я сподівалася на те, що мені дадуть поспати. Пари. Після чергування вони не відміняються, а я просто хочу поспати! Тепер розумію викладачів, які сидять на каві. По іншому в цій академії не виживеш. Таке відчуття, неначе я студентка не академії магії, а медичного університету. Ну справді, у нас тут всі, як вони. На першому курсі ще терпимо, але починаючи з другого про здоровий сон можна забути. Я зайшла до жіночої роздягальні. Зараз займається тільки моя група, якщо я не плутаю нічого. Як добре, можна побути в спокої. Можливо, навіть 15 хвилин поспати на лавці, хоча би трохи набратися сил. На перерві обов’язково піду по каву, не виживу до кінця пар. Переодягнувшись, я завела таймер на 20 хвилин. На щастя, могла дозволити собі поспати на 5 хвилин довше, бо вже просто звикла швидко переодягатися. Замість подушки підклала свій одяг. Заснула відразу. Та мій прекрасний сон хтось перервав. На моє плече лягла жіноча рука. Я встала, проклинаючи цю людину. Ще 10 хвилин могла спокійно спати! — Стейсі? Ти що тут робиш? — У нас немає першої пари, тому вирішила позайматися трохи. На щастя, Петро Олександрович дозволив з вами. А ти чому така змучена? — Чергувала цілу ніч. Я згадала момент, який побачила вночі. Цікаво, а Стейсі знає про те, що Марія та Лев зустрічаються? — Це жахливо. Сон – запорука здоров’я. Чурівці в першу чергу повинні нормально спати, але що ми бачимо?! Через чергування вам навіть не відмінили пари, щоби ви відпочили! Я знову лягла. Так, вона була права. Стейсі поклала руку мені на плече та подивилася у вічі. Я усміхнулася їй. Вона завжди так турботлива зі своїми друзями. — Я піду раніше з пари і зроблю тобі кави, добре? Зараз не встигну вже. Продзвенів мій таймер. Ми пішли на стадіон. Пара була дуже довгою. Але Стейсі справді стримала свою обіцянку. Вона пішла раніше, бо все ж вона не в моїй групі й це не її пара. А коли я повернулася до роздягальні, то там вже сиділа вона, а в руках було два стаканчика. — Американо? Звідки ти знаєш, яку саме каву я люблю? — Не знаю, взяла просто на свій смак, бо забула спитати. — Тоді у тебе прекрасний смак у напоях! Дякую велике. Скільки коштує? Я зараз віддам. — Не потрібно. Вважай, що це невелика віддяка тобі, за те, що захищаєш академію. Не знаю, що б чурівці без тебе робили. Я усміхнулася, взяла стаканчик і відпила трохи. Американо це справді найкраща кава, яку придумало людство. — Що у тебе далі? — Та… Те саме, знову на стадіоні буду займатися, тільки до нас ще старші курси приєднаються. А далі вивчення давніх рун. — У нас травництво, догляд за магічними істотами, історія. Вона почала розповідати про плани на день, а я випадково на неї задивилася. Така гарна. І так любить свою справу. Велесовцям пощастило, що вона потрапила саме до них. Навіть про каву забула, яка поступово ставала холоднішою в моїх руках. — Саша, прийом, спускайся на землю. Ти на мене тільки що так дивилася, неначе хочеш запросити на побачення. — Хм, а чому б ні? Окей, мені точно потрібно швидше допити каву, щоби мозок почав нормально працювати. — Що? — Кажу, давай після пар зустрінемося, прогуляємося. Відпочинемо. Все одно п’ятниця. Стейсі усміхнулася. — Знаєш, а давай. — Тоді о 18:00 біля входу в академію? — Так.
10
2
52
Пані Мара
Креативний Псевдонім
24 квіт. 2023 р.
In Ігри
#moonchaistory #Магда #Єремія #Ліс #Б #F #флаф #романтика #лікарні Модерн ау по "Ліс" — Єремія, бляха. Та тут перелом! Рука боліла страшно. Ох, а я так сподівалася, що обійдеться без гіпсу. Та й здається, що Магда мене скоро вб’є з моєю роботою. Спочатку операція після завдання, де мене сильно поранили. Хоча… Я навіть рада цьому. Змогла з нею познайомитися. Бо вона була моїм хірургом. Весела історія, хоч і частина її дуже трагічна. — Магдо, сестро, заспокойся. Головне, що не потрібно операцію робити. А то тобі було б більше роботи. Божевільна сімейка. Магда - хірург, Равен - травматолог. І обом зі мною тепер возитися. Одній, як мінімум, тому що живе під одним дахом. Як вона з таким графіком взагалі змогла звільнитися, щоби мені допомогти? Але вона в лікарні все одно. Та й у неї, на диво, обідня перерва. «На диво», бо її насправді навіть в цей час ледве зловиш. — Гіпс. — А може не потрібно? — Потрібно, Єреміє, потрібно. Давай, знімай свою сорочку. Магда, допоможи їй. Хірург підійшла до мене та почала знімати з мене сорочку. Краще б вона робила це в дещо інших умовах. І знімала б не тільки сорочку. — Ай.. — Вибач. Все ж, поки Равен готував все потрібне, сорочку ми все ж зняли. Ну чому рука? І чому права? Я ж тепер писати не зможу. Так хоча б якусь документацію нормально вела. Прийдеться місяць вдома сидіти та нудьгувати. Магда поцілувала мене у плече, від чого стало спокійніше. Але все ж сидіти місяць без роботи буде пеклом для мене. Сама… Я не створена для такого. Мені потрібно чимось завжди займатися, спілкуватися з людьми. Я не створена для того, щоби просто сидіти вдома. — Ой, давайте тільки не у мене в кабінеті. — А як ти з Єремом, то нічого. — Я щось не знаю? ‒ здивовано запитала я. Равен відвернувся від нас, хоча я знала, що його щоки залилися червоною фарбою. Але у мене тепер великі питання до нього та мого братика. Чоловік почав бинтувати мою руку. Я мовчки сиділа, дивлячись у вікно. Така хороша погода. Літо, тепло. Можна було б на річку сходити. Або на море злітати. Якраз відпустка у мене з Магдою ось-ось повинна була бути. Але тепер у мене лікарняний на місяць. Весело. Я помітила, що Магда дивиться на нас з якось злобою в очах. — Відьмочка моя, ти чого? Равен подивився на свою сестру. — Це моя робота, і я ґей… — Та я думаю, як в наступний раз прибити Єремію, якщо вона знову травму отримає. Ну починається. — А я неначе винна в тому, що якийсь недоумок дав мені поламаний стілець, коли я залізала на шафу, щоби подивитися, що там. Взагалі така робота детектива, звикай. Равен засміявся. Через деякий час гіпс вже був на моїй руці, а я просто намагалася змиритися з тим, що мені його місяць носити. Поки я одягалася, Равен говорив про лікування. Але раптом його телефон задзвонив. — Добре, зараз буду. Ви тут збирайтеся, все потрібне я розказав, список вітамінів, щоби пришвидшити лікування ось. Магда, у тебе ключі є, зачини кабінет. Мені потрібно бігти. — Добре. Він вийшов з кабінету. Сорочка знову була на мені. Як же я зранку вгадала, коли вирішила одягнути з широкими рукавами. — У мене ще є час до кінця обідньої перерви. Давай додому відвезу, моя квітко. Якраз ліки купимо. Тільки зайдемо до мене в кабінет, я залишу халат там. — Добре. На щастя, йти далеко не потрібно було. Рука все ще боліла, тому мені ще й прописали щось проти болю. Як тільки зможу нормально рухати нею, то вб’ю Валентина! Потрібно дивитися, який стілець брати. Ще й зараз морока з лікарняним буде. Магда сама пішла до аптеки, щоби все купити, а я сиділа в машині, намагаючись хоча б щось зробити щодо роботи. — Єремія, відпочинеш від роботи. Чи ти думала, що я дозволю скасовувати ту поїздку? Моя квітко, там куча музеїв, театрів і всього іншого. Ми повеселимося! ‒ сказала Магда, коли сіла в машину. Це дещо підняло мені настрій. — Але все ж лікарняний потрібно оформити, не забувай це. — Ну, воно так. Ми виїхали до нашого будинку. В машині грала спокійна музика, яка дещо підняла мені настрій. Та все одно лише диво зможе врятувати цей день. Якщо я не вип’ю знеболювальне, то до вечора точно не доживу. Ми приїхали досить швидко. Магда довела мене до самого будинку. — Мені потрібно їхати назад. Скоро буду. Вона поцілувала мене у щоку. Так не хотілося, щоби вона їхала. Але їй потрібно. *** Я цілий день працювала, тільки через комп’ютер. Хоча лікарняний я все ж змогла якось оформити. Та якщо буду сидіти без справи, то вмру від нудьги. А поприбирати чи щось приготувати тепер не можу. Зробила ж природа мене правшею. Я почула, як в гараж заїжджає машина. Швидко вимкнувши комп’ютер, я спустилася на перший поверх. То була Магда. В будинок вона ледве не забігла. В її руках був пакет з продуктами. — Що ти тут, моя квітко? — Нудно. Що у тебе там? Вона усміхнулася. — Ну я не могла тебе так залишити з жахливим настроєм. Тому заїхала в кафе неподалік, роли заказала. Магда на секунду замовчала. — Багато ролів. Тут ще сік мама передала. — Я тебе обожнюю. Підійшовши до неї, я поцілувала її. Вона неймовірна жінка. Те саме диво, яке здатне врятувати цей день. Як же я рада, що доля звела нас в один день. Хоч при умовах операції та смерті моїх колег. Я вибирала фільм, або серіал, поки Магда готувала стіл. — Як щодо «Сирин»? — Хм, це той, де розказують про академію магії? — Та-а-а-а-ак. — Люблю його. Я не проти. Я увімкнула першу серію, й ми почали їсти. Цей вечір справді обіцяв бути прекрасним, навіть не зважаючи на те, що я місяць буду шульгою. По цій самій причині їм роли вилкою, хоча я не люблю це робити. Та палички я просто не зможу втримати. Вона прекрасна. Навіть коли на роботі, то все одно турбується про мене. А я знову потрапляю в різні неприємності. Але… Детективна діяльність це те, чим я живу. До чого йшла багато років. Я не можу просто так відмовитися від неї, бо воно мені подобається. Як і їй хірургія. Ми обоє вже давно знайшли себе в цих діяльностях. — Квітко моя, досить дивитися на мене так. Я й сама не помітила, як задивилася на неї, не зважаючи ні на що. Вона така гарна. — Дякую тобі. — За що? — За те, що просто не кидаєш мене зараз. Магда усміхнулася. Вона накинула на мої плечі хустку, яка висіла на стільці. Їх у нас багато по всьому дому. — Ну хіба я можу кинути тебе, моя квітко? Ти причарувала мене, і схоже, що назавжди. Та я зовсім не проти. У двері постукали. — Та кого там принесло? ‒ Магда пішла відчиняти їх. Через хвилину на кухню завалився Юліан з Мареною та Станіславом. — Рибонько, як ти? — Якщо прийдете завтра, то буду набагато краще. — Ох, за що ти так жорстоко з нами? Ох, нехай свої акторські здібності показує у себе на роботі. Я цей вечір хочу провести тільки з Магдою! Але, схоже, мої плани змінилися. Магда позаду також не сильно була задоволена цим. Хоча, може і не змінилися, знаючи її.
6
0
37
Пані Мара
Креативний Псевдонім
15 квіт. 2023 р.
In Ігри
#moonchaistory #Лев #Марія #Завершений #Б #G #Романтика #Флаф Святкування Купала тільки починалося. Люди збиралися на місці. Як добре, що ми, язичники, святкували окремо. Людські традиції я б не витримав, напевно. Як можна було це свято перенести на 7 липня? Не розумію.. Мене сестра витягнула сюди. Так би просидів вдома над роботою. Що ж, я звик, але Лорі відказати не можу. Тому стояв в тіні та спостерігав за іншими. Не хочу йти в натовп зараз. Неочікувано для себе я помітив занадто знайоме мені руде волосся, а через секунду й обличчя. Що ж, я радий, що моя сестра витягнула мене на святкування, але що вона тут робить? Марія живе в іншому місті, досить далеко від мого. Я пішов за нею. Дівчина спочатку мене не помічала й кудись йшла, але все ж мій крок більший, тому я був швидше. — Маріє! Вона обернулася й здивувалася. — Леве? Точно, я забула, ти ж тут живеш! Ох, як таке могло з голови вилетіти? Вона підбігла до мене та обняла. Ця зустріч приємна мені, я так за нею сумував! Хоч тільки рік навчається у нас, але так вже до неї прив'язався. Марія притягує до себе людей. — Ну, буває. А ти чому тут? Вона відійшла від мене. — Та я останні п'ять років сюди на Купала приїжджаю до родичів. Чому не бачила тебе на святкуванні? — Спочатку я в академії в цей час був, щось організовував. А потім робота. Та, як бачиш, у мене відпустка зараз, тому я приїхав додому. Ти тут сама, без родичів? — Так. Серед усіх я одна неодружена. Я задивився на вінок на її голові. Такий гарний. Від нього віяло магією, але не тою, яку ми вивчаємо в академії. — Довго робила його? — Так. — Він прекрасний. Найгарніший з усіх. Щоки Марії залилися рум'янцем. Почалося гуляння. Я справді думав, що весь час стоятиму в тіні та спостерігатиму за сестрою, але… Я не міг відмовити Марії, яка була так щаслива затягнути мене в танець. І з нею мені хотілося хоч на край світу. Всі ці традиції… Я за ними так сумував. Потрібно було мені ходити на святкування Купала, а не вдома працювати цілу ніч, бо тільки в цей час мене не сваритимуть, що я не сплю. Зараз я неначе знову потрапив до студентських років. Всі ті гуляння, які ми влаштовували, вони були схожі на сьогоднішнє свято. — Я тобі говорила, що ця вишиванка безмежно тобі пасує? - сказала Марія, коли підійшла до мене. Всі стрибали через костер. Я готовий посперечатися, що ми обоє згадали про посвяту першокурсників цього року. — Хах, дякую. Як добре, що сестра з друзями і я можу не хвилюватися за неї. Марія дивилася на костер. Я бачив її бажання перестрибнути, але і водночас страх. — Хей, ти чого? В академії перша пішла стрибати? — А якщо тут моя магія не спрацює? Я взяв її за руку. — Ми - чарівники, Маріє. Магія ніколи не підведе нас, якщо ми не підводимо її. Пам’ятаєш, як Даниїл говорив це тобі? Поки я це говорив, то підводив її ближче до вогнища. В очах дівчини бачив, як вона набирається хоробрості. — Готова? — Ти зі мною? — Ну а що? Можливо, ми і є судженими. Ми засміялися. Я жартував, але вона справді дорога мені. Я просто не можу її кинути. — Якщо так, то з тобою я на край світу, кохання моє, ‒ пожартувала Марія. Я знову засміявся. Ми зробили розгін та стрибнули. Свобода. Ось що відчувається, коли ти це робиш. А з приземленням це відчуття не покидає тебе. А з нею почуття набагато більші в цей момент. Всі зааплодували. Ми не розірвали рук, це хороший знак. Відійшовши, я нарешті подивився на Марію та усміхнувся. Не хотілося відпускати її, але й дівчина зовсім не була проти цього. Тому ми так стояли, тримаючись за руки й просто спостерігали за дійством. Такий простий жест, а від нього добре. — А ти боялася. — Дякую тобі. Можеш нахилитися? Я не знав, навіщо це, але все ж зробив. Марія ніжно поцілувала мене в щоку. Я здивувався цьому. Так приємно. Щоки Марії знову залилися рум'янцем, але, здається, мої також. Давненько якась дівчина не викликала у мене такі почуття. — Там дівчата пішли віночки пускати. Я також піду. — Добре. Удачі. Марія засміялася та пішла за ними. Я вирішив знайти місце, де не буде людей. Від нечисті захищатися вмію, мені не 17 років все ж. Я викладач в університеті, кого попало туди не беруть. Ну і після вічних рятувань Марії навички свої я дещо підняв. Я все ж зміг знайти таке місце. Берег, який був схований від світу через листя верби. Вона нагадала мені про ту лавку неподалік академії, де я так любив бути. Я сів на землю й почав спостерігати за водою. Можу просто відпочити. По цвіт папороті я не збираюся йти. А Марія сьогодні справді гарна. Вишиванка з прикрасами, вінок. Їй все так пасує. Особливо червоний колір у поєднанні з її рудим волоссям. Вдаличині почали з'являтися перші віночки. Деякі з них вже виловили хлопці, тому вони не допливли. Я спостерігав за тим, як вони йшли по воді, шукаючи своєї долі. Якісь так і зупинилися на місці, де їх пустили. А деякі потонули, на жаль. Через деякий час я побачив і Марійчин вінок. Щось тягнуло мене до нього. Шептало мені на вухо, що саме його я повинен виловити. І все це було настільки переконливим, що я просто не зміг сперечатися з чуттям своїм. Він справді був найгарніший з усіх, які я коли-небудь бачила. Вінок був недалеко від берега, але впевнено плив прямо. Знявши взуття та підкотивши штани, я зайшов до теплої води. Скупатися сьогодні справді хороша ідея. Нечисть не чіпатиме, вона вся на берег вилізла. Мій крок широкий, але вінок я ледве догнав. Так, це справді був її. Все такий же гарний, як і тоді, коли ще був у неї на голові. Я повернувся на берег та взувся, опустивши штанини. Магія, яку вона приклала - любов? Від нього так і віяло нею. Ще й багато моїх улюблених польових квітів. Волошки прикрашали його по всьому периметру. Прекрасний. Я подивився на воду. Марії вже 18, чому я це приховую? Вона справді прекрасна, а почуття до неї більші, ніж до найкращої подруги. Невже саме вони шепотіли мені, щоби я виловив цей вінок? Можливо. Правду говорять, що розумієш, наскільки людина близька, тільки тоді, коли загублюєш її. Я хоч і тимчасово, але дні без неї справді не ті. А ночі, коли я думаю лише про неї - жахливі. Тільки вона мені потрібна та чи це можливо? — Леве? Ти тут? Я обернувся. Ось вона і прийшла, неначе на мої думки. — Ти як мене знайшла? Вона пожала плечима. — Я занадто добре тебе знаю. Ти любиш такі місця біля верби та води. Я приєднаюся? — Я не проти. Марія сіла біля мене й тільки помітила свій вінок. — Та ну. Серйозно? — Ось такі дива бувають. Я одягнув його на голову дівчини. Ось він повернувся до своєї господині. — Буде справді весело, якщо ми в цьому році зізнаємося одне одному в коханні. Я усміхнувся. — Ти думаєш, що це можливо? — Я знаю, що це можливо, Леве. — Тоді б чому це не зробити просто зараз? Вона здивовано подивилася на мене. Я був більше здивований, що це говорю так спонтанно. Зазвичай я сумніваюся, боюся, а тут все так відразу. — Ти подобаєшся мені, Маріє. Вона усміхнулася. — І ти мені, Леве. І плювати я хотіла на те, що ти мій викладач. Все ж, можливо. І я безмежно цьому радий. Я ніжно доторкнувся до її щоки. Вона справді прекрасна. А ворожіння сьогоднішні починають збуватися. — Можна я тебе заплету? — Можна. Вона завжди любила моє довге волосся. А я ненавиджу, якщо до нього хтось доторкається. Окрім Марії. Дівчина завжди робить все дуже обережно, ніжно, з любов'ю. Це мені приносить задоволення. Вона сіла позаду мене та акуратно пальцями розчесала моє волосся. Я просто насолоджувався цим. — Знаєш, я чомусь відчувала, що мій вінок зловиш ти. — Мене тягнуло тільки до нього. Вона почала співати різні народні пісні. Її голос справді був прекрасним. Марія доплела косу. Знявши свій вінок, вона одягла мені його на голову. — Він же твій. — Але тобі підходить. Я засміявся. — Йди до мене. Марія сіла мені на коліна та поклала голову на груди. Я обняв її, гладючи по волоссю. Де-не-де чулися голоса людей, які шукали цвіт папороті, але нас обох це зовсім не цікавило. Зараз для мене існує тільки Марія. — Спати хочеться. — Можеш це зробити. Тебе ніхто не чіпатиме, поки я тут. А йти нікуди не збираюся. Марія усміхнулася та заплющила очі. А я вперше повірив у магію Купальської ночі.
5
0
47
Пані Мара
Креативний Псевдонім
11 квіт. 2023 р.
In Ігри
#moonchaistory #Б #G #Романтика #Лев #Марія #Завершенний Я йшла до свого гуртожитку. Сьогодні був важкий день. Хорсовці влипли в проблеми, ще й новенькі на факультативі. Сподіваюсь, їм буде комфортно у мене. Багато викладачів вже відпочивали. По коридору пробігла кішка. Точніше, Ада. Сьогодні по коридорах чергує вона, а завтра… Ох, я. Потрібно виспатися, щоби не мучитися вночі. Я зайшла до своєї кімнати. Хоча, це більше схоже на квартирку. Невелика зала, де є і кухня, спальня, ванна. Студенти нам заздрять. Але викладачів не так багато, як їх. Ну і для нас академія – перший дім. Світло було увімкнене. Лев вже прийшов. — Чому я думала, що ти сьогодні будеш допізна на роботі? — По суті, воно так. Просто дещо можна зробити тут. Ректор. Іноді навіть не віриться, що воно так. Він так довго до цього йшов. А я змогла швиденько забрати місце викладача Історії магії та куратора Хорса. Роман Ісаакович навіть не встиг очима кліпнути, як його ціль знову була занадто далеко від нього. Вимивши руки, я підійшла до нього, поклавши руки на його плечі. — Як там факультатив? — Ой не питай. В кінці у нас було пару вільних хвилин. Так студенти спитали, чи в курсі я, що по академії гуляють чутки, ніби у нас з тобою інтрижка. Лев голосно засміявся, відриваючись від роботи. Що ж, моя реакція могла бути такою самою, але я все ж змогла стримати свій сміх. — То ти їм сказала, що ми одружені вже 5 років? — Вони всі так були здивовані, коли дізналися про це. — Ха-ха. Йди до мене. Я сіла Леву на коліна та забрала у нього окуляри. — Знову починаєш? Я ж тобі купив, як у мене. Тільки одягаю я їх, коли читаю, працюю за комп’ютером й так далі. — Ну взагалі-то я не через це. Я поцілувала його. Хотіла цілий день зробити це, коли бачила його. Та не могла. Все ж робота і студенти. Поцілунок був недовгий, але як же я його чекала. Хоч і можу цілувати його кожний день. — Мила, мені працювати потрібно. Я доторкнулася до його щоки. — Знаю, просто… Не втрималася. Ось твої окуляри. Лев знову одягнув їх та продовжив працювати. Я пішла до ванної кімнати та увімкнула кран, щоби набрати воду у ванну. Я заслуговую зараз на відпочинок. Мені взагалі повинні платити більше за роботу з хорсівцями! Вони потрапляють весь час в проблеми, є й такі, хто сильно високої про себе думки. Одні проблеми від них. Знявши макіяж, я почала роздягатися. Я люблю офіційний одяг, але в ньому буває так незручно. Залізти в теплу ванну з піною після важкого дня – найкраща насолода в моєму житті. Авжеж, після Лева і його прекрасних поцілунків. Я розслабилася досить швидко, навіть перестала слідкувати за часом. Тиша. Як же мені її подекуди не вистачає. Навіть не уявляю, як там Ада з марівцями справляється. У двері постукали. — Ти довго там ще? — Дай відпочити. — Може вина? — Я не проти. — Тоді давай вилазь. Все ж прийшлося це зробити. Одягнувши сорочку з халатом, я вийшла з ванни. На столику біля дивану стояли два бокали та пляшка вина. — Почекай мене, я швидко. Лев пішов у ванну. Я знала його, він не любить відкисати у гарячій воді, як я. Чи то у мене ще досі відголос студентського життя, коли така можливість була дуже рідкісною. Та все ж частішою, ніж в інших студентів. Я сіла на диван та взяла телефон. Почала гортати стрічку Іnstagram. Через роботу зовсім не можу зустрітися зі старими друзями. Але ця робота робить мене по справжньому щасливою. Я не можу відмовитися від неї, заради своїх друзів. Лев справді вийшов швидко. Я усміхнулася йому. Він сів біля мене та взяв бокали. Один дав мені. Головне не пити багато. Я ж п’янію швидко. Він налив нам трохи алкоголю та сховав пляшку. — Завтра ще на роботу. Я не хочу, щоби у тебе зранку було похмілля. — Який ти турботливий. Пропоную без довгих нікому не потрібних тостів. — Я тебе повністю підтримую. Ми цокнулися келихами та відпили вина. Я остаточно розслабилася. Якісь максимально серйозні справи я сьогодні вже вирішувати не зможу. Навіть Лев, який сидів біля мене з голим торсом, добряче заставляв мій мозок п’яніти ще більше. А його шрами.. Вони прекрасні. — Досить на мене так дивитися. — Як «так»? — Неначе ти прямо зараз готова зі мною переспати. — Любий, я завжди готова це робити. Поставивши келих на стіл, я посунулася до Лева та доторкнулася до одного з його шрамів, ніжно проводячи по його довжині. — Ну, а що? Ти прекрасний чоловік. Хоч тобі й 41, але за тобою все ще ганяється половина академії. Ти уявляєш тепер кількість студенток, які мене, м’яко кажучи, недолюблюють? Що я мелю? Лев спостерігав за мною, не в праві переривати. Йому було цікаво, що я зроблю далі. Я поцілувала його шрам. Коли віддалилася, Лев підняв мою голову за підборіддя. — Мила, мені приємно, але ти занадто розслаблена та дещо п’яна, тобі не здається? — Хіба можна сп'яніти від такої малої кількості алкоголю. — Я знаю тебе занадто добре. Пішли спати. — Якщо поцілуєш. Він знає мене занадто добре, тому зробить це. Я мала рацію. В наступну ж секунду Лев нахилився та поцілував мене. Ніжно. Мене точно вже нічого не врятує, тільки сон. Він обняв мене за талію, притягуючи ближче. І здавалося, воно могло б перерости у щось більше, але він швидко віддалився від мене. — А тепер спати. Лев взяв мене на руки та поніс до ліжка. *** Випила я небагато, тому похмілля не було. Я просто була занадто розслабленою. Та від звуку будильника голова все одно розколювалася. Так у всіх, мабуть. Я потягнулася за телефоном, щоби вимкнути його. Наосліп зробити це було важко, та я все ж змогла. Набридливий звук перестав лунати по кімнаті. Спокій. Можна ще трохи поспати. Так, стоп. Я вже не студентка, мені на роботу не можна запізнюватися. Навіть коли ректор спить біля мене. Потрібно вставати. Як би мені хотілося поспати ще трохи. Вмившись та прийнявши ранковий душ, я вийшла та поставила чайник. Без кави мені не вижити. Поки він нагрівав воду, я швидко магією висушила волосся та розчесала його. Люблю свої гени. Руді пасма слухняно розмістилися за моєю спиною. Лев ще спав. Йому збиратися швидше. Пощастило. Я випила кави та пішла збиратися далі. Мій улюблений чоловік нарешті прокинувся й голився у ванні. За півгодини до початку пари я нарешті була зібрана разом з Левом. Ми сиділи у нашій кімнаті, обговорюючи плани на день. У кураторів та ректора робочий день починається на півгодини пізніше, можемо собі дозволити трохи побути ще разом. — Голова після вчорашнього не болить? — Ох, я не пила багато. Просто багато чинників заставили розслабитися. Занадто сильно. — Не хвилюйся. Я знаю, як це працювати з хорсівцями. А з тобою особливо. Після роботи просто забути про все на світі прекрасно. Він поцілував мене у щоку. — Нам потрібно йти.
5
0
46
Пані Мара
Креативний Псевдонім
08 квіт. 2023 р.
In Ігри
#moonchaistory #Тизможеш #Б #F #романтика #флаф #Тарина
#Норма Вечір. В ресторані, як завжди, багато людей. Всі вирішили просто відпочити. Хтось зі своїми дітьми, хтось з коханими. А я з Ріккардо обговорити деякі питання. Що ж, вони навіть не здивовані, що я привела їх саме до «Light Family». Ну, а що я можу зробити, коли тут найсмачніша їжа на Сицилії та найкращий шеф-повар! — Тарино, сто років до нас не заходила! Ріккардо, рада бачити, ‒ до нас підійшла місіс Лайт, залишивши свою роботу. Вона світилася від щастя. Ну так, тут недавно ремонт закінчився, все таке нове. — Місіс Лайт, і я вас рада бачити, ‒ я обняла жінку. З тих страшних часів вже рік пройшов. Ресторанчик відновився. Та навіть став ще кращим! Норма всі сили сюди вклала. — А я бачу, ресторанчик живе. — Так, життя не зупинилося, ті двоє у в’язниці, нових офіціантів найняли. До речі, де вони? Місіс Лайт пішла шукати хлопців, поки ми зайняли вільний столик неподалік бару. Так, сьогодні головне не пити. Ні, я зовсім не проти спати у Норми в кімнаті, але ж не через це. Хоч завтра і вихідний. До нас підійшов один з офіціантів та дав меню. Проте я вже знала, що замовлю. — Ньоккі, будь ласка. — Так, добре. А ви, містере? — Тарино, різотто тут смачне? Ніколи його не куштував тут. Я засміялася. — Найсмачніше у світі! — Тоді мені його. Офіціант записав все та пішов на кухню. Через двері я помітила Норму з Альфонсо. Схоже, що їхній батько сьогодні відпочиває. А, здалося, біля місис Лайт вже сидить. Вони колись відпочивають? — Тарино, то що ти хотіла обговорити? — Точно, злочини. Як добре, що вже не мафія. Нарешті. Я сумувала за дрібними злочинами. Прекрасний відпочинок після гучної справи з мафією, де винними ще й були близькі друзі Норми. Вона все ще час від часу згадує їх, і мені стає так шкода дівчину. Навіть я важко могла в це повірити. Я повністю занурилася в розмову з колегою, коли вже нарешті принесли наші страви. Спочатку я не помітила того, хто це зробив. Але слова Ріккардо заставили мене подивитися на цю людину: — Нормо, які люди! Я усміхнулася. — І вам привіт. Як робота? — Норма? Не думала, що ти винесеш нам замовлення. — Ну, знаєш, коли тут мої друзі, то можна і винести. До речі, Тарино. А ти після 21:00 вільна? Поговорити потрібно, а у мене тоді якраз робочий день закінчується. Вона під мигнула мені. — Для тебе я завжди вільна. Норма поставила наші замовлення та зникла на кухні. Я спостерігала за нею. Така щаслива на цій роботі. Тільки, судячи з її погляду, розмова буде явно не по роботі. — Тарино, повертайся на Землю. Поговориш ти сьогодні зі своєю дівчиною. — Та знаю я, знаю. Просто вона гарна дуже. А ще я хочу спати. Пару стаканчиків кави вже перестали діяти. — Ой, ну все, закохалася по вуха. Пончик? Нормо, я тебе обожнюю! Тарино, розцілуєш її від мене! Я засміялася. Вона завжди знає, як Ріккардо підняти настрій. А якщо способом пончиків, то ще й за власний рахунок. Ну хіба не щастя? Ох, та вона і мене сьогодні балує морозивом. Ми продовжили розмову, тільки цього разу поїдаючи те, що приготували чарівні руки Норми та Альфонсо. Це справді неймовірно. Думаю, одну прекрасну дівчину я точно розцілую сьогодні за смачну вечерю, а Альфонсо… Ну, обійдеться похвалою, тут вже нехай вибачає. Поступово відвідувачі почали розходитися. Ріккардо, заплативши за свою вечерю, також пішов, а я залишилася та ще трохи замовила морозива, щоби Норму не було так нудно чекати. Схоже, що її батьки були в курсі, що вона хоче поговорити зі мною, тому не проганяли (хоча вони б і не стали). Все ж, ближче до дев’ятої, я попросила свій рахунок та заплатила. Відвідувачів майже не залишилося, а ті, хто ще був, вже збиралися. Місіс та Містер Лайт пішли до своїх кімнат, Альфонсо також вже одягався додому. Офіціанти протирали столики, а Норма залишилася прибирати на кухні. Вона завжди так робить, бо живе в одному будинку з ресторанчиком. — Нормо, ми пішли. — Добре, до завтра. Вже стала головною тут. Що ж, вона добилася цього. Тепер ніякий дід не буде перепоною. — Дедукція, йди на кухню, допоможеш. — Іду, мала. Поклавши телефон до сумки, я взяла її та пішла до Норми. Вона витирала столи там. Бездоганна чистота. — Що тобі допомогти? ‒ я поклала сумку на стіл. Вона кинула мені ганчірку, яку я ледве зловила. — Допоможеш столи витирати, щоби не розслаблялася, Дедукція. — Наче працюю детективом, а наче і прибиральницею. — Тонкощі стосунків з шеф-поваром. Сама Норма взялася за плити. Таке відчуття, неначе мене використовують, як живу робочу силу… — Додому не підеш, я не пущу тебе по темним вуличкам Сицилії. — Невже це все було зроблено, щоби я залишилася ночувати у тебе? — Може бути. Домивши плиту, Норма стала протирати стіл, який випадково заляпала. Я встала позаду неї і почала спостерігати. Вона так піклується про те, щоби все було чисто. Хоча вже дев'ята, а вона з восьмої тут працює. Вона завжди так засиджується, а потім втомлено валиться на ліжко. Як я. Цим ми і схожі. Повністю віддаємося своїм роботам. Але коли наступають вихідні, то обоє забуваємо про все на світі й просто проводимо час разом. Завтра, до речі, якраз наш вихідний. Норма обернулася й трохи злякалася мене. — Ти чого, мала? — Ти як тут з'явилася? Я навіть не почула. — Детективні здібності. Я подивилася на її губи. Не хочу боротися зі своїми бажаннями, тим більш, коли Норма сама не проти. Я нахилилася та поцілувала її, обнявши за талію. Мала відразу відповіла мені. Такий приємний запах різних страв, які вона готувала сьогодні. Він вже став її. Норма сіла на стіл та обвила мою талію ногами. Як же не хочеться припиняти цей поцілунок. Я хочу більшого, але знаю, що вона ще не готова. — Колись я таки приб'ю тебе, Дедукція, - прошепотіла вона, коли все ж розірвала поцілунок. Я усміхнулася. — Що за погрози пішли, мала? Я готова вмерти тільки від твоєї краси. Я ніжно поцілувала її у шию, вдихаючи рідний аромат. Норма доторкнулася до мого волосся, від чого викликала приємні мурахи по шкірі. — Слухай, якщо мої батьки застануть нас, то нам обом - кінець. Все ж я повинна на кухні прибирати. — Тут все вже блистить. Пішли спати. Завтра вихідний, погуляємо. Сходимо на пляж, поїмо морозива, - прошепотіла я та подивилася на неї. Втома обох вже давно дає про себе знати. Я обняла її, поклавши голову на груди. Норма гладила мене по волоссю, від чого було так приємно. Норма злізла зі стола, сполоснула ганчірку та зняла фартух. Нарешті. Це означає, що робочий день закінчився. Вимкнувши світло у всьому ресторанчику, мала взяла мене за руку та потягнула до своєї кімнаті. Нарешті я нормально посполю!
8
1
62
bottom of page