#N #Б #Міні #Закінчений #Ангст #завданнятижня Дзвінкий сміх. Сніжинки під моїми чоботами ламаються і хрускотять. Я кружляю, кружляю, кружляю, то в такт з ними — що падають, то протилежно. Задираю обличчя до неба, зводжу туди ж руки. Сніжинки летять на губи і одразу тануть; на очі, але я навіть не заплющую їх. Дзвінкий сміх. Під ногами від моїх танців вже добряче болото, але тільки дурний би на це зважав. Сніг осідає в моєму волоссі й не тане. Я намагаюся покрутитись на одній нозі, заточуюся й падаю. Не біда, підводжуся знову й знову дивлюся на небо, яке так щедро сипле мені на голову все нове й нове зимове щастя. Дихати стає дуже важко, але я не спиняю рух. Уперше дивлюся на свої руки — вони повністю червоні. Ними стало дуже важко рухати. Я ніби й зводжу їх догори, але пальцями поворушити вже не можу. Не холодно? Холодно звичайно, але, може, ці маленькі кристалізовані клаптики неба, що впиваються в мою шкіру і що палять її вогнем, а потім котяться донизу краплями, здатні випалити спогади? Викорінити з-під моєї шкіри сліди всіх дотиків, очистити мою пам'ять від кожної риси обличчя, що так в неї забилася? Гарячі сльози ллються з очей — не змогла стриматися. Перестаю стримувати й судомні ридання, вони вириваються, наче голодні птахи з клітки, випурхують з мого горла й прямують кудись у цю ледь проглядну темряву. Один "птах" зашпортується, і я починаю рвано кашляти. Повітря тепер відчувається як вогонь, я можу заприсягтися, що воно обпалює мої нутрощі. І тут я розумію — я припинила танець. Ні, ні, такого не буде. Я починаю знову кружляти, перескакувати з місця на місце, намагаюся ловити ритми снігопаду, але вони тільки швидшають. І я падаю ще раз, але тепер уже не можу піднятися. Тільки відчуваю, як холодна вода просочується крізь мою сукню. Небо тепер схоже на сірі-сірі очі. «Ми зустрінемося, коли впаде перший сніг». Яка смілива обіцянка. Усе навколо вже потемніло, я нічого не бачу. Звідкись здалеку, ніби з-під товщі води, лунають чиїсь крики і пронизлива сирена машини швидкої допомоги. «Дійсно... Зустрінемося з першим снігом», — останнє, про що я подумала перед тим, як все затихло.

Послухай, добре? Я божеволію, я божеволію, Можливо, Бог приручить і мене Своєю волею? Ніколи я Не думала, що може бути Для чогось пізно Серед тисячі життів Чужих озер і синіх океанів І замальованих нашвидкуруч лісів Буває все так різно Буває так навиворіт Все дуже-дуже просто Сьогодні ти, завтра тобі Життя — це несерйозно Життя — це несерйозно Маленьких жалощів великі діти Колючі спогади років І денно-нощно Лунає чистий звук, як фортеп'яно По клавішах далеких І серцевих струн жахливі трелі Ті струни рвуться, страшно на них грати Червоне небо ріже сині совісті І кров все крапає на білі руки жалості Не стримую, не стримую Написано курсивом На внутрішньому боці Моїх важких повік "Прилюби мене, приворожи мене, Люби й недолюби мене" І падають в безодню Чужих очей запалених плоди Кажу тобі — іди.

Гори, як полум'я Як пісня солов'я Як всі пісні, які тобі складаю я Засіяна рілля Повинна бути змочена сльозами Дитина може бути забрана у мами Але не мама у дитини. Всі грози, до останньої краплини Зійдуть вогнем І ти гори Як в серці щем Як грім згори І я палала І я упала Підбери. #конкурс

Потерпи, моє миле-гаряче, Я прийду після зливи, неначе Веселково-солоне проміння. Ти ж терпи тепер до потемніння. Ти не плач, в тебе теплі долоні. Я іду крізь каміння і квіти, Я зриваю їх: білі, червоні, Чи не можеш ти ще потерпіти? Чом кричиш ти, ридаєш так гучно, Як мала вередлива дитина? Знаю, плакати легко і зручно. А чи знаєш ти, як я загину? Як танцює вогонь із водою, Як керує удача бідою, Я, сльозами тяжкої розпуки, Упаду на твої білі руки. #конкурс

Де я Де я? Не мовчи! У тебе для цього багато причин Та не смій Не мовчи. Можеш — втікай ідучи Все ходиш і ходиш Спочинь. Багато-багато причин Ти носиш найвищий чин? На небі стається багато змін Коли Місяць зникає? Узагалі, Місяць небо кохає? Хтось із нас точно це знає Але не викаже Срібного Місяця Біси, як треба, бісяться Ночі, як треба, ночуються Хтось шепотить Чи нам чується? «Маленька зірочка зникла вже» І де моє п'яне літо, Його сині коліна побиті, Літо, яке шелестить? Моя сорочка горить І я спалахнути можу Щомиті На милість Божу. Може Це й є та сама мить? Значить треба зізнатися Горем підперезатися І зі скелі У прірву чи в море? Потягне униз мене горе Чи виведе? Чуються трелі Твоїх невгамовних сліз Цей сокіл ще з мене не зліз Несе. А ти думаєш: те чи се? Ми ж не дурні Давай все Мені Я витерплю Я не зникну як осінь Чи як вона Натягнута як струна Холодна, голодна, сумна Я поранена досі Але з рабства тебе я викуплю Точно Знайомство заочне Сміливо порочне Гострі ножі Я іду по межі Як найкраще іти До мети Покажи #конкурс

Поможи мені роздягнутись і вмерти, Дай мені не боятися тої смерти, Поможи поздирати з себе всі ці слова Поки жива, поки я ще жива. Повиймай з мене сині терни жалю, Розкажи мені, кого я дійсно люблю, Передай мені сенси сонця й трави Які кажуть: "Живи, поки можна — живи". Хай в мені восени розітліє краса, Хай сміються багряні гнучкі небеса, Хай сьогодні до ранку із мого сміття Постане життя, стоголосе життя. Розкажи, чи ця пісня мені пасує, Розкажи, хто це горе тепер скасує, Я направду припала до твоєї поли І просила: "Живи, аби ми жили". І я падала в морі киплячої ртуті, Я сказала своїм, що вони не забуті, І мене надломити тепер, схоже, Ні хто на Землі й під землею не зможе, Боже. #конкурс

Повсюди вогні, вогні! Скажи, чому стільки їх? Я це не знесу, о ні! Візьміть, поділіть на всіх! Я бачу її у снах. Так, знову... Ти забереш? Бо зовсім зриває дах. Так, наче не спиш - помреш. А вітер, а вітер злий! Він вимкне в тобі усе. А ти й далі воду лий На камінь, що він гризе. А ти й далі плач, кричи, А ти й далі клич мене, Лише тільки не мовчи, Аж поки все не мине. І я прийду, так і знай, Я витягну цей твій біль. Я ноги зітру? Нехай, Але я не зраджу ціль. Я мару розвію, така, І стану новою сама. І ти не знайдеш кутка В якому мене нема. І сльози в моїх руках Зітліють на чисту росу. Що там, у твоїх мішках? Не бійся, я все донесу. Що там, у твоїх думках? Ну що за твоїми очима? У вицвілих слів струмках, За стомленими плечима? Скажи, розділи, віддай! Або я сама знайду. Але потім не ридай - Я й смутки твої відведу. Бо Місяць на небі - це ти, А я лиш далека зірка. Та я досягну мети Як би нам не було гірко. #конкурс

Не треба ридати, не треба хотіти зими і холоду. Я хочу віддати усе, що збираю для себе змолоду, Я бачу куди ми прийшли й куди далі не варто іти, Далекий морок страшний, він навіть страшніший ніж ти. Квіти не бачать на очі, та це не значить, що квіти слабкі, Поети, можливо, долі пророчать, але не пророчать смаків, Осені може й немає, насправді є тільки цвіль, Вітер дерева ламає, але не ламає священну ціль. Я добре знаю, що папороть квітне не тільки вночі, Знаю, що навіть роздерту плоть леви волочать йдучи, Мабуть, людина ніколи не з'їде сама з магістралі, Допоки висять видноколи, зроблені з бруду і мертвої сталі.

Жорстока війна, Яка невідомо ще скільки буде; Висока весна, Що дає дихати на повні груди. Утіха одна: Це монотонність і сингулярність. Свободи ціна - Пережити безумства й безкарність. Глибокі моря, Та цей біль залягає ще глибше... Це на небі зоря Чи це промінь надії ще дише? Чи це крики царя Розрізають-пронизують тишу? Ні, це дух Кобзаря - Заселяється в голови й пише.

Чверть століття — це небагато; Я бачив світ, великий світ. Я дуже рано навчився літати, Чи зависоким був мій політ? У моїх жилах билася воля, В моєму серці жила боротьба. Кричав, як козак прямо з Дикого поля: "Моя Україна жива, не слаба!" Кожен світанок стрічав, наче свято, Буйні й палкі мої мрії цвіли. Двадцять п'ять років — це небагато, Але мені більше не відвели. Пам'яті Романа Ратушного

Ну ж бо, не будь жадібною і навчи мене ходити, Будь ласка, не кажи що в тебе окрім мене є інші діти, Будь ласка, не питай куди тобі сьогодні піти – Я в цьому місті не знаю жодної дороги, знаю тільки мости. І я кричала, хоч хитали головами зашкарублі люди, Я кричала і кричу: "Щось буде, щось ще точно буде!" І світлі очі манять-кличуть до наступної безумної мети, Але ведеш мене за руку між вогнями досі саме ти. І ось я йду, вганяю в ноги скло, шипи і гострі цвяхи, Іду, як крізь вогонь і воду йдуть старі сумні монахи; Сміюся вголос, заплітаю замість кіс гнучкі словéса: Терпи, я взагалі-то через тебе поетеса!

Воля, воля Волонтер Волюнтар Твоя доля – каганець і ліхтар. Моя доля – будувати мости. Я назавтра точно буду А ти? 28.01.22

Не сиди у думках, відпочинь, Ти ж не бачиш самотніх очей. Ти не знаєш важливих причин І таких очевидних речей... Просто маєш у серці ніж І боїшся дістати тепер. Може, ним і мене розріж — Ще ніхто від ножів не помер. Може, в зорях далеких є Дивна мапа замучених слів? Що, горить тепер серце твоє? Мій пломінчик якраз зотлів. Ти палаєш, вже бачиш межу, Твої груди — червоні заграви, Я лише посміюсь і скажу: "Зимно, налий мені кави".

Зараз він буде. Ненависний камертон, який я знаю з дитинства. "А тепер просимо вшанувати героїв, що поклали своє життя за Україну, хвилиною мовчання". Затамовую дихання. Один. Два. Три. Тисяча. Тисяча. Тисяча. Набатом по голові. Тисяча. Тисяча. Скільки їх було? Тисяча. Тисяча. Тисяча. Тисяча. Вбитих. Закатованих. Розстріляних. Розстріляних!!! Замучених. Замордованих. Тисяча. Тисяча. Тисяча. Скільки їх ще буде, Господи? Тисяча. Тисяча. Тисяча. Разом із серцем. Бам — Тисяча. Сотні тисяч. Тисяча. Ще тисяча. Ще тисяча. Так боляче! Тисяча. Мене трусить... Тисяча. Тисяча. Тисяча. Діти... Тисяча. Тисяча. Може, І я? Тисяча. Ще. Ще. Ще тисяча! Коли ж наїсишся Крові моєї, Ненажеро-свободо? Тисяча. Невже? Ще тисяча. Прямо зараз. Тисяча. Тисяча. Мільйон.

А Ти десь там, завжди зі мною Ховаєшся за спинóю Печеш, не даєш спокóю І Твоя скромна поява звична Моя система уже не метрична Більше геліоцентрична Я на Тебе дивлюсь – не боюсь Все одно ж я нічого не бачу Боже, скільки вже я не плачу? Бо не варто шукати Твого обличчя й імені Ти саме відкриватимешся мені Коли прийде час, розгорнешся Як книжка Підкрадешся собі тишком-нишком Або ні Вдариш цеглиною по голові! Щоб мені не так добре жилося Щоб я думала: "Де ж Ти взялося?" Прийшло і в зеніт вознеслося Схопило мене за волосся Й на світло, На світло На світло!!! Вивело Доторкнулося до лиця Висмикнуло з-під вінця Сказало: "Триматиму до кінця! Не залишу" У молодість хижу Не спіши перейти. Як дитину покличу: "Де Ти?" І вхоплюся за промені – не сховаєшся А що мені? Дуже гарно всміхаєшся. В колискáх колихаєшся Виростай Я тут, почекай! Я вже йду На біду Розростайся, як юна гора Прокидайся вже, Ра!

А добрий день! Вривається в покої, І не врятують жодні жалюзі. Влітає у кімнату – отакої! Уже сидить, як чортик, на нозі. Зриває з мене ковдру: "Прокидайся!" Кричить на вухо, злісник Асмодей. А я собі подумаю: "Ховайся, Відкритись – не найкраща із ідей". А він вже в мене по очах гарцює І витанцьовує на голові гопак. О Господи! Я ж знаю, це працює Якось інакше, аж ніяк не так! Але ж розплющу очі і побачу – На стелі, наче золота окрайчик, Регоче і регочучи все скаче Маленький мій І Сонячний мій Зайчик.

Два тижні трансформуються в два роки І де подівся мій жаданий спокій? І де поділися усі пейзажі? Замість святих дощів течуть лиш сльози вражі. Замість своїх пісень я чую тільки вітер. Чом би той вітер сліз мені б не витер? Чого він не приходить, коли хоче? Його зсилають тільки так мені, по ночах. Його катують кожен день десь у лісах, А я його купаю в словесах. Мені ж не шкода, дійсно, я ще добра. В артерію мені встромляє ікла кобра.

Знову ранок стратив горбату ніч Знову ми блукали й ніде не вийшли Знову Сонце димне, Сонце колишнє Познімало нам темний вельон з пліч Я того не знаю, розкинь на картах Хто із нас Ярило, а хто — Ікар Хто із нас отримує вічний дар Хто із нас стоятиме в його вартах Ти мене не бачиш, я — вітерець Ти мене не чуєш, я — сині трави Я чекаю погляду, як розправи Я чекаю смерти, а ти — борець Знову жовте гілля стає зеленим Раптом ти зітхаєш і десь летиш Можна сперечатись, але облиш — Кожен, хто літає, умре блаженним