#MoonChaiStory #MCS #ГенТемпа #ГТ #Віктор #Кіат #Міні #S #В2 #романтика #еротика #ненадійнийрозповідач #PWP #16+ Автор обкладинки: https://t.me/Olivervampair Віктор вибіг з кабінету медпункту, де його ледь не спіймали за руку за розглядуванням медичних карток своїх одногрупників. Лікар “я забув його ім’я, бо не слухав, а придумував брехню в цей момент” точно його запам’ятав. Спочатку невдала симуляція, тепер медична картка Томаса, яку досі не забрала поліція і зрештою запис, наче пошкодженна платівка, по якій пройшлися чимось гострим і покинули без уваги. Три події вже не підпадають під визначення співпадіння. Бо це клята закономірність. Займатися розслідуванням він звісно ж не планує, хай би який цей день не був дивним, але він не Голмс і навіть не Пуаро, до того ж його перебування в університеті тепер під питанням.  Він так задумався, що ледь не проскочив вхід до фотолабораторії Кіата. Вчасно опам’ятавшись, Віктор зробив глибокий вдих. І чого він хвилюється? Це ж лише фотографія і Кіат, якому аби поїсти і порушити кілька правил, його ж спину завжди прикриє Девід. Хоча, мабуть, виною всьому те, що хлопець був вже четвертокурсником і їх розділяли роки університетського досвіду.  Віктор тихо постукав. Тричі. Один, два, три… Тиша. Можливо він запізнився чи Кіат ще не повернувся з обіду? Він зовсім загубився у часі, як би іронічно це не звучало. Губи скривилися в насмішкуватій посмішці і зненацька двері прочинилися, його вхопили за лікоть і грубо втягнули в напівтемне приміщення, єдиним джерелом світла в якому була лампа від якої лилося приглушене червоне світло. Кіат приклав палець до губ і прислухався. Віктор запитально підняв брову, а потім почув віддалені кроки. Вони наблизилися, затихли, а потім почали віддалятися.  — Заб’юсь на десять баксів, що ти пообіцяв комусь зустрітися і продинамив, як справжній жиголо.  — З тебе десятка, малий. Я не обіцяю, я пропоную, а там вже як складеться доля і взагалі мій графік досить непередбачуваний, — він похлопав Віктора по плечу, вишкірившись. Хлопець щипнув його за руку і Кіат неголосно зойкнув. Кімнатка була настільки тісною, що Віктор взагалі був здивований, що вони поміщаються тут вдвох, бо все вільне місце було зайняте двома столами і парою стілців.  — Я не малий.  — Як скажеш, великий.  — Господи… — Віктор потер очі, які від тьямого світла почали закриватися і сонно позіхнув. Йому б допомогла тільки ванна з гіркого шоколаду, чашки тут явно недостатньо. Ще й крові назбирали.  — Не відрубися мені тут. Місця і так мало. Але можу бути твоїм принцем і віднести тебе на ручках до ліжечка. Мікі зв’яже нам парні светрики.  — Який сором. Перспектива відрахування вже не така похмура. — Якби мене відраховували після кожної такої обіцянки, я б вже десь давно чілив на пляжах Тайланду і фотографував серфінгістів, а не блідих академічних хробачків, які зливаються зі стіною.  — Я б образився, але занадто втомився за сьогодні, — він знову позіхнув. В кімнаті не вистачало повітря і сонливість вже облизувала його повіки, немов морські хвилі піщаний берег. Зараз і правда махнути б кудись ближче до води. Захотілося послухати шум прибою, крики мартинів, вдихнути трохи солоного повітря…  —... і ця плівка просто скарб. Я ще такого відтінку не бачив. Фотографії виходять немов фентезійні. Ти ще тут?  — Угу… — Віктор прослухав першу половину його тиради, але здається не пропустив нічого важливого. Чорні очі Кіата нагадували обсидіан. Він просто дивився в них і його затягувало в цю чорноту, яка переливалася різними відтінками, якщо це взагалі було можливо при такому освітлені.  Кіат зняв одну з фотографій, яка висіла прищеплена на тоненькій мотузці, і протягнув йому. Погляд Віктора намагався сфокусуватися на зображенні.  — А, ой, вибач. Світло, — Кіат понишпорив по своїм кишеням і дістав мініатюрний ліхтарик. — Поки так, в кімнаті роздивишся краще.  Кіат навів світло ліхтаря на фотографію. Його темне волосся впало на обличчя Віктору по боках. Запахло фарбою, сендвічами та легким одеколоном, від чого почало паморочитися в голові, а рот наповнився слиною. Та що ж таке? Дурман? Сонливість? Побічні реакції від стимуляції і запаху фарби?  Кіат терпеливо чекав, а у нього язик прилип до піднебіння. З фотографії на нього дивилося знайоме обличчя, але не він. Очі немов горіли маленькими вогниками, але при цьому погляд був задумливо-глибоким. Він дивився чітко в камеру, хоча в той момент навіть не підозрював про неї. Кутики губ були ледь припідняти, а промінь світла відтіняв волосся, роблячи пасма білішими.  — Гм?.. — роздалося запитання над його вухом. Віктор здається відчув всім тілом цю вібрацію. Він хотів задерти голову, але погляд зачепився за білу водолазку і те, що він пропустив той момент, коли Кіат зняв свою косуху.  Він стис фотографію пальями і все ж підняв погляд на обличчя Кіата, щоб все ж відволіктися і втекти від думок, які почали атакувати його свідомість, немов йому вприскнули в кров якусь суміш.  Треба просто подякувати і пошвидше вшиватися, щоб не наробити лиха.  Ця думка була єдиного здоровою зі всього, що творилося в голові. Кімнату почало погойдувати чи розфокусовувати. Він не надав цьому значення. Просто секундне запаморочення від тяжкого повітря. Кислороду тут точно не вистачає.  — Гм… — його губи навіть не розтулилися, бо поприсихали одна до одної. Його тягнуло як магнітом до Кіата.  Віктор різко притиснув фотографію до грудей Кіата.  Любовні романи не передають і сотої частини тієї тяги до іншої людини, що він відчуває зараз. А це просто поза його розумінням і взагалі не відповідає його принципам… Та які вже тут принципи? В цю секунду його цікавить лише темна комірчина в університеті, де він стоїть і нахабно мацає старшокласника.  Кіат злегка кашлянув.  — Якщо тобі аж так подобається фотографія, то це комплімент.  — Я…  Кіат торкнувся його руки і обережно витягнув фотографію, щоб відкласти її подалі. Віктор навіть не ворухнувся при цьому. Думки про те, щоб перевірити чи справді у Кіата таке м’яке волосся, як здається, чи насправді його губи теплі, билися об стінки черепа і від цього аж закладало вуха. Він перетворився на якийсь організм, яким керували лише бажання. Кімната знову гойднулася, але цього разу він чітко відчув це, бо насправді це зробив він. Зробив невеликий крок назад лиш для того, щоб мати опору у вигляді стіни і не скотитися на підлогу, коли він зробить те, що задумав, а саме схопив Кіата за цю прокляту білу водолазку і потягнув на себе, щоб припасти до його губ в поцілунку.  Кіат ледь не повалився на нього і здивовано розчахнув очі, та Віктор вже не бачив.  — Що з тобою?.. — Кіат відсторонився і вперся руками в стіну по бокам від Віктора.  — Будь ласка… — йому було фізично боляче навіть від такої відстані між ними. Здавалося, він зараз просто вибухне від нетерпіння і очікування. Що його розірве на молекули клята відстань між їхніми губами.  Кіат намагався роздивитися в осоловілих очах Віктора відповіді на своє запитання. Невідомо що він там знайшов, але притиснув однією рукою хлопця за талію до себе так міцно, що Віктор аж випустив все повітря з легень.  — Я пошкодую. І ти теж… — прошепотів він.  — Так… Їх губи знову зустрілися, нещадно вгризаючись один в одного. Голова вимкнулася. Він рухався за Кіатом, дозволяв йому залишати свої сліди на своїй шиї. Дозволяв стягнути з себе жилетку, сорочку…  Якби в цей момент в його мозку ожив хоча б один із нейронів, то першим би питанням стало “Що відбувається?!”, а наступним можливо щось про кризу орієнтації.  Але всі його нейронні зв’язки пали жертвами емоцій. Згоріли.  Існували лише відчуття. Дотики Кіатових рук і язика. Його волога від поту шкіра, солонувата на смак. Його м’яке волосся, яке лоскотало своїми кінчиками. Його член. Це взагалі окрема тема для оспівувань. Торкатися його було так природно, наче вони робили це вже тисячу разів і це тисячу перший. Справжня казка Шехеріхади.  Чорні очі продовжували затягувати його у вир, гіпнотизували.  Він відчував себе таким живим, реальним, наче його минуле життя було лише інтермедією, чимось, що мало заповнити час, допоки не станеться щось справді варте уваги.  Важливою для нього стала ця чорнота, від якої підкошувалися ноги, а серце лупило по ребрах, відстукуючий стакато.  Стогони заполонили кімнату.  — Кіат…  Він втратив відчуття простору і світ перетворився в розмазану пляму.   — Гм… — повторив Кіат. Віктор моргнув декілька разів. Він тримав фотографію в руках, а Кіат дивився на нього. Віктора наче вдарили в живіт. — Я ще такого не бачив. Ти зависаєш?  — Що? — Віктор дивився максимально тупим поглядом на хлопця перед собою. Злегка розгубленого і одягненого. Це все було несправжнім?  Різкий головний біль здавив скроні, впиваючись в мозок гострими кігтями так, що у Віктора засльозилися очі. Та він не впевнений, що саме через це… Серце пропустило удар. — Ти так дивився на мене, точніше повз мене. Виглядало стрьомно. У тебе точно все впорядку? — Кіат трохи подався вперед і Віктор сахнувся від нього, через що зі всієї сили приклався головою до кам’яної стіни. В очах на мить потемніло, а потім перед ними забігали мушки. Так, саме час добити самого себе, бо гірше здається не може бути.  — Мені треба повернутися. Я забув, що обіцяв Мікі прийти. Допомогти з в’язанням. Ну він просив там. Amicitia vitam ornat. Так… У мене все добре. Все чудово! Кіат зіщулив очі і Віктор потираючи потилицю швидко вибіг з кімнати-вбивці, інакше він не міг пояснити, що там взагалі відбувалося.  Що б це не було там, воно було до чорта реальне! Та він досі відчував руки Кіата…  Віктор завернув у безлюдний коридор і схопився за стіну, важко сапаючи. Він пробіг три поверхи і добрався до житлового крила. Кров шуміла у вухах від страху, що Кіат міг все зрозуміти, або ще гірше — він міг бовкнути щось у той момент.  На губах все ще залишився присмак поцілунків, а рука стискала фотографію, яку він забрав, навіть не подякувавши за неї. Здається вона стане однією із згадок про його навчання в університеті мандрівників у часі…  З поверненням мене! :)

#епічнефентезі #етнічнефентезі #фентезі #романтика #пригоди #становленнягероя #музичніінструменти #слов'янськібоги #власнасвітобудованаосновівжеіснуючої #магія #дракони #S #В2 (https://uaopportunities.wixsite.com/ukrfictionua/forum/search/~num~%D0%922)#Максі #ВПроцесіНаписання  Опис: У світі людей, який живе по своїм законами, існують абсолютно інші істоти зі своїми світами, що накладаються на звичайний людський. Як і у будь-якому співжитті, щоб уникнути конфліктів і воєн, Всесвіт створив Суддів, аби утихомирити богів та улагодити конфлікти інших породжень чарівного світу. Довгі століття кровопролиття і боротьби за владу припинилися з появою Вищого Правосуддя, проте апетити колишніх богів так і залишилися звірячими. Порядок спіткала чергова криза...Чи зможе Усуда утихомирити хоча б частину, підконтрольну їй? А головне чи дізнається вона, хто такий загадковий Дракон і як вона з ним пов'язана? Тривалість життя вимірюється траєкторією кулі, що здатна змінити перебіг подій. Всупереч усталеній думці про призначення богів, Всесвіт створив себе сам, без стороннього втручання. Люди, роздумуючи про розмір світу і його початок, не здатні осягнути настільки масштабну конструкцію, зроблену з сотні трильярдів і мільярдів часток. Хтось божеволіє, хтось просто кидає спроби думати над цим, а деякі зводять все до курки і яйця. Що ж з них з'явилося першим? Аналогія нехай і груба, але цілком наближена до простого висновку: не було ні першого, ні останнього, ні навіть якогось середнього стану. Існує лише сьогодення. В результаті того самого "сьогодення" та "тільки тут і зараз", створювалося більше світів, а відповідно виникало більше проблем. Незрозумілу конструкцію складно тримати на одних лише богах, довіряючи їм все: від життя людини, яка їм поклоняється, до стихій і панування над іншими землями та істотами. Правь, Такамагахара, Рай, Вальхалла... Навь, Нарака, Пекло, Хельхейм... І так до безкінечності, до незліченної кількості повторень і розділень. Смерть та народження. Біль та екстаз. Страждання та щастя. Кругообіг, в якому кожен гвинтик шалено важливий для безперебійного функціонування. Так-так, Всесвіт той ще інженер чи інженерка (залишимо це секретом Всесвіту, не все ж вам знати). Але що робити зі своїми дітьми, наш вельмишановний Всесвіт так до кінця і не усвідомив. Чи помирають боги? Поставте питання інакше. Чи існуємо ми, а якщо так, то і померти здатні? Ви ж усі дасте відповідь, що питання безглузде і відповідь очевидна, чи не так? Ніщо не вічне під місяцем (Та сонцем. Щось недолюбили поети це світило). Безсмертя не таке вже і безсмертне виходить. Як вам такий поворот? Від такого здригнеться навіть найдревніший ельф і мудро підтвердить цей вислів. Друге пришестя Христа не вирішить проблеми перенаселення людського світу, як і метеорит. Можна скинути, але сенс? Як це пов'язано, запитає уважна і нерозуміюча людина? Все має свої причини, свої наслідки, а відповідно кожен забуває про серединку між цим всім. Дія. Спусковий курок. Бах! Кулю не зупинити. Вона летить по траекторії, яку їй задали до свого кінцевого пункту.  Таким чином і почалися війни. Боги, істоти, люди. Останні потерпали від ігрищ вищих частіше за усіх. Не було в них ані влади, ані сили, ані тієї самої кулі. Маріонетки, що стрибають на ниточках на потіху, адже безсмертним частенько нудно. Хліба і видовищ! Думаєте, наш коханий і вельмишановний Всесвіт таке стерпів? Ха, і ще раз ха. Тисячоліття тому, чарівний світ здригнувся і принишкнув від появи нових могутніх істот. Явилися Судді. Щоб усі зрозуміли свою помилку, Суддями могли стати лише звичайні люди. Так було спочатку... Смертні набули сили про яку мріяли боги. Гучний ляпас, але запитувати чи борони Боже, прислухатися до них Всесвіт не збирався. Голос Суддів був вирішальним, опиратися наказу не смів ніхто, навіть божества. Кожен карався по справедливості, розбрати вирішувалися на місці. Тільки ось наш занадто розумний Всесвіт абсолютно забув, що люди за своєю природою мінливі, жадібні до багатств, любителі плотських утіх. Так і почалася нова Ера. Покоління руйнувань і бруду. Деякі Судді перестали вершити чесне правосуддя, роблячись підкупними шавками богів. Ставши дітьми істот, напівкровними, вони вставали на сторону батька чи матері, чим значно посилювали своє положення. Довіра поступово рушилася. Строга ієрархія сипалася подібно до вулканічного попелу. Друга, совісна частина, піддавалася гонінням, проти них плели інтриги, слово Судді під впливом слабло. Зібравши останні сили, Судді видали новий указ, що розлетівся по всьому світу подібно до чуми. Стосунки між представниками чарівних світів і Суддями – строго заборонені. Непокора каралася смертю без розглядів. Світ затих.  Але хіба це надовго? Стримати лавину таких масштабів було нереальне і вибухнула нова буря. Ще злобніше і безжалістіше. Більшість Суддів загинули, а боги стали найвищим ступенем в правлячій ієрархії, поділивши між собою світ. Бути Всесвітом робота невдячна. "Навіщо ти нас народила? Ми не просили!" І так до нескінченної кількості голосінь, скарг, прокльонів. Ніякої вдячності від моїх дітей не дочекаєшся. Тому нехай буде так: я дам їм надію і свободу. Якщо впораються – житимуть. Якщо ж підведуть – отримають по заслугами. Такий мій вирок. Всесвіт Відлік нової ери розпочнеться вже скоро... Зовсім скоро.

#MoonChaiStory (https://uaopportunities.wixsite.com/ukrfictionua/forum/search/~num~MoonChaiStory)#MCS (https://uaopportunities.wixsite.com/ukrfictionua/forum/search/~num~MCS)#Ліс #дарк!Єрем #Юліан #Єрем #дарк!ЄремЮліанЄрем #ЮліанЄрем #АВ #S #В2 #драма #ангст #натякиназґвалтування #Сумнівназгода #амнезія Юліан різко сів, важко дихаючи. Навколо, куди б він не глянув, панувала імла. Здавалося, сіра мряка розмила світ, залишивши Водянику лише маленький острівець з пожухлою травою. Він відчував Лихо. Воно просочувало кожну краплину, кожен сантиметр, тримало за горло і дозволяло вдихнути рівно стільки кисню, скільки потрібно було, щоб не померти від задухи. Магія Лиха прибивала до землі, немов показуючи, що навіть така могутня істота як Водяник, здатна лише плазувати перед ним. Благати та коритися… – Єреме?.. – хрипло, ледь чутно запитав у повітря Юліан. Він зник прямо у нього на очах. Здається, його затягнуло в ту іншу реальність про яку говорив Єрем. Та тут було так тихо, що більше скидалося на Потойбіччя. Пустку, яка чекає його після смерті. Повне ніщо. Можливо, Юліан вже мертвий. Останнє, що він пам’ятав це Єрем і те, як його покидають сили. Витікають із нього, немов вода з глечика. – Гарний… Шепотіння оточило його. Водяник різко озирнувся. Імла ставала все густішою, тягнулася по цьому нещасному клаптику землі до нього. Юліан вскочив на ноги, але вмить опинився на колінах. Щось ударило його достатньо сильно щоб він втратив рівновагу і впав. Юліан схопився за землю, важко сапаючи. Перед очима біліло. – Такий гарний і такий пустий… – Хто ти? Де Єрем? Де… – Ти знаєш мене. Шепотіння знову оточувало його, схоже на шелестіння сухої трави, на тріск гілок в глибокому лісі, на шурхіт дерев. Юліан підняв голову і його підборіддя торкнулася біла імла. Він впізнавав і не знав одночасно. Спробував схопитися, але пальці пройшли наскрізь, хапаючи лише повітря. Простір розірвало сміхом. – Твій брат не такий веселий. – Хто ти? – Юліан повторив запитання. Та йому відповіли лише сміхом, а потім він різко опинився біля річки. Сонце осліпило його, змусивши прикрити очі на кілька секунд. З затінку дерев вибігла дівчина в червоному, яка голосно сміялася і кричала: – Піймай мене, Блуде! Піймай! Єрем вибіг за нею. Радісний. Якби у Юліана була можливість кохати його на повну силу, то зараз би ця картина краяла йому серце так сильно, що хотілося б вирвати недолугий орган. Але помірне тук-тук лише злегка пришвидшилося. – Навіть, якщо ти знімеш прокляття – хіба він полюбить тебе? Хіба обере тебе? – Твої слова на мене не діють. Юліан насмішкувато посміхнувся. Він далеко не простак. Вже давно ні. Картина змінилася. Зникли річка, сонце і взагалі все навколо. Йому навіть не залишили острівця, який був до цього. Біла імла стала його світом, поки із неї не вийшов Блуд. – Тебе і правда таким не проймеш. На відміну від нього. Ти ж йому не сказав? Я зробив це за тебе. Вся брудна робота як завжди дістається таким, як ми. Очі Юліана розширилися від переляку і він хитнувся назад. На плечі лягли чиїсь руки. Пітьма тримала його міцно, боляче стискаючи. – Єреме?.. Вперше за довгий час Юліан злякався по справжньому.  Він боявся подивитися в очі справжньому Єрему, якщо це був він. Щось всередині підказувало, що це не ілюзія, що це Єрем тримає його, дихає в потилицю і мовчить. – Яке душевне возз’єднання, – копія справжнього Блуда наблизилася. Знову підборіддя торкнулася біла імла, але цього разу доторк був більш відчутним. – Продав найцінніше за личко. Так… Очікувано. Розбещенні спокоєм та опікою Відьми лісові жителі. Але ти, Юліане, у своїй розбещеності зайшов далі них всіх. Захотів бути жаданим. Попросив гарну шкурку на заміну серцю. Що Він в тобі знайшов? Справжній Єрем продовжував тримати його, боляче впиваючись нігтями в шкіру. Юліан почав задихатися. В ніс вдарив запах гнилої плоті з болотом. – Відчуваєш? Це ти. Навіть зараз твоя гнила сутність вибрала б мить задоволення замість кохання. Тобі ніколи не зняти прокляття, бо його і не існує. Ти хочеш лише одного недосяжного – Блуда. Юліана кинуло в жар. Він хапався за здоровий глузд, як голодний бідняк за кусень запліснявілого хліба. Щоку обпалило гарячим подихом, одна рука Єрема охопили його за талію, а інша за горло. До його вуст припали крижані білі губи і Юліан вперся руками у світлі плечі. Прямо у нього на очах біла подоба Блуда стала людською. Волосся з віями були немов зроблені зі снігу. Зіниць не існувало. Лише білки, які тремтіли від кожного руху сутності. Його розвернули, різко та вимогливо, немов солом’яну ляльку, і тепер на Юліана дивилася пара блакитних очей. Він не бачив у них нічого, крім свого переляканого відображення. Чорне волосся з косою спадало Єрему на плечі та на трохи на лоба. Юліан хотів його торкнутися. – Єреме, я… – він намагався щось сказати, але повітря знову забрали. Як покарання. Імла заповнила ніздрі та вуха. Губ торкнулися поцілунком. Він міг впізнати ці вуста із тисячі. Ні, з мільйонів. Трохи сухі, гарячі та вимогливі. Якщо це його останній поцілунок, то нехай він буде таким. Єрем цілував і шарпав його сорочку зі штанами, а Юліан не міг навіть торкнутися його. Руки тримав Блуд. – Ти ладен вмерти за нього, хоча навіть не можеш відчути й крихти того, що відчував до іншої, – шепіт проникав крізь шкіру крижаними отруєними голками. Юліан запручався, та його не відпускали. Язик Єрема вже наводив свої порядки в його роті. Юліану було жарко зсередини, але ззовні він весь замерзав. – Хотів Блуда, а отримав зразу двох. Хіба ж не везіння, Юліане? Це більше ніж ти взагалі мріяв. Ліс і Відьма не змогли навіть одного тобі дати, а Лихо дасть більше… Сорочка тріснула. Єрем її просто розірвав. Шепіт перетворився на щось нерозбірливе. Юліан не слухав. Тіло відкликалося на Єрема. Мовчазного, відстороненого, але живого. Реального. Чорний і білий тумани змішалися між собою, торкаючись Юліана всюди. Він тонув у цьому танку. Єрем покинув його губи, припав до одного соска, поки Блуд тримав його за член. Юліан був затиснутися між пітьмою, яка була яскравішою за відблиски сонця на річці, й білою пусткою, яка тягнула у свою чорну пащеку без можливості боротися. Тут немає ні підводних рік, ні навіть краплі води у повітрі. Біле ніщо і його втрачений Єрем. Якщо він і правда все знає, то це останній раз. Єрем не пробачить. Ніколи. В намаганні заповнити пустку, Юліан так захопився, що сам потрапив у неї. Дозволив собі впасти так низько, що темрява перетворилася в ніщо. Імлу, яка в цю секунду ставить його на коліна перед Єремом і тримає за волосся. Змушує відчувати себе одночасно щасливим і мертвим. Кохатися з Єремом… Ні, це не можна називати так голосно. Він лише оболонка, яка наповнена хтивістю та бажанням. Але Єрем… Він намагається піймати його погляд, але дарма. Юліан сідає на нього, тихо видихаючи та схлипуючи від задоволення. Блуд не дозволяє йому забутися, нагадуючи про себе своїми крижаними поцілунками, від яких шкіра стає немов кіркою льоду. Юліан втратив себе і краще б йому потім перестати існувати. Жар підіймався від кінчиків пальців до низу живота, збираючись та в грудку задоволення. Він хапався за плечі Єрема. Дозволяв Блуду мучити себе своїми болючими доторками та поцілунками, лише б він не відібрав його. Та насолода від близькості була втрачена. Над ним навис Блуд, придавив Юліана до крижаної поверхні. Темрява за ним розсипалася на туман. – У тебе залишусь лише я. – Юліане… – Лихо візьме своє. – Юліане… Юліане… Голоси змішалися в його голові. Одне сторона Блуда стала темнішати, повітря навколо здригалося. Юліан закрив очі, а потім знову відкрив, коли тиск на горло зник. Над ним нависав Єрем. Його губи ворушилися, але слів не було чутно. – Ненавиджу… – Юліане… Єрем перестав намагатися говорити й нахилився до Юліана, зариваючись носом в шию парубка. Губи знову заворушилися, торкаючись приємно його плеча. Крик агонії розітнув тишу. Імла знову здригнулася. Задоволення прийшло без попередження. Тіло здригнулося і Юліан провалився в довгоочікувану темряву.   ***   Він дивився на хлопця з гарними блакитними очима сидячи на землі, злегка нахиливши голову. Поряд сиділа Зеленоока. Ох, ця мавка ніяк не відстане від нього. Вчепилася, як та п’явка в рану. – У нас поповнення в групі? – весело запитав Водяник, хоча йому розколювалася голова. Перепили браги десь по дорозі і він забувся? Найгірше похмілля в його житті. Гарний блакитноокий хлопець здається став виглядати сумнішим. Чи йому живіт скрутило? – Так, поповнення… – Зеленоока поглянула на Ворона і той лише похитав головою. Відьмі не вистачає помічників? Вони ж наче справляються. – Щось я передумала пити це зілля ще раз. – Зілля? Мухоморчику, тобі не допоможе ніяке зілля, хіба приворотне, а Магда його ненавидить. – Стулися, болотяник. – Прошу вибачення, я тут в такому вигляді, наче тільки після Купала. Я – Юліан. Великий володар річки. За знайомство б гарно випити, але я, здається, перебрав… Станіслав стояв осторонь, спостерігаючи за картиною. – Єрем. Моє ім’я – Єрем. Хлопець відповів таким могильним тоном, наче відповідь далася йому досить тяжко. Якийсь некомпанійський зовсім. Та Юліан ще і не таких розбалакував. Та і гріх розкидатися знайомствами з гарними парубками. Єрем… Його ім’я осідало на язику приємною пряністю. Єрем більше нічого не сказав. Лише піднявся на ноги і нетвердим кроком пішов, поки не сховався в темряві дерев. – Наш новий другий виглядає зажуреним. Ворон глянув в сторону, де зник Єрем і відповів: – Він зовсім недавно втратив дещо дороге і жалкує, що запізнився.

#ЛітописСірогоОрдену #Пилип #Северин #Пилип_Северин #Драма #Романтика #Вовкулаки #Смертьголовногогероя #Фентезі #S #В #Міні #Закінчений Звісно, перше про що думає  Северин, коли вибирається з пастки Ґадри – маленька Оля. Яка вона вже? Скільки пройшло часу з того, як він опинився в нескінченному колі страждань. Та наступна думка, саме та, яка була спусковим гачком до початку нового кола – Пилип. Його слабке тіло били дрижаки та не від слабкості, а від розуміння, що, можливо, він пробув в Потойбіччі не одне десятиліття і замість білявого таврійця із зосередженим виразом обличчя його зустріне дуб. І то в кращому випадку. Якщо його не… Він засунув ці думки, як і голос Звіра якомога далі, в саму темряву своєї душі. Спочатку потрібно знайти сім’ю. Олю… Катрю… Він покинув їх. А якщо він запізнився?... До них всіх..   ***   Варган спостерігав, як білосніжний вовк рвав на шмаття шию хорта. Намагався не дивитися в сторону Чорнововка, бо не міг повірити своїм очам, навіть вовчим, які бачили значно кращі за людські. Брат Павич незрозуміло говорив про Северина, коли Варган черговий раз запитував його, продовжуючи вірити в те, що той живий. Він би не помер… Тільки не тоді. Та через рік поневірянь, війни, втечі від хортів, боротьби зі Звіром, Пилип втрачав по дрібці вірі. Молитися не допомагало. Постійне гарчання в голові збивало, а кожна повня могла стати останньою. Його рятувала вперта думка: Северин живий і він його побачить. Не помре до того часу. Павич загадково бурмотів собі під ніс: – Звір сумує за чорним вовком… Виє… Серденько гуп-гуп… Ох, як сильно гуп-гуп-гуп. – Замовкни… - Варган кожен раз злився на його слова. Вони були правдою. А зараз він говорить до Северина щось буденне, наче вони й не розлучалися. Наче і не було цих довгих днів розлуки, лише… Щезник так сильно постарів. Навіть у світлі зірок було видно його посрібрелене волосся, зморшки стали глибші та погляд дорослішим здавалося на століття. Северин коротко переповів історію. Розказав про Максима і сів біля вогнища. – Візьми його… – заричав Звір. Варган мотнув головою. Він придушив голос, хоча він озвучував його бажання. Та хіба Северину потрібен такий, як Пилип? Йому залишилося недовго і можливо наступна повня стане останньою. Він би хотів, щоб це зробив Северин, а не Савка. Срібний ніж чи срібна куля від нього зробить смерть не такою паршивою. Пилип розпустив косу і почав медитативно її розчісувати, зосередившись на відблисках полум’я та диханні Северина. Савка з Максимом вже поснули. Він так зосередився на діях, що здригнувся від доторку, що було для нього незвично. Та ці руки… Северин обняв його зі спини. Обережно, наче боявся, що Пилип розсиплеться. – Ти реальний… – його хриплий голос лоскотнув вуха Пилипа. Він повільно накрив руки Северина. – А яким мені бути? Та Пилип знав, що він не тільки про свої видіння в Потойбіччі. Задовгі різці та нігті точно впали в очі Северину. Він знав, що Звір всередині Пилипа все ближче до цілі. Він от-от міг втратити контроль. А Чорнововк так пах… У роті зібралася слина, наче він унюхав саму солодку на світі кров. Северин торкнувся губами його шиї. Спочатку обережно, наче питаючи дозволу, а потім тихо промовив: – Я б знайшов тебе де завгодно, навіть якби ти втратив себе. Пилип судомно втягнув повітря носом і це стало фатальною помилкою. Очі вмить потемніли від бажання. Він вже не зчувся, як опинився верхом на Северині та шматував поцілунком його губи. Світле волосся розсипалося навколо них немов шатро. Коса набагато зручніша в таких справах. І немов прочитавши його думки, Северин зібрав рукою його волосся і відтягнув його голову назад. Пилип дозволив. Він може робити з ним все, що завгодно, бо про це Варган мріяв довгими самотніми вечорами. Думки про Северина оберігали, гріли та заколисували… Вони відкотилися трохи далі, щоб нікого не розбудити. Обидва вміли швидко роздягатися. Пилип опинився на спині й вже притискав Северина до себе ногами. Вчепився в його спину нігтями, залишаючи глибокі подряпини. Степ і зорі стали єдиними свідками їх кохання. – Буде трохи неприємно… – Северин закляк. Він вдивився в обличчя Пилипа. – Чхати. Ти щез на цілий рік і повернувся після ув'язнення в Потойбіччі. Я скоро помру. Або через Звіра, або в бою за Україну. Твій прутень точно не річ для катування. – То ти в брата Енея навчився? Пилип рикнув і його зуби видовжилися. Він перекотився і знову опинився на Северинові. Розставив ноги та сів на його член, впершись руками в його груди. Северин вже більше не говорив і нічого не питав, лише кусав свою руку, щоб голосно не стогнати. Він мав рацію: трохи неприємно, але через кілька поштовхів це забулося. Вони кохалися наче останній раз. Тихо, але пристрасно, кусаючись і дряпаючись. На ранок не залишиться і натяку, все заживе. Все, крім рани на серці через неминучість майбутнього і безпорадність перед минулим. Северин шепотів: – Я кохаю тебе... Кохаю… Мій… Пилип відповідав черговим стогоном, новим укусом, глибокою подряпиною.   Звір всередині мовчав, навіть коли вони втомлені лежали і в тиші дивилися на зорі. Пилип все ще думав про смерть, але вже не боявся. Пальці Северина перебирали його світле волосся, яке трохи сплуталося і знову доведеться просидіти з гребенем зранку. Заплете косу для нього по-новому…   ***   Коли Северин загнав йому в серце срібний ніж і на коротку мить повернулася свідомість, Пилип відчув себе самим щасливим у цьому триклятому світі. – Дякую… Він вже не знав, як солона вода заливала його обличчя. Не чув, як голосно кричав і ревів Северин. Не відчував, як той сильно стискав в міцних обіймах Пилипа – прокляте кохання свого проклятого життя.

#MoonChaiStory #MCS #Ліс #Власій #Юстин #Власій_Юстин #Юліан #Єрем #Ворон #Станіслав #Марена #Магда #S #Б #романтика #магічніістоти #словянськаміфологія #Закінчений #Міні У Власія м'які, теплі крила, а у Юстина завжди крижані руки, якими можна заморозити ціле озеро. У Власія твердий, злегка стомлений погляд, бо Юстин знову годину розказує про придуманий план, як побісити батьків і де можна побігати та політати біля людей, так щоб їх не сварили. У Власія замазані землею руки, бо батько навчив його працювати, як справжня людина, а Юстин, коли бачить ці почорнілі загрубілі долоні, лише хитає головою і прикладає до своїх щік. У Власія завжди є важливі справи з Юстином. З самого дитинства. Потягами русалок за волосся, налякати мавок, побігати з потерчатами чи подіставати тітку Магду проханнями розказати щось про часи Лиха або ще давніші. У Власія є два батька, як і у Юстина, та чи важливо це? У лісі шепочуться про них. Про всіх. Батьки герої і діти не повинні відставати, та хіба їх хтось питає? У Власія є усміхнений Юстин, який кутається в його крила десь на невеличкій галявині і дрімає, притискаючись так міцно, що Власію нічого не лишається, крім як змиритися. У Власія гострий зір, та навіть він підводить, коли у золотавому волоссі Юстина танцює, прямо як вогонь на Купала, сонячне проміння. Бліда шкіра, через яку здається видно кожну венку, і блідо-рожеві вуста, які розтягуються в спокусливій посмішці заводять його думки далеко від дружніх. Зору вже немає, є лише щось більше, що підкидає йому неіснуючі картинки. У Власія згодом з'явилася ще одна причина уникати батьків і ховати шию за широким коміром. Тітка Марена дзвінко сміється, коли колотить мазь, і обіцяє не розказувати нікому. Юстин теж сміється, бо обіцяє розказати всім. У Власія перелякані очі, коли батько Ворон застає їх з Юстином неподалік від дому, та той робить вигляд, що зненацька осліп та отупів. Власій такий вдячний, що навіть не встигає подякувати. У Власія поранена душа, бо він не може забути той страшний день, коли Юстин врятував його, заплативши за це велику ціну. Та Блуд заборонив йому про це згадувати. Тому Власій мовчав... У Власія скуйовджене волосся і червоні плями на щоках. Як і у Юстина. З лісу виглянуло кілька нявок і перелякано зойкнувши, вмить поховалися серед дерев. Не часто зустрінеш повністю оголених Блуда та наполовину птаха, які безсоромно любляться посеред Лісу. У Власія завжди був Юстин. З самого початку... У Юстина завжди був Власій. До самого кінця.

#MoonChaiStory #MCS #Ліс #Юліан #Єрем #ЮліанЄрем #S #Б #романтика #магічніістоти #словянськаміфологія #Закінчений #Міні Коли Юліан вперше побачив Єрема в подобі Блуда, щось всередині нього померло і заново народилося. Він відчував, як помирає та частина його сутності, яка мала ілюзію, що в цьому світі ніхто не може бути прекраснішим за нього.  Може.  Ще і як. Темрява Блуду манила його. Він хотів її торкнутися. Ні, не просто торкнутися. Він хотів злитися з нею, бути одним цілим, стати частинкою...  Коли Юліан вперше побачив Єрема в людській подобі, то навіть не розчарувався. Йому подобалося все: від чорнявого розтріпаного волосся до синців під очима. А його бліда шкіра наче просилася, щоб її торкнулися губами та виправили цю ідеальну білосніжність.  Але він стояв осторонь. Спостерігав. Боявся, що налякає Єрема своїми бажаннями. Та ніде правди діти… Навіть від себе він не очікував таких поривів.  Коли Блуд з’являвся на горизонті, що було досить рідко, Юліан не втрачав можливості побути поряд з ним. Кожне слово Єрема летіло в нього як кинджал. Прямісінько в саме серце.  Він цього хотів. Нехай ріже без ножа.  Коли Юліан побачив Єрема разом з Мілою, тим дивним людським дівчиськом, яке безперестанку тинялося по Лісу, всередині нього зародилася така ревність, що він вже ледь не дав своїм рибонькам дозвіл втопити нахабну молодичку. Як вона посміла так близько підібратися до Блуда?  Але одночасно це боляче ранило. Єрем дозволив їй, цій людині, бути з ним поруч. А йому лише залишалися крихти цієї уваги.  Мабуть, був би він таким, як і брат, то втопив би її. Але ні… Бачити його щасливим виявилося дорожче і він просто запхав свої почуття в саму міцну мушлю.  Коли Юліан побачив, як Єрем перетворюється на ходячого трупа, йому стало страшно. Міла загинула. Десь глибоко всередині себе він святкував цю подію, пританцьовуючи наче в Купальську ніч, і одночасно з цим ненавидів себе за це. Він навіть не знав, що смерть простого дівчиська здатна так поранити одну із самих холоднокровних сутностей Лісу.  Коли Юліану донесли плітки про те, що Блуд ловить в Лісі людей для мавок — він ніяк не відреагував. Нехай переживає своє горе, як йому подобається. Пройде час… У Юліана його багацько. Більше, набагато більше ніж було у тієї людської дівчини. У нього є вічність, щоб почекати. Та він ненавидів чекати…  Коли Магда покликала Юліана до себе, він вже знав заради чого йде туди. Послуга за послугу. Якщо Відьма хоче отримати Ліс — нехай платить. Йому було б чхати на цей Ліс, якби не Єрем, який чомусь став на його захист. Всі спроби розгадати мотиви Блуду виявилися марними. Тому він стояв посеред Лісу і слухав завдання, яке передала Магда через Ворона. Його хвилював брат і це змусило стару рану почати кровоточити…  Коли пальці Єрема торкнулися його оголеної шкіри, а за ними й губи, він був ладен продати навіть свою річку зі всіма русалками за можливість, щоб це ніколи не закінчувалося. Він би продав все. Бо Юліан тоне в його чорних очах. Заграє з темрявою і вона йому відповідає. Однак, Єрем відсторонюється і це так розчаровує. Та він готовий почекати. Ще трішки…  Коли Єрем дивиться на його шрами — Юліану хочеться зникнути. Йому здавалося, що шрами не тільки на обличчі, а і по всьому тілу. Здавалося, що Єрем дивиться з огидою. Здавалося, що це будуть останні погляди Блуда в його сторону.  Він огидний… Він вбив свого брата, але став таким же огидним, яким був і він. Став тим, ким був багато років тому. У вухах задзвенів переляканий вереск тієї дівчини.  Та Єрем дивує. Він не відсторонюється, а йде до нього. Торкається його щоки та… посміхається. Лише йому. Його губи промовляють такі бажані “Ти мені подобаєшся”... Здається, що він зараз задихнеться від щастя. Повітря стало важити менше і це лякало. Одного разу він вже закохувався…  Коли Юліан спостерігає за тим, як одяг Єрема поступово зникає, йому здається це сном. Ілюзією, в яку його могла затягнути місцева сутність під впливом червоних ниток. Та він не може відірвати погляду. Якщо це і правда ілюзія — то потрібно віддати їй належне.  Бути з Єремом виявилося чимось правильним. Природним. Кожен рух, кожен доторк, кожен поцілунок чи просто погляд ставав ковтком цілющого зілля. Єрем шепотів йому щось про кохання. Юліан відповідав поцілунками. Він не хотів зупинятися. Ніколи. Ні за яких умов. Якщо доведеться піти за Єремом в саме пекло — він лише одягне потрібну броню і стане його мечем.  Бути з Єремом стало звичкою.  Бути з Єремом стало його життям. Бути з Єремом і є його умова, навіть якщо доведеться пожертвувати всім. Коли Юліан дивився на сивого Єрема, якого ледь бачив через свою глибоку старість, він бачив його таким, як вперше. Виявилося, що часу у нього не так і багато… Навіть якщо вони не зустрінуться по ту сторону - він ні про що не жалкує.  Бути з Єремом до смерті виявилося вартим всього його багатства, бо він вже мав найдорожче багатство - взаємне кохання.

#MoonChaiStory#MCS #Ліс #Юліан #Єрем #ЮліанЄрем #S #В2 #романтика #магічніістоти #словянськаміфологія #Закінчений #Міні #еротика #PWP #Гумор Артерка: RinRin Шелест крил змінюється на кроки, якомога далі від людських очей, і Ворон приєднується до групи, поки повз нього прожогом проскакують Юліан та Єрем, щось активно та якось агресивно обговорюючи. – А ти ще хто? – Станіслав без будь–яких привітань скоса поглядає на новоприбулого. Поки не отримує запотиличника від Марени. – Вибачся перед паном. Скільки вже можна повторювати: не пащекуй! – дівчина вичитувала рудого хлопця так, що це викликало не більше ніж посмішку. Хоча Ворон знав, що дай їй зараз більше приводу для злості, і Пані доведеться не солодко. – Вибачте… – бурмоче Станіслав. – Я тут приглянути за вами та допомогти добратися до потрібного… – Годі! – Єрем так голосно вигукнув це слово, що неподалік з гілки зірвалося декілька круків, від чого Ворон ледь не скривився. – Ой лишенько, вони досі сваряться. Може піти їх помирити? – Марена заламувала руки та витягувала шию в намаганні розгледіти, що там робить Водяник разом з Блудом. – І потрапиш під гарячу руку. Не підходь до них, – Станіслав показово відвернувся, – краще пошукаємо поїсти, поки на нас знову не напали мерці чи ще щось по гірше, – він кинув погляд на Зеленооку, на що та зашипіла. *** – Ти не мав лізти, бо ти поранений. – До чорта мені здалися твої повчання, ти теж отримав добрячого прочухана, Юліане. Якби не настоянка, яку приніс Ворон… – Вужику, ти зараз точно не в тому стані, щоб боротися зі мною і тим більше – лізти до мерців так, наче ти не можеш померти. Єрем склав руки на грудях. – Годі! Юліан округлив очі, а потім вишкірився і наблизився, заглядаючи в глибокі очі Блуду. – Маєш гарний голосочок, перлинко, але краще нехай би ти так кричав від задоволення. – Я ж просив – не при всіх, – Єрем уперся долонею в плече Водянику, від чого очі парубка заіскрилися і він посміхнувся ще нахабніше. Юліан вхопив Єрема за руку і потягнув глибше в ліс, так щоб їх сховали товсті стовбури та туман. Єрем не пручався. Позволікай Юліан ще кілька секунд і він би сам його тягнув чимдалі від зацікавлених очей їх кострубатої компанії. Вони зупинилися біля якогось випадкового дерева, бо заходити далі досить небезпечно. Та і зараз вони ходили по лезу: якщо зараз вигулькне знову натовп мерців – двоє поранених сутностей навряд чи зможуть з ними справитися, а Магда знесе йому голову, якщо дізнається, що він покинув Марену. Юліан стягнув свою сорочку і припав до його губ в п’янкому поцілунку, смикаючи Єрема на себе. Крижані, злегка вологі пальці торкнулися попереку Блуду і він ледь стримав стогін. – Ти ж так кричав… – гарячий подих Юліана торкнувся вуха Єрема і парубок закинув голову, боляче стукнувшись об стовбур. – Тепер можеш тут кричати скільки хочеться, вужику… – Мрій. Юліан тихо захихотів і притиснувся до Єрема ближче, а його вологий язик проводив доріжку від кадика до підборіддя, щоб знову після цього зануритися в глибокий поцілунок. Єрем вже зовсім втрачав будь–який контроль, а в штанах ставало все незручніше, поки Юліан не провів між його ніг рукою. Стогін, який вирвався, більше нагадував шипіння зі свистом, бо йому довелося сильно стиснути зуби, намагаючись його втримати. Єрем вхопив Юліана за руку, але не відвів. Він дивився в його блідо-голубі очі, в яких плюскотіло зараз лише одне: хіть і нестримне бажання володіти. – Назад дороги не буде… – Єрем облизав губи, які вмить пересохли, коли Юліан відсторонився. В горлі теж задерло. – Мені до тебе дорога* – промовляє Юліан, дивлячись прямо йому в очі, навіть не кліпаючи, і тягне сорочку Єрема, з якої той вислизає без будь–яких заперечень. Дозволяє стягнути з себе весь одяг, який тільки заважає. Він повністю віддається його владі, але на своїх правилах, хоча і знає – Юліан ніколи не заподіє йому зла. Те, як він його пригортав до себе, як притискав до стовбура, намагаючись захистити своїми руками його спину і в той же момент стискав його талію до червоних відбитків пальців і залишав на шиї свої помітки, зводило Єрема з розуму. Він брехав собі. Він брехав йому. Він брехав всім. Він все одно опинився тут, посеред Лісу, сам на сам з Юліаном, який дивився лише на нього весь цей час, а він вперто ігнорував. Бо брехня була такою солодкою. Рятувала його пошматоване серце, перетворилася на його броню, сплелася з його темрявою, стала його другим «Я». Йому більше не потрібна ця брехня. – Хочу побачити тебе справжнього… – Юліан шепоче, а Єрем киває. Мить і його огортає темрява, яка клекоче в ньому силою. Лоскоче його почуття, підсилюючи їх. Темрява, в якій він хоче бачити лише одне світло – Юліана. І той дивиться на нього заворожено. Не вважає його монстром чи вбивцею. Очі Юліана починають світиться бірюзою, від якої Єрему аж паморочиться голова. Він ніколи не показував йому… – Ти весь чудовий. До кожного кінчика твоєї тіні. Юліан швидко знаходить його рот, запускаючи свій язик так глибоко, що Єрему здалося – він зараз добереться до його серця. Так же вправно Водяник знаходить і його член, стиснувши його у своїй руці та з горла Блуду виривається протяжний стон. Але Юліан не дає йому насолодитися, закидає його ногу і входить. Єрем втрачає контроль над темрявою і вона зникає. Він хапається за плечі Юліана, тяжко дихаючи, бо це було занадто неочікувано і дещо неприємно, хоча здавалося буде гірше. Єрем хочу видавити з себе якийсь прокльон в сторону Водяника, але той робить ще рух і вибиває стогін. Ні про які слова не йде мова. Відчуття змінюються і стає настільки душно, жарко і волого, що він просто продовжує триматися за плечі Юліана. – Не… мовчи… – кожне слово Юліан супроводжує рухом. Вони вже не переймаються, що сюди прийдуть мерці чи суне носа Марена, тому Єрем не стримується. Голосне стогне і повторює його ім’я. – Юліане… Водяник тримає його міцно, так щоб Єрем не звалився від поштовхів. Гострі кігті Юліана залишали на його тілі червоні доріжки подряпин, за що Єрем не залишався в боргу – плечі, ключиці та шия Водяника стали головною ціллю його зубів та губ. Якби він був людиною – він би став грішником рівно в той момент, як тільки Юліан вперше торкнувся його. А після його не врятувало б навіть покаяння, бо він би не покаявся. Ніколи в житті. Людське життя вже не здається йому таким заманливим, бо без Юліана тепер все здається лиш прісною водою, якою він давиться. А він хоче його всього. Щоб він не відводив своїх бірюзових очей, щоб торкався його всюди, щоб тримав його у своїх обіймах і був поруч. Щоб як зараз, брав його десь посеред Лісу, який кишить живими мерцями, бо це все, що йому зараз потрібно. Захлинатися у своїх стогонах, тонути в цих почуттях… Він би залишився з ним?.. Задоволення пронеслося нестримною хвилею по всьому тілу. Юліан теж тяжко дихав, але не випускав Єрема ні на секунду. – Наступного разу я все-таки затягну тебе до свого підводного замку… – Мрій… *** – Щось вони там довго? Може їх з’їли мерці? – дівчина перелякано поглянула в лісову гущавину. Ворон прокашлявся. – Не думаю. – Треба сходити перевірити. Не можна їх так залишати. – Не думаю, що їм потрібні глядачі. Марена здивовано перевела погляд на Ворона, який ніяково намагався підібрати вдалі слова, бо Єрем просив його поводитися, як людина. – В таких делікатних справах… Зеленоока вискочила із–за куща, де просиділа надута весь цей час, бо Станіслав назвав її «болотною жителькою» і вона його ледь не загризла, якби Марена з Вороном не втрутилися. – Весна вже позаду, а Водяник все старається завести потомство. Марена глипнула на неї великими, як блюдце очима, а потім залилася соромливим рожевим рум’янцем. А Зеленоока все не зупинялася. – Руденькому я можу розповісти цікавіше. Станіслав вихопив ножа і Марена почала махати руками, зупиняючи парубка і захищаючи Зеленооку, яка не могла зупинитися дзвінко сміятися. Ворон подивився в небо, мріючи якомога швидше повернутися до своєї Пані, бо ці балачки вже зводили його з розуму. І здалися йому ці проблеми?.. Від кохання одні біди. *Щоб позбутися Блуду можна зігнутися, подивитися поміж ноги і сказати "Мені туди дорога"

#MoonChaiStory #MCS #Ліс #Юліан #Єрем #ЮліанЄрем #S #Б #романтика #магічніістоти #словянськаміфологія #Закінчений #Міні Міла залишилася позаду Єрема, розсипаною в попіл. Ще одна смерть… Її смерть. Двічі ж вже достатньо, бо більше він не витримає. Темрява тягнеться до нього в спробі втопити свого хазяїна в своїй липкій чорноті, яка розливається по венах подібно чорнилам на папері. Крап… Крапля падає з листка прямо йому на маківку і він згадує, як неподалік з тіні дерев з’явився Юліан. Пригадав, як той припав руками до землі і прикликав до себе підземні води. Він бачив, як Єрем дивився на Мілу. Але він вже не бачив, як він її вбивав. Ніхто не бачив. Лише вона. Помирала з ненавистю в очах. Міла вправі його ненавидіти. Якби Єрем міг, він би ненавидів себе сильніше. Але зараз його думки займає лише один Водяник, який зник з його поля зору і це лякало Єрема до чортиків. Хлопця пробирав до кісток холод і все тіло аж вило від болю. Відвар Магди поступово втрачав силу, але йому нічого не залишилося, крім як через силу переставляти ноги. Він навіть не розумів куди йде, просто слідуючи якомусь чуттю. Якби він міг молитися… Слово боляче ошпарило його думки та залишило на язиці металічний присмак. Юліан міг піти лише до води, бо він же Водяник. Як інакше? Але Єрем помилився та озеро було тихе. Навіть не так. Воно було спустошене. Потягнуте якоюсь плівкою, по якій тягнулися червоні нитки, як і в Лісі. Хлопець звернув в сторону галявини. Перечепився через камінь і впав на коліна, загрузаючи в вологій землі. Несло тухлятиною вперемішку з перегнилою травою. - А щоб тобі заціпило, бісів ти Водяник… - зашипів Єрем, піднімаючись на ноги. Якщо він зараз же його не знайде, то просто ляже прямо тут і нехай все йде до чорта лисого. Ні руху не зробить. Нехай Юліан сам його шукає, він же так хотів його побачити, а тепер ховається. Неподалік тріснула суха гілка і Єрем, навіть не зовсім усвідомивши рух, чи звідки був звук, вже біг в сторону, неначе власне тіло було окремою істотою і прагнуло дістатися цілі. Біг так, що ледь не зарив носом прямо в багнюку, але встиг проскочити підступний камінь, і знову він опинився в Лісі. Зірки поступово загорялися над головою, поки їх не закрили крони всохлих дерев. - Юліане?.. – Єрем, тяжко хекаючи, схопився за груди і другою рукою обперся об стовбур, який був обплетений червоною ниткою трохи вище його зросту. Водяник не відізвався. Єрем приглядівся в напівтемряву і побачив його силует, який сидів на валуні поряд з поваленим деревом. Він наблизився до Юліана, той вже більше не тікав, але не повертався до нього. Навіть не протягував таке вже любе серцю «вужику мій» чи інше соромітництво, яке тільки проходила в голову Водяника, як тільки Єрем з’являвся на горизонті. Серце хлопця пришвидшило темп. - Юліане? Ти як? – він не знав які слова підібрати й випалив перше, що спало на думку. Єрем тримався на безпечній відстані. Водяник ще більше відвернувся так, щоб довге золотаве волосся повністю ховало його обличчя і не було видно навіть кінчика носа. - Не варто про мене хвилюватися, Єреме. Краще йди до Магди, ти погано себе почуваєш. - Краще ніж після зустрічі з Лісовиком. Кістки навіть не тріснули на цей раз… Юліан різко хмикнув, його кігті залишили подряпини на валуні, неначе він намагався подавити свою злість. Єрем з легкістю міг впізнати рух, бо вже не раз сам піддавався цій емоції. - Можу я подивитися на тебе? - Ні, - відрубав Юліан, але Єрем вже забрався на повалений стовбур, не збираючись навіть слухати відмову цього впертюха, бо тут як рибою об лід – толку ніякого. - Якщо даси драпака, то навіть не починай потім співати мені свої солодкі пісні. Він зараз поводив себе з ним, як останній кавалок лайна, але Юліан би просто продовжив ховатися, бо Єрем знав наскільки він дорожив своєю красою і точно був впевнений, що зараз мало хто міг його втішити. А сил у Єрема залишилося ледь-ледь на дні, поки він не впаде в безпам’ятство і знову не опиниться в будинку Магди, що в кращому випадку, бо Ворон вже дивиться скоса на нього через свою дорогоцінну Пані, яка витрачає на нього здоров’я та час. - Ти… - Юліан знову хоче сховатися, але Єрем хапає того за руку. - Юліане, ти бачив мене будь-яким. Думаєш, мене якось відлякають декілька твоїх порізів на обличчі? Єрем відчуває, як його рука ледь відчутно тремтить. Він неначе готовий втекти звідси якомога далі, але в той же момент залишається і дозволяє Єрему прибрати його волосся, заправляючи одну з прядок за вухо, що відкривало вид на глибокі обвуглені опіки, які розтягнулися вздовж його все такого ж прекрасного обличчя. Ледь не вперше в житті Єрем не бачить посмішки Юліана, яка постійно грала або у нього на губах, або в очах, які мерехтіли та іскрилися. Зараз вони неначе були підземні води: потьмянілі і пусті. Він схилився до Юліана, обережно торкаючись його лоба своїм. Водяник схопився за лікоть Єрема, як за єдину можливу в цьому світі опору і судомно вдихнув, прикриваючи очі. - Ти все такий же прекрасний… Хоч і деколи набридливий, і гарний, і балакучий, і впертий, і чудовий, - Єрем ледь зупинився, так сильно йому хотілося пояснити Юліану наскільки він став йому близьким. Все частіше думки відносили його до річки, де розважався цілими днями Водяник. Він все не хотів собі зізнаватися в тому, що його симпатія до нього була взаємною. З усіх сил намагався уникати почуттів, рубати їх ще на стадії паростка, і так сильно захопився будівництвом стіни, що кохання підібралося до нього зі спини, просто вискочивши з осоки з широкою усмішкою, хитрим поглядом і вкрадливим голосом, не давши йому навіть крихітного шансу сховатися. Мабуть, щось схоже було з Мілою, але він не бажав порівнювати цих двох, бо Юліан зовсім не такий. Він не людина, як і Єрем. Вони рівні. І хоч як би Єрем не тікав, всі дороги вели лише до однієї річки. Хто ще з ним двох був Блудом?.. - Я тобі не гидкий? Хіба я тепер не схожий на свого брата? – тремтячий голос ледь не ламався від відчаю. У волоссі Юліана не залишилося жодної прикраси, воно просто звисало вологими тьмяними прядками. Здається навіть його луска стала виблискувати менше. Чи то в цій частині хворого Лісу все таке похмуре… - Добре, що я не маю родичів, з якими ти б міг мене порівняти. І добре, що я твого родича роздивився занадто близько, щоб не мати навіть думки про те, щоб вас порівнювати. Вважав тебе більш впевненим в собі… Юліан припав до його губ знову без попередження, тільки цього разу більш нестримно, притягуючи Єрема за поперек до себе так міцно, що хлопцю лише залишалося дозволити йому, та і хіба він був проти?.. Там, у озера, поцілунок був таким же неочікуваним, але з присмаком полегшення і щастя від того, що вони обидва живі. Цей раз був зовсім інакшим. Вони могли насолодитися кожною секундою, не ризикуючи попрощатися життя через мерця, якщо втратять пильність. Зараз він міг дозволити Юліану забратися прохолодними руками під свою сорочку і торкатися так, як їм двом хочеться. Дозволити втратити відчуття часу, бо він міг бігти так швидко, як міг, чи застигнути – вони б не помітили. Сили могли покинути Єрема з секунди на секунду і його темрява почала виходити з-під контролю, тягнувшись від нього неначе тінь від дерева в спеку, огортаючи простір навколо. Відчувши, як Єрем слабне, Юліан посадив його до себе на руки, і світ перед очима парубка перестав кружляти. Та темрява все одно кликала… Затягувала до своїх сітей і Морок лише задоволено дрижав на цей поклик. - Поспи, мій вужику… - прошепотів Юліан і Єрем розслаблено поклав голову на його плече. – Хіба я міг від тебе втекти, коли ти так відчайдушно мене кликав?.. – голос Юліана все тихшав. Прохолодні пальці торкнулися його скроні, а після там залишився вологий поцілунок. – Чи знав Блуд, що він давно сплутав мої стежки та веде за собою сліпця? Знав, бо хоч і зізнаватися собі не волів, але Єрем залишався Блудом, а Юліан так покірно та звабливо грав в їх гру.

#ГарріПоттер #sevenheartsstories #ЛегендапроНебожителів #ЕпохаФатума #ОстаннєБажанняЛиходійки #кроссовер #магія #магічнішколи #shs #БайЛун #Хісаші #БайЛунХісаші #гумор #романтика #Аарон #Рід #Асарі #Лівей #Лівсарі #ЛівейАсарі #АсаріЯнЛін #Мена #Тойон #Шан #Ґуан #ҐуанМена #G #S #Равен #містерНіхто Асарі біг в сторону арени, де ось-ось мав початися матч. Професорка Масару вирішила нагадати йому про всі його грішки і змусила вислуховувати цілу лекцію про гідну поведінку учнів по обміну. Ще й задала додаткове завдання… Вони з професором Равеном вирішили зжити його зі світу. Від бігу він аж задихався, а морозне повітря боляче обпікало легені при кожному вдиху. Довелося проштовхуватися ближче до арени, де Бай Лун займав йому місце. – Боги, нарешті, я думав ти вже змився під шумок. Я б тебе закляв, клянусь, – хлопець в бордово-золотистому теплому кімоно тримав в одній руці віяло, а в іншій золотисту стрічку. – Мене затримала професорка Масару. – Яка ж вона припарена, – Бай закотив очі. – То ж це ми виходить сьогодні з різних груп підтримки та маємо ворогувати? – Перестань, я тут лише через тебе і… – Асарі поглянув в бік, звідки мають вилітати команди й швидко відвернувся. – І просто, бо ти дістанеш мене з того світу чи будеш проїдати мені мозок, неначе якийсь мозгошмиг. – Нагадай мені навчити тебе краще брехати, бо звучить жалюгідно. Ти так ставишся до Лівея, наче він тебе трах… Асарі кинувся закривати рота Баю долонями та той щось незрозуміло промугикав. На долоні відбився його липкий блиск для губ. – Можеш хоча б не тут?.. – Та кому ми здалися. О, подивись, вони виходять, – Бай вказав пальцем на гравців, які йшли у дві шеренги. На яскравому сонці їх форма неначе мерехтіла: в ґрифіндорців – золотом, а в слизеринців – сріблом. Лівей йшов нога в ногу разом з іншим капітаном – Сейном. Асарі ледь не знудило, коли він побачив це яскраво-синє волосся. Гравці осідлали мітли та синхронно злетіли в повітря, описуючи коло. Зненацька Лівей призупинився та направив мітлу в сторону Асарі, зустрівшись з ним поглядами. На обличчі слизеринця розпливлася широка усмішка, поки в Асарі аж серце в п’ятки пішло. – Що він робить?.. Ні, питання має звучати як: «ЯКОГО ЯМАБУСІ ВІН ТУТ ВЛАШТОВУЄ ПОКАЗОВИЙ ВИСТУП?» Від гучних вересків фанаток і, давайте будемо дивитися правді в очі, фанатів, його аж оглушило. Лівей взявся за дерев’яну перегородку трибуни, підморгнув йому і полетів до стартової точки. – Та він навіжений… – пробурмотів Асарі, а Бай Лун поряд аж заливався від сміху до гикавки. – Я з Лівея витрясу… гик... пару ґалеонів… гик… за твою охорону. Стережися.. гик… Асарі, добра половина школи тепер… гик…хоче видряпати тобі очі чи проклясти. – Ти такий козел іноді… Але Бай Лун мав рацію – йому аж пропалювали потилицю злі, незадоволені погляди. Та і не тільки потилицю, а і з іншої сторони трибун теж можна було вловити такі ж настрої. Професорка Бам вийшла на середину поля з тяжким дерев’яним ящиком, який плив за нею, неначе хмаринка. – Нагадую, що у нас сьогодні чесна гра. Ніяких витребеньок мені! Лівей, Сейн, це стосується обох ваших команд. Лівей поклонився і підлетів до Сейна потиснути руку. – Бажаю удачі, – усміхнувшись промовив Лівей. – Бажаю удачі, – Сейн пожав руку, але відпустив її не зразу, кинувши погляд на трибуну в сторону Асарі, – сьогодні вона може бути досить вередливою. Ян Лін, який вже нетерпеливо крутився на мітлі, тихо зашипів. Лівей же просто забрав руку і відвернувся від капітана ґрифіндорської команди, неначе від набридливої мухи. – Що ж… На рахунок три! – голосно крикнула професорка Бам. Гра почалася і на полі стало просто неможливо слідкувати за кимось дуже довго, бо починало нудити. Рахунок відкрили ґрифіндорці, але тут же отримали у свої ворота забитий квафел і рахунок вирівнявся. – Як вони тільки встигають бачити щось… – Бай дивився в бінокль, намагаючись встигати роздивитися Хісаші, який літав з битою і лупив по бладжерам з такою силою, що можна знести таким ударом голову супернику. Ян Лін в ролі загонича був взагалі як блискавка і їх з Лівеєм тандем грав просто ідеально. Вони немов читали думки один одного. – Лівея підбили… Яка біда… – Дай мені, – Асарі відібрав у друга бінокль і відразу знайшов потрібного гравця. Лівей тримався за плече та кидав злісні погляди в сторону Сейна, який задоволено шкірився. – Ручка бо-бо, Лівейчику? Може є тут хтось, хто на неї подмухає і поцьомає? – Завалися і сходи нахуй, поки можеш, – Лівей показав середній палець. Після витягнув паличку і щось нашепотів над рукою. Поки він возився, суперники вже забили три голи. Лівей труснув рукою і повернувся до гри. – Перестаньте лихословити там! – закричала професорка Бам. – Бо видам вам штрафні. Обом, панове! Асарі повернув бінокль Бай Луну і вже бува, хотів відкрити якось книгу, щоб сісти почитати, як трибуни знову загуділи. Слизеринці улюлюкали, поки ґрифіндорці стогнали та погрожувала стороні суперників розправою. З висоти метрів десяти вниз головою летів Сейн, ледь притомно тримаючись за ручку мітли, поки не заїхав прямо в промерзлу землю. Лівей висів над ним, переможно усміхаючись. – Забив голівоньку, Сейн? Будь уважнішим наступного разу, шкода немає кому поцьомати тебе. Придивившись, Асарі побачив як навколо Сейна стає все більше крові. Здається йому розбили ніс та брову. Професорка Бам начаклувала ноші й капітана ґрифіндорської команди швидко забрали з поля, поки гра продовжувалася. Коментатором, як завжди був Аарон, який вже злісно шипів в гучномовець: – Ґрифіндорська команда втратила капітана. Слизерин лідирують на 30 очок! – Хісаші дуже незадоволений… – забубонів Бай Лун. – Хто вдарив Сейна? – Бладжер, який люб’язно організував йому Лівей з двома своїми відбивичами. Синхронні сьогодні такі, аж волосся дибки від них… – Тому я і не люблю квідич… Побоїще заради побоїща. – Бо ти нуднющий. Я зараз задихнусь від твоєї духоти. Асарі пропустив повз вуха шпильку Бай Луна і без цікавості просто дивився на поле, де гравці немов якісь примари, без упину рухалися. Стояв ґвалт, Аарон щось кричав або оголошував нове здобуття очок чи знову чергову втрату гравця, бо гра Ґрифіндор проти Слизерину, як і завжди була кровавим полем бою не на життя, а на смерть. Аж ось прозвучало рятувальне: – Ґрифіндорський ловець впіймав золотий снич, чим заробив своїй команді 150 очок, але не перемогу. Слизерин виграв з рахунком 430:410! Бай Лун скромно аплодував і вже виглядав куди подівся Хісаші. Нарешті Асарі зможе звалити звідси. Він розвернувся, щоб спускатися з трибуни, як хтось вхопив його за рукав. Лівей, весь замазаний в грязюці, з підбитою губою та широкою посмішкою, сидів на мітлі та тримався однією рукою за дерев’яну перегородку. – Я виграв, як і обіцяв. Одна з умов виконана. Твоя черга, оленятко. І не встиг Асарі щось відповісти чи хоча б забрати руку, або вже на крайній випадок, подати хоч якийсь знак, що вони тут взагалі-то не одні, Лівей притягнув його руку і залишив на кісточках пальців легкий поцілунок. Бай Лун сховавшись за віялом захихотів, хтось в юрбі заулюлюкав та зашипів, а Асарі так і стояв ошелешений, поки слизеринець вже летів в протилежну від нього сторону. – Я ж кажу – тебе розірвуть, Асарі, – Бай підморгнув і побіг до свого хлопця, залишаючи Асарі стояти в самоті. Місце, де торкнулися губи Лівея, легенько пощипувало. Рейвенкловець поспішно сховав руку в широкий рукав мантії. *** Коли він підійшов до проходу у слизеринську вітальню, звідти вже було чутно звуки святкування: крики, співи, дзвін келихів та всіляке інше. Бай Лун з тяжким серцем залишився втішати Хісаші, хоча той переживав програш менше ніж Аарон, який аж кипів від злості й діставав всіх своїм ниттям. Ґуан, як і Асарі, теж прохолодно ставився до гри у квідич, хоча тримався на мітлі впевненіше за друга і любив політати по околицях Забороненого Лісу разом з Меною. – Привіт-привіт, – почулося з-за спини і Асарі рвучко обернувся. На нього дивилися два смарагдових ока Ян Ліна. Здається раніше колір був чорний… Чи це так освітлення підземель впливало?.. – Не можеш зайти? – М… Так, думав мене зустрінуть. Мабуть, піду… – Чому? – здивувався Ян Лін. Щось він не схожий на змію, яка кидалася до його горла тієї ночі і яку Лівей намагався впіймати. – Там шумно. – Тихе, скромне святкування перемоги над Ґрифіндором на Слизерині – обурливий моветон, Білосніжко. Пішли, урочисто передам тебе твоєму принцу на коні. – Перестань, – різко обірвав насмішку Асарі. Слизеринець насміхаючись оглянув його з ніг до голови, неначе Асарі зненацька став виставковим експонатом в музеї. Від цього погляду хотілося якомога швидше сховатися. Ні, не експонат… Наче він гарбузовий пиріг на столі. – Зубки нагострив? Тобі ще вчитися. Слизнорт, – Ян Лін проговорив пароль і на стіні з’явилися велика кам’яна змія, яка відкрила двері до вітальні. – Прошу, – слизеринець поклонився, вказуючи на двері, а коли він пішов вперед, Ян Лін неголосно прошипів: – Запитай у Лівея на яку тваринку обертається він. Хоч щось будеш знати про нього… Але ніколи це не буде чистою правдою. Асарі завмер, але Ян Лін вже пройшов повз і розчинився в смарагдовому натовпі вже злегка піддатих студентів, які горланили знущальницькі чи якісь безсоромні пісеньки. До хлопця вже бігла Джиу з келихом в руці. – Привіт-привіт, – дівчина потріпала його по голові, ледь дотягнувшись до маківки. – Виглядаєш цілком здоровим. Значить Лівей ще поживе, бо мені дуже кортіло намішати чогось йому у вогневіскі. – Що? За що? Джиу махнула паличкою і до Асарі вже мчав кухоль. Він принюхався до рідини. – Та нічого там немає, не нервуйся. А на рахунок Лівея… Та є за ним грішок, але так і бути, він сьогодні розмазав Сейна, як я і мріяла, ще й тебе вберіг. Тому штраф йому списую. – А де він сам? – М… – Джиу витягнула шию та оглянула зал, шукаючи чорноволосу маківку Лівея, або хоча б якийсь натяк. – Десь ходив тут після лазарету. Йому вправляли руку, а я в такому не дуже вправна. – Сильно постраждав? – Асарі намагався сховати занепокоєні нотки в тоні за ковтком вогневіскі, але Джиу вже хитро посміхалася. – Зараз у нього і спитаєш, – вона взяла Асарі за лікоть і потягнула трохи в сторону, повертаючи на дев’яносто градусів і якраз в цей момент підійшов Лівей. Рейвенкловець з несподіванки вдихнув піну і подавився, від чого маслопиво, яке він набрав в рот, почало витікати через ніс та рот. – Ти хоч колись можеш не намагатися вбитися? – Лівей постукував його по спині, продовжуючи насміхатися. – Це я такий неперевершений сьогодні, що тебе аж пробирає? – Лівей, милий, ти завжди був дупою троля, не лести собі, – Джиу несильно стукнула його по лобі пальцями. – А ти як завжди отруйна маразматичка. – Не забувай, що колись моя рука ненароком здригнеться над твої гарбузовим соком і там опиниться крапля Живої смерті чи ще щось значно гірше. Гарного вам вечора, хлопчики, – слизеринка помахала їм на прощання, і точно як і Ян Лін, зникла в натовпі, наче її й не було. – Дякую, що прийшов. – Це ж умова. Ти обіцяв розказати, бодай що-небудь. – Йдемо, – Лівей приобійняв хлопця за плече і потягнув до найближчого дивану, де їм відразу ж поступилися місцями. Не встиг слизеринець і рота відкрити, як його тут же оточила команда та інші слизеринці. Гамірні, все більше захмелілі, вони намагалися вмовити Лівея піти пограти в карти на гроші, випити, познімати дівчат чи просто зібратися і подіставати ґрифіндорців, які були заряджені на хорошу бійку. – Залиш ти вже свого хлопчика, нікуди він не дінеться, – Марк Забіні тягнув Лівея за руку, але той гидливо її відкинув. – Заспокойся, Забіні. Не тобі вирішувати, що я буду сьогодні робити. Ви хотіли перемоги – ви її отримали. А тепер, якщо ваша ласка, від’їбіться хоча б на десять хвилин. – Воу-воу, – Забіні підняв руки, – як скажете, великий пане, але ти довго тут не затримуйся. Марк поглянув на Асарі та підморгнув йому, а потім разом з командою відійшли в інший куток, залишаючи пару наодинці. – Як не прийду – всі до мене мають діло, – незадоволено підмітив Асарі. – Думаю тебе примітили не тільки на Слизерині, бо ти виглядаєш досить сексуально з книгою перед обличчям, – Лівей схилився до його вуха і зашепотів, – але ще сексуальніше, коли кличеш мене уві сні та притискаєшся ближче. Асарі стиснув руку в кулак. Від цього трохи хриплого, ледве чутного шепоту ставала жарко. Він вже пожалів, що натягнув теплий светр, бо думав буде тут знову мерзнути. В слизеринському гуртожитку часто стояв такий холод, що аж пара йшла з рота. Але зараз… – Все було не так… – ледь не заїкаючись забурмотів він. Іронічне хмикання, від якого тепле дихання приємно обпалило його вухо, змушувало стискати келих з маслопивом так сильно, неначе він за нього хапався. Пресвятий Мерлін… Та що з ним? Лівей торкнувся губами його вуха, знову зашепотівши: – А ще мені подобається, як ти з останніх сил намагаєшся обманути самого себе. Навіть зараз… А-с-а-р-і… – він з придихом вимовив кожну букву його імені. Асарі ледь стримався від того, щоб не закрити від задоволення очі. Так, йому це подобалося. Подобався його голос, його темні очі, його рука, яка спочатку стискала його коліно, а тепер наближалася до промежини, де взагалі стало нестерпно тісно. Якого біса він одягнув ці маґлівські джинси? – Нас бачать… Бачать, але Асарі не знаходив в собі сил зупинити Лівея. Просто констатував факт, бо йому буде соромно. Можливо через десять хвилин або годину, або завтра. – Ти правий. Лівей відсторонився. Асарі розчаровано видихнув і це не сховалося від пильного погляду слизеринця. Одна сторона Асарі волала, що він має негайно піти звідси, що не сталося непоправного, а інша затикала їй рот і бажала того самого непоправного. Лівей перехилив свій бокал з вогневіскі та вхопив Асарі за руку, тягнучи його до коридору, який вів до спалень. – Куди ми?.. Та відповіддю став поцілунок. Такий палкий та одночасно ніжний (як взагалі це можна було об’єднати?), що від неочікуваності Асарі похитнувся, та його впіймали за талію і притисли до холоднючої кам’яної стіни. До спалень залишалося ще кроків десять. Вони стали нестерпно довгою дистанцією, тому нічого не залишалося крім як стояти тут, посеред коридору і цілуватися так, наче вони готові один одного з’їсти. Асарі зовсім втратив свій важіль «стопу», бо зараз ні про яке екстрену зупинку не йшло і мови. Він просто стискав Лівея за його м’який кашеміровий светр, поки його придавлювали за потилицю ближче, а потім поцілунки перемістилися на шию рейвенкловця. Асарі відкинув голову, відкриваючи більше місця для ласки. Зненацька гупнули двері і Лівей завмер. Вони вдвох затамували подих, але так ніхто і не пішов в їх сторону. – Пішли… Він знову взяв Асарі за руку і завів до своєї кімнати, наклавши при цьому знову купу заклять на двері, наче за ними хтось мав слідкувати, і лише потім знову притиснув його до стіни, злегка прихилився і підняв так, щоб Асарі нічого не залишалося крім як обвити його талію ногами та сильніше схопитися за нього. Поцілунок з губ перемістився на шию, а потім слизеринець відсторонився і довго заглядав в затуманенні очі Асарі. – Ти багато пив? – хрипло запитує він. – Ні… – Асарі махає головою і тягнеться за поцілунком, але Лівей ухиляється. – Кажи правду. – Це правда. Я хочу, щоб ти негайно мене поцілував. Почув, чи повторити? – трохи обурено відповідає Асарі, бо йому хотілося повернутися до поцілунку і не тільки. – Двічі не потрібно, – він усміхається і від його посмішки Асарі вже ладен закінчити на місці, бо нехай би його зараз роздерли саламандри, це занадто сексуально. Він чимало часу витрачав на недопуск таких думок. Забороняв їм з’являтися довше ніж на долю секунду, а тепер просто відкриває браму і вони заповнюють голову гучним гудінням, що нічого не розібрати. Лівей кинув його на ліжко і навис так, що вони ледь торкалися носами один одного. – Ти знаєш наскільки ти привабливий? – Ні… – Настільки, що я кожен чортовий раз поряд з тобою рахував до ста, аби не накинутися на тебе. Настільки, що моя б воля, я б вже давно відірвав руки Ян Ліну та іншим, хто торкався тебе проти твоєї волі. Настільки… – він схилився до його мочки і його гаряче дихання обпекло її. – Настільки, що хочу тебе всього, до останнього стогону. Асарі пропустив той момент, коли перестав дихати від цих слів і просто дивився в стелю не маючи змоги зрозуміти, що хтось хоче його. Боровся за нього і був готовий ледь не вбити. Звісно останнє більше лякало, але факт залишався: він потрібен. Горло здавило і він би зараз очевидно розридався, якби Лівей не поцілував його, втискаючи в м’яку постіль, що він немов тонув в ній. Він знайшов край светра хлопця і потягнув за нього вверх. Лівей швидко відкинув непотрібну річ і знову затягнув його в довгий поцілунок, вибивши вже залишки будь-якого здорового глузду. Асарі тепер думав лише про нього. Дихав ним, рухався так, щоб бути ближче до нього. Він робив все наугад, зовсім не орієнтуючись, що потрібно і як правильно. Його реглан теж став непотрібним і відправився до свого товариша по тій же траєкторії в темний закуток. З вуст Асарі зірвався перший стогін, коли Лівей легенько вкусив за ключицю і піднявся до шиї. Одяг поступово розлітався навколо них, поки вони зовсім не залишилися без нічого. Його почала накривати паніка, але Лівей не давав їй розійтися по венам отрутою, осипаючи його всього поцілунками, а потім взагалі всадив на себе. – Довіряєш мені?.. – Не впевнений… – він закусив губу, стримуючи тремтіння. – Ми можемо зупинитися і продовжити якось іншим разом… – Ні, це точно не те, що потрібно, – він легенько вкусив хлопця за плече. Трохи звісно збрехав, що він не пив… Але зовсім трошки ж не рахується, тим більше в порівнянні з минулим разом, коли так налигався, що аж досі соромно. Крапля алкоголю в ньому допомагала зібрати своє самовладання до купи. – Ти завжди був таким розпусним? – очі Лівея замерехтіли підступністю та Асарі знову опинився на лопатках, а його волосся звисало з ліжка. Асарі хотів відповісти щось саркастичне. Бажано мега розумне, щоб показати, що не дарма прочитав стільки книжок, та хіба ж реально зібрати до купи залишки мозку, коли мокрий язик Лівея ковзає по його шиї від вуха до ключиці та нижче. Він тоді порівнював їх поцілунок з гарячкою? Ні, це і близько не те, він помилявся. Справжній жар Асарі відчуває зараз. Він збирається внизу живота і завертається немов у вир. Стає ще гарячіше, коли пальці хлопця пробігають по найчуттєвішим точкам і торкаються здається всюди. Його неначе обплітає справжній змій, затягує до себе, заворожує… Як він опинився в цій точці свого життя, коли його стогони розносять по кімнаті в слизеринському гуртожитку? Та хіба це зараз важливо? Сльози з куточків його очей забирають поцілунком, поки він мружиться від неприємного відчуття, але потім стає легше, як і шепотів йому на вухо Лівей. Він взагалі ніс всякі дурниці, поки Асарі не перестав мружитися, впиватися нігтями в його спину та притискати ногами того ближче. Хоча останні пункти він відновив з новою силою, коли біль змінилася на задоволення. Стогони Лівея були приглушені та змішувалися з ним. Все доповнювалося скрипом ліжка… Боги, тепер зрозуміло чому Лівей накладав Глушилято, бо від такого у людей, які б проходили повз, точно могли б скрутитися в трубочку вуха. Його перший раз міг би бути з дівчиною… Його «я вперше зайнявся сексом» могло б статися і при гірших обставинах. Або при кращих. Хто його знає… Або взагалі б не сталося, бо він про це не думав. Ніколи не зациклювався на бажанні отримати сексуальний досвід. Поки до нього на Різдво в пабі «Три мітли» не підійшов Лівей і закреслив одним помахом все, що Асарі до цього планував (точніше не планував) в плані стосунків. Перекреслив в його книзі життя слова «самотність», «відлюдькуватість» та «не створений для любові». Бо зараз, коли його втискають в ліжко з шовковими простирадлами, він визнав той факт, що він закоханий. Безповоротно. В одного із самих відбитих хлопців в цій школі, бо здається, Асарі теж наглухо відбитий, просто навіть не підозрював цього. Та йому глибоко начхати, він лише бажає бути ближчим до Лівея. Особливо зараз. Бо цей ненормальний продовжує шепотіти, який Асарі прекрасний і гарний, і чудовий, і чарівний. Щось він такий балакучий, та зупиняти його він не збирається. Ніколи ще так добре не було. Лівей лежав поруч, тримаючи його за руку і, як і Асарі, дивився в стелю. – Здається, що ти мені не подобаєшся. Асарі завмер, не в змозі щось відповісти. Це зараз сталося те, чого він так боявся? Він вже відкрив рот, щоб послати цього козла під три чорти прямо до Азкабану, але Лівей притиснув палець до його рота і посміхнувся. – Бо це ж називають коханням про яке пишуть в книжках? Просто подобатися… Мені цього замало. Я хочу тебе кохати, Асарі. Хочу, щоб ти був моїм домом тут і всюди, де ми тільки будемо. З тобою так спокійно… Домом… Саундрек під 2 частину: https://music.youtube.com/watch?v=SV_7fyNBUJA&feature=share

#ГарріПоттер #sevenheartsstories #ЛегендапроНебожителів #ЕпохаФатума #ОстаннєБажанняЛиходійки #кроссовер #магія #магічнішколи #shs #БайЛун #Хісаші #БайЛунХісаші #гумор #романтика #Аарон #Рід #Асарі #Лівей #Лівсарі #ЛівейАсарі #АсаріЯнЛін #Мена #Тойон #Шан #Ґуан #ҐуанМена #G #S #Равен #містерНіхто – Нарешті ти попався. Шматок ти жаб’ячого лайна, Лін. Змія зашипіла і намагалася вчепитися зубами в руку Лівея, поки її товстий хвіст боляче лупцював Асарі по ногах, а він не міг ніяк захиститися. – Заспокойся та обертайся! – крикнув слизеринець і відкинув агресивну тварину до стіни, об яку та гучно гупнулася. Але пітон лише махнув головою, знову зашипів і кинувся до дверей. Лівей побіг за змією, але вже було пізно – та вже встигла втекти. – Гад повзучий… Скільки вже можна… Ще й вкусив! – Лівей розмахнувся ногою і вдарив тумбочку, так що з тієї висипалися якісь скляночки, стос пергаментів, пір’я та чорнило. – Що це було? – Асарі ошелешено дивився на те як лютує слизеринець, тримаючись за руку. – Тобі треба протиотрута. – Облиш, – Лівей потрусив пораненою рукою і взяв якусь пляшечку зі столу. Відкоркував і полив руку. – Антисептика досить. – Ні, тебе ж вкусила… вкусив… хто б це не був. Чому ти назвав змію Ліном? – Вкусив… Перший раз чи що? Просто… – Лівей обперся здоровою рукою об стіну і тяжко видихнув. – Просто дай мені поспати. Я так стомився, що вже ладен залити в себе Рідку смерть аби виспатися. Я б із задоволенням все пояснив, але не можу. Асарі хотів було продовжити допит, але як відрив рота, так його і закрив, коли Лівей умостився поряд з ним на ліжку, але розвернувся до нього спиною. Наче нічого і не було. Настільки регулярно на нього нападають серед ночі змії? На нього, до слова, ні. – Щоб не бігати… – приглушено пояснив він. – Ти весь трусився, а потім вчепився в мене мертвою хваткою. Шепотів «Лівей, не пускай» та інші різні дурниці. Про воду там якусь, я не розібрав. Та якого тут відбувається? Що… Навіть в зеленуватому світлі напівтемряви було видно яким яскраво–червоним як помідор став Асарі. – Мені снився кошмар. Асарі теж повернувся до хлопця спиною і ледь не зомлів від болю, коли сильно різко потягнув рукою на себе ковдру. Коли вже та настоянка Джиу подіє, щоб він міг злиняти якомога далі від цього зарозумілого, навіженого, придурошного слизеринця, який тільки те і робить, що знущається з нього і затягує у своє ліжко, а потім притискається до нього посеред ночі, наче так і потрібно. – Тіш себе цією думкою далі. – Ідіот… – фиркнув Асарі. – Яким вже вродився, оленятко. Асарі промовчав і лише натягнув ковдру по самий ніс, бо його здається знову починало морозити. Може Джиу хотіла його вбити своєю настоянкою?.. Чого ж так кепсько, що аж вити хочеться?.. Парубок скрутився в якусь подібність ембріона, та тепліше, все одно, не стало. В голову закралася навіжена ідея, яка могла сформуватися тільки у хворій голові: притиснутися до теплого тіла Лівея. До цього ж спрацювало, хоча Асарі був в повному відрубі та навіть не розумів, що з ним роблять. Він прислухався до ритмічного дихання Лівея, чекаючи коли той нарешті глибше засне, щоб провернути свою витівку. Вранці скаже, що нічого не пам’ятає. «Який я гидкий…» Коли вже терпіти холод, від якого аж стукали зуби та тіло вже скручувало судомами, неначе він якийсь інферній і тільки вибрався з крижаної води, Асарі притиснувся ближче до тіла Лівея і стукотіння припинилося. Ну він і гарячий… Немов опустився в теплу ванну в ванні старост (якось Бай Лун зміг домовитися з одним старостою і вони пробралися туди повідмокати. Все було б добре, якби до нього не вчепилася Плаксива Міртл…) – Наступного разу кажи відразу… Від тихого голосу Лівея, він аж здригнувся. Слизеринець перевернувся і згріб його обійми, вмощуючись так, щоб притискати до себе хлопця як можна зручніше. Асарі тепер впирався носом в яремну ямку під його підборіддям, слухаючи та відчуваючи як вібрує його низький заспаний голос. – Я не збирався… І не дозволяв… – М… – тепле дихання пройшлося по світловолосій маківці рейвенкловця. – А я дозволяв виходить?.. «Яка ганьба…» – Н..ні… – він аж почав заїкатися від страху. – Розслабся, бо ти зараз як той камінь – хоч замість горгульї став. Обнімай мене, я не проти. – Ти казав, що хочеш спати. – Хочу, але дехто проти та це виглядає як диверсія з твого боку перед завтрашнім тренуванням напередодні матчу з Ґрифіндором. Я б запропонував тобі зайнятися цікавішими справами, але на тебе без болю не глянеш, тому спи та набирайся сил, бо Джиу пустить мене на інгредієнти для своїх настоянок, якщо побачить тебе втомленим. – Ти й правда такий… ідіот. Асарі хотілося б відвернутися, але тіло вже зовсім перестало йому підкорюватися і нічого не залишалося, крім як закрити очі та намагатися заснути. Агресивно заснути. Виходило тільки агресивно дихати, а потім його волосся почало плутатися в довгих пальцях Лівея, який почав їх перебирати. Це заспокоювало і сон прийшов сам, даруючи йому відпочинок від божевільних сновидінь. *** – Нормально ж тебе приклали, – Тойон аж присвиснув, коли побачив Асарі в Великій Залі, а той намагався ховати свій погляд, втупившись у вівсяну кашу. Зранку він прокинувся в пустому ліжку, а поряд на подушці лежав клаптик паперу з написом «Побіг на тренування. Візьми мій маґлівський одяг, який потрібен. Ти дуже мило бурмочеш уві сні про маму. Повторюю: одяг бери, бо я вже бачу, як ти зараз закипаєш, оленя». – Не починай, Тойон, мені та без твого допиту хуйово. – О, ніфіга, ти ще й лихословити почав. Приклали сильніше ніж я думав. Поверніть чемного Асарі, цей мене лякає. – Привіт, хлопці! – Шан помахала рукою і впала на лавку поряд з Асарі. – Ого, це що таке?.. – Так, все, – Асарі вдарив кулаками по столу так, що задрижали столові прилади, а студенти поряд обернулися. – Не ваше собаче діло. – Та що з тобою таке останнім часом? – Шан здивовано підняла брови. Двері в Велику Залу розчахнулися і до неї увійшла слизеринська команда по квідичу в повному складі. Поряд з Лівеєм йшов Ян Лін, якого капітан за щось відчитував, судячи з виразу обличчя першого. Той був дуже розлюченим, а потім оглянув зал, поки не зустрівся очима з Асарі та (НУ ТИ І ШМАТОК ДРАКОНЯЧОГО ЛАЙНА, ЛІВЕЙ!) помахав йому, криво усміхнувшись. – Це. Що. Таке? – Шан виділила кожне слово і нахилилася до Асарі. – Я вимагаю відповідей. – Нічого. – Нічого? То це твоє «нічого» тільки що махало тобі рукою, посміхаючись так, наче виграв в лотерею 1000 ґалеонів. І що це за светр такий на тобі? Де мантія? – Шан… – Мена накрила руку подруги рукою. – Перестань насідати на нього. Ти привертаєш зайву увагу. – Давайте краще поговоримо про захист від темних мистецтв, на який нам задали стільки, що я ледь не пустив собі в лоб Авада Кедавру сьогодні вночі, – Ґуан направив собі палець до скроні. Шан з Меною засміялися, а Тойон підхопив тему про домашнє завдання. Пізніше до них приєдналися Бай з Хісаші, які щось жваво обговорювали, поки не підійшли. – О, Асарі, як спалося в холоді? – Бай Лун підморгнув. Асарі стис зуби і над його головою почала формуватися невеличка грозова хмара, яка погрожувала от-от вилити на її творця не менше галону води. До столу підійшов Лівей. – Що це за закликання дощу з самого ранку, малюки? – хлопець став за спиною в Асарі та поклав руки на його плечі, притиснувши того до лави, не даючи можливості дати драпака прямо в цю секунду. Може він би та зміг скинути його руки, але тіло все ще було слабким, а цей придурок точно користувався його проблемою. – А де Джиу поділи? – Бай Лун як ні в чому не бувало завів розмову зі слизеринцем, поки інші кидали на нього злегка обурені, перелякані та одночасно здивовані погляди. Хісаші просто мовчки всівся за стіл і потягнувся за грінкою з джемом та вівсянкою. – В оранжереї сидить, як і завжди. Просила тобі передати, – Лівей витягнув з кишені лист і віддав Баю. – Знову у неї немає часу на мене… Яка вона жорстока, – Бай поспішно відкрив листа і пробігся очима по написаному там. – Оленятко, а ти так сильно спішив, що забувся в мене свою мантію? – Лівей нахилився до його вуха. – В тебе ж заняття через двадцять хвилин. Не пропускай. – Закр… – Асарі не договорив, бо тепер їх слухали не тільки його друзі, а і ледь на вся Велика Зала. – Піду за мантією. А з тобою ми потім поговоримо, – він прошипів це крізь зуби, бо ледь стримувався, щоб не врізати по цьому самовдоволеному обличчю. Погляд Лівея в тандемі з ошелешеними поглядами друзів пропалювали йому потилицю до тих пір, поки тяжкі дубові двері не зачинилися за його спиною. Краєм ока він ще встиг побачити, як на нього дивився Ян Лін. Вони точно мають поговорити, але не зараз… Тіло все ще боліло, але він хоча б міг рухатися, хоч і не так швидко, як би того хотілося, особливо зараз, коли йому треба піднятися до своєї вежі, встигнути переодягнутися, взяти книжки та добігти до класної кімнати. Приємного мало. *** Хвилини тягнулися і здавалося стали годинами, які нещадно повільно спливали. Професор Бінс, який досі працював в школі, йому навіть смерть не завадила, монотонно читав свою лекцію про повстання ґоблінів в якомусь там році по якійсь там причині з якимись там наслідками. Асарі, мабуть, чи не вперше взагалі не слухав, інформація не сприймалася і пам’ять немов якесь решето, відразу відсіювала лекційний матеріал, залишаючи на першому плані набридливі спогади про сьогоднішню ніч. Асарі лежав головою на парті, підклавши під неї підручник по історії, і намагався не відрубитися з усіх можливих сил. Урок по захисту від темних мистецтв його доконав, особливо коли професор Равен напевне сотню разів змусив хлопця чаклувати довбаний Протеґо спочатку в голос, а потім подумки. Він наче спеціально знущався з нього. Не вистачало ще впасти в немилість до заступника директора школи та декана факультету Ґрифіндору. Ґуан підсунув йому записку. «Розкажеш, що відбувається?» Асарі прочитав запитання і закотив очі. «Ти про що?» Пересунув відповідь Ґуану. Товариш теж закотив очі та надряпав пером чергове послання. «Не прикидайся. У тебе щось з Лівеєм, а вся школа гудить, що тебе застали, як ти лизався з Ян Ліном. Ти мовчиш і ховаєшся від всіх. Що відбувається, Асарі?» Після того, як прочитав, він довго думав над відповіддю, крутячи в руках перо і не наважуючись вмочити кінчик в чорнило. А що йому відповідати? Що він вже вкотре спав у Лівея? Що з задоволенням обійняв його, коли було так хреново, що хотілося просто лягти та померти? Про нескінченні знущання, які почалися з тієї проклятої вечірки? Чи може про те, що навіть добравшись до своїх речей в гуртожитку, не зняв светр Лівея і просто натягнув мантію поверх нього? Можна було б почати з того, що він просто сходить з розуму: повільно і безповоротно. «Мене вдарив Сейн, Лівей мене врятував і відніс до себе, бо до моєї кімнати було далеко. Джиу підлатала. Кінець історії. І я не лизався з Ян Ліном. Технічно – ні». Ґуан уважно прочитав кожне слово і зім’яв папірець. Взяв новий і знову щось почав шкрябати. «Будь обережним, Асарі. Я не знаю, що відбувається, але ти встряв в щось лихе. Ян Ліна понад тиждень ніхто не бачив, а тепер він неочікувано повернувся. Дехто говорить, що його сім’я проклята, але цим людям швидко затикають рота. І затикає рота ніхто інший, як сім’я Лівея. На нас останнім часом почали коситися інші студенти та ми не подобаємося Равену… P.S. Технічно це як? Ти перечепився та впав на його рот?» Дочитавши до кінця, Асарі відразу згадав слова Лівея про Равена. Невже це все правда? А прокляття Ян Ліна?.. Він вже хотів було почати гнівну відповідь, але різко вскочив і сонний параліч випарувався з аудиторії. Прокляття… – Пане Асарі, ви хочете доповнити мою лекцію? – проскрипів старечий голос професора Бінса. – Вибачте, професоре, просто трохи скрутило живіт, зараз вирве. Можна вийти? – Йдіть. Так на чому я зупинився? Так… В 1578 році ґоблін Ґобрух Жахливий вступив в коаліцію… Асарі вже не слухав і біг по коридору в напрямку туалету, бо йому і правда стало трохи недобре від того, як склався пазл і його голові. Як він не додумався до цього ще в той момент, як змія мітилася прокусити йому шию? Зовсім каша в голові. Але як… Як Ян Лін до цього спокійно жив? Якщо навіть Ґуан запідозрив щось неладне з його зникненням, значить до цього не відбувалося прецедентів, а Ян Лін випускник і живе в замку вже третій рік. Невже до цього не ставалося такого? Зрозуміло одне – Лівей захищав не його, а захищав Ян Ліна, бо знає. І тому він обізвав ту змію. А він ще тупий подумав, що то слизеринцю від різкого пробудження та перевтоми мережиться повсюди Ян Лін. І ось де, як він виразився, лазив його сусід. *** В той день і на наступний, і на наступний наступного (та скільки ж можна?!) він не зміг знайти ні Ян Ліна, ні Лівея. Хоча спроби їх пошуку почалися та закінчилася на приставанні до Джиу. – Тренуються, готуються до НОЧІ. Десь носяться, як ті навіжені, я ж їм не матуся. А тобі навіщо? Вже скучив? – Джиу підморгнула і продовжила свої маніпуляції з летючою грушою, яка постійно намагалася втекти від неї. Оранжереї були вже порожні, тільки професорка Гертруда постійно пробігала повз них по своїх справах. – Ну хоч ти не муч мене, – Асарі впав на стілець і закинув голову, потираючи перенісся. – Розумію, що тобі тяжко, але зрозумій і ти Лівея. Він не робить щось просто так. У нього досить непросте життя, враховуючи обставини… – При яких Ян Лін – проклята змія? Джиу впустила оберемок з грушами та ті покотилися по підлозі. – Вінґардіум Левіоса, – відразу змахнула паличкою дівчина. – Тихо… Звідки ти знаєш? – Здогадався. Він на мене напав тієї ночі. Тяжко було ігнорувати цей факт, – Асарі скоса глянув на пані професорку, але та була повністю поглинена доглядом за мандраґорами. – О, милий, мені дуже шкода. Я попереджала їх… Я не можу говорити про це, як і Лівей, ми пов’язані об… – Джиу закашлялася і її голос захрип, немов її почали душити. – Вибач, не можу. – Обітниця? Але хіба неповнолітнім дозволено? Це законно? – Ні, але наші сім’ї бережуть свої таємниці тільки таким чином. У Яна велике майбутнє, це не секрет ні для кого. Зараз в магічному світі досить неспокійно, наближається якийсь конфлікт, – погляд Джиу розфокусувався і вона дивилася кудись вдалечінь, а потім знову повернулася до Асарі, – тому не сильно насідай на Лівея – він старається і витискає максимум зі своїх можливостей. – Ти його так захищаєш… Я в результаті ще й поганець. Просто прекрасно! – Асарі вдарив по плющу, який вже підповз до нього і намагався обплести руку. Рослина відсахнулася і повернулася до свого горщику. Джиу захихотіла і грайливо підморгнула. – Здається цей їх Сортувальний Капелюх трішки помилився з гуртожитком або просто познущався, бо як для рейвенкловця в тобі забагато інтриги та нахабності. – Ха–ха, – Асарі аж скривився, уявляючи себе в смарагдово-срібних кольорах. – Дякую, Джиу. *** Асарі закрив останній підручник, з якого писав доповідь про тестралів і потягнувся, широко позіхаючи. – Це в тебе улюблене місце в бібліотеці? – Я думав ти вже не з’явишся, – Асарі меланхолічно поглянув на Лівея. – Вибач, завтра гра і ще й екзамени. Треба вициганити у міністерства часоворот… Але я тут не за цим. Прийдеш на гру? – Прийду звісно, Бай Лун мене силоміць потягне, якщо я відмовлюсь. Хісаші ж грає. – А якщо я кличу? – Лівей схилився до нього над столом. – Яка різниця, я ж все одно йду, – Асарі стенув плечима. Він не зовсім розумів до чого той веде. Йому скоріше хотілося розпитати про Ян Ліна, хоча Джиу і просила не сильно на нього насідати, але ж він має знати про небезпеку. – І то правда. А на вечірку на честь перемоги? – посмішка Лівея збивала Асарі з думки, він намагався не затримувати погляд на ній довше чим на секунду. – Ви ще не виграли, а вже плануєте вечірку? – буркнув рейвенкловець. – Виграю, якщо ти прийдеш. До мене, а не за компанію з Бай Луном. – Ммм… Тільки при умові. Лівей примружився і сів на стіл, схрестивши руки. – Якій ще умові? – Розкажеш мені про Ян Ліна і його перетворення на змію те, що можеш.

#ГарріПоттер #sevenheartsstories #ЛегендапроНебожителів #ЕпохаФатума #ОстаннєБажанняЛиходійки #кроссовер #магія #магічнішколи #shs #БайЛун #Хісаші #БайЛунХісаші #гумор #романтика #Аарон #Рід #Асарі #Лівей #Лівсарі #ЛівейАсарі #АсаріЯнЛін #Мена #Тойон #Шан #Ґуан #ҐуанМена #G #S #Равен #містерНіхто Мабуть, ніколи в житті він не червонів так, як зараз, немов його лизнула вогняна саламандра. Бреше звісно сам собі, бо те як палали його щоки, коли Лівей притискав його до книжкової шафи та прискіпливо обслідував його рот своїм язиком, мало з чим він міг порівняти. Саламандра в порівнянні з таким просто свічечка. Навіть професор Масару зараз не така лячна, як перспектива знову опинитися в бібліотеці наодинці з Лівеєм в цю секунду. Але Ян Лін… Якого мерлінового панталона він взагалі виробляє? Де в нього на лобі напис «поцілуй мене терміново!» Хай тільки він якось вийде живим після зустрічі з цією банші… – Професор Масару, доброго вечора! У вас нове віяло, дуже підходить до вашої чарівної мантії… Ян Лін без будь-якого збентеження завів діалог, намагаючись відвести жінку якомога далі від теми побаченого. Асарі робив невеликі кроки в сторону гуртожитку, намагаючись непомітно втекти, але професор Масару зупинила його лише одним поглядом. Рейвенкловець вирівнявся та завмер. – Яне, ти як завжди просто чудо, але не замовляй мені зуби, – професорка ткнула йому в груди кінчиком віяла, з якого вилетіло кілька малесеньких іскорок, і знову його розкрила. – До відбою залишилося десять хвилин, а ти в іншому кутку замку. Поясниш? – Справді? – здивувався він і оглядівся. – І правда. Я думав це мій гуртожиток, ще здивувався, чому тут якось забагато свіжого повітря. Дихається прямо легше. – Не дуркуй, Лін. Твоє впливове прізвище не врятує тебе від втрати балів та покарання. Слизеринець схопився за серце і драматично охнув. – Сумно… Проведете мене до гуртожитку, професоре? Я думав ви сьогодні патрулюєте разом з професором Кангом, як і завжди, – хитро підморгнув Ян Лін і закрокував уперед, закинувши руки за голову. Масару кинула довгий, злегка презирливий, погляд на Асарі та склала віяло, ледь не впустивши його. – Вважала, ти вже виніс для себе урок про ретельніший підбір місць для своїх забав. Розчаровуєш. Доброї ночі, Асарі. Він глитнув в’язку слину і ледь чутно відповів: – Доброї ночі, пані професорко. Швидко чкурнув до свого гуртожитку, молячись більше ні на кого не натрапити, бо він вже не витримає. Очі пекло від непрошених сліз. Єдиний його комфортний надійний сховок тепер відомий Лівею, а завдяки професорці Масару, завтра вся школа буде знати з ким він цілувався. Може точно стрибнути з Астрономічної вежі? Батьки навіть не помітять… Будуть ще довго слати листи зі своїми вибаченнями, що не можуть приїхати на вихідні, та побажаннями, щоб він гарно вчився. Може хіба Ґуан з Тойоном будуть плакати, бо списати більше ні в кого. Асарі вдарив подушку і його сусід, Бен, поглянув на нього поверх окулярів. – Поганий день? – Паршиве життя. – Буває. Хлопець знову запхав до рота бутерброд, який по звичці прихопив з вечері та занурився в читання підручника «Страхітливі страхіття». Лівей же накрився ковдрою з головою і скрутився калачиком. Завтрашній день його жахав до тремтіння. Хлопця аж били дрижаки. *** – Та кажу тобі він… – Треться зі слизеринцями… – Це тому, що Ян та Лівей багаті, тому він як шльо… – Фу, як можна пригати по різним, ще й хлопцям… – Він навіть негарний… – Який цей Асарі гидкий, а ще один з найкращих на факультеті… – Він чує, говори тихше… Подібні розмови не стихали вже тиждень і Асарі перестав ходити на обід. Лише рано вранці на сніданок, та на вечерю, коли в залі залишалося лише декілька людей. Похід коридорами перетворився на пекельні страждання, коли кожен намагався його зачепити. Декілька разів він ледь уникнув бійки, просто сховавшись в якомусь пустому класі. Лівей намагався з ним поговорити, постійно ловлячи його в коридорах, чи чатуючи біля дверей до аудиторії, але Асарі удавав, що взагалі з ним не знайомий. Як і з Ян Ліном. Хоча останній сам кудись зник. Наче крізь землю провалився… Якщо взагалі можливо провалитися крізь землю нижче слизеринських підземель. – Ей, ти, азійський підкидиш Рейвенклову! Як тебе там? – хтось гукнув його та Асарі обернувся. До нього прямувало декілька хлопців одягнених в бордово-золоті кольори. У одного на мантії виділявся значок старости гуртожитку. – Добрий вечір, але я спішу… – він розвернувся, щоб піти у зворотному напрямку, але з іншого кінця коридору теж йшло двоє ґрифіндорців. Цікаво, якщо він потрапить до лазарету імені мадам Помфрі, то там йому дадуть спокій? Було б подарунком долі… Відпочине. Залишилося тільки пережити струс мозку та переломи. – Вже не спішиш. Твої слизеринські бойфренди почекають, не вмруть. – В мене немає ніяких слизеринських бойфрендів… Він намагався згадати імена хлопців, але безрезультатно, бо думки розлітаються і фокусуються лиш на одному – зараз буде боляче. Як було у двох його попередніх школах. Чому завжди одне і те ж? Загадується над питанням вже вчергове, та й досі не знає відповіді, бо це єдина загадка, яка не піддається йому. Він старався не виділятися, у нього виходило, все йшло як треба, але ж треба було тоді повертися в ті чортові «Три мітли», а потім за тим проклятим Лівеєм, який тільки те і робив, що створював основну масу проблем. «…і тому ти мені подобаєшся…» «Хворе ти на голову брехло, Лівей». – Та чому ж ніяких? Аж цілих двоє і це тільки ті, про яких ми знаємо. Всю слизеринську вітальню обслуговуєш своїм ротом? – хлопець, який судячи з усього був головним в цій банді, наблизився. Блакитне волосся та купа пірсингу нагадали ім’я – Сейн. – Відчепіться… Я вам нічого не зробив. – Поки ще не зробив. Але можеш зробити, бо ж ти не хочеш псувати своє чисте личко. Хлопці загиготіли. – Пішов ти… – Асарі зробив глибокий вдих і стиснув кулаки. – Нахуй, вилупок з тестралячого лайна. Тиша, яка запала в коридорі, була такою довгою, що Асарі вже навіть здалося, що його зараз відпустять. Він пишався своєю сміливою лайкою рівно десять секунд. Десять щасливих секунд, поки кулак Сейна не розквасив йому носа і не перетворив її на якусь розчавлену сливу. – Що ти сказав?! – ґрифіндорець супроводжував своє питання черговим ударом. Асарі намагався закритися. Його штовхнули та він полетів на кам’яну підлогу, роздираючи долоні до крові. – Я навчу тебе як говорити зі мною ввічливо й з повагою! Його знову ударили декілька разів, а потім хтось підняв за плечі й прижав до себе спиною, обвиваючи рукою за талію. Рука з довгими пальцями, на якій було декілька перстнів, притискала його так сильно, що він відчував кожне ребро свого рятівника. – Сейн, давно не навідувався в лазарет? Яка прикрість, – знайомий голос прямо над головою аж бринів від ненависті. – Настільки жалюгідний, що відігруєшся на малих, бо не здатен навіть квофл в кільце загнати з десятого разу? – А з яких пір ти своїх шльондр захищаєш, Лівею? Гарно смокче, то не хочеш ділитися? – Сейн засміявся над своїм жартом, а з ним і його друзі. Асарі знову перемістили до стіни, так щоб він обперся. Одне око заплило та набрякло, але інше ще було здатне спостерігати за тим, як Лівей наближається до Сейна, який нахабо усміхався, та нависає над ним, а потім б’є головою в ніс так, що чується хрускіт. Ґрифіндорець завив від болю і його дружки вмить почали наступати на слизеринця, який вже вихопив чарівну паличку, взяв ту в зуби та з ліктя вдарив нападника прямо під дих, а іншому заламав пальці, так що Асарі міг поклястися - він чув тріск. Від хрускоту кісток хлопцю стало ще гірше. – Експеліарму… – Закляктус! Закляття вдарило в стіну не далеко від Асарі. – Лівей… – він притримувався за стіну. – Перестань… Але він говорив так тихо, що з таким же успіхом міг просто мовчати та спостерігати, як слизеринець ламає пальці та носи найсміливішим, при цьому сам вже декілька разів отримав по обличчю. До них донеслися звуки кроків і в коридорі з’явився професор Канг, який міг лише одним поглядом вбити тут кожного, якби це було дозволено. Лівей випрямився й сховав паличку в рукав. Один із хлопців тримав свою паличку біля його скроні. – Ви що тут влаштували?! – його басистий голос відбився від стін. Ґрифіндорці злякано подивилися на професора зіллєваріння і почали ледь не падаючи тікати. – Стояти! Мінус 50 очок з Ґрифіндору! Лівей, ти мені поясниш все пізніше і я сильно сподіваюсь, що почав не ти. Сейн! Я бачив тебе! Ґодрик, Рівз! Вас теж!.. Паскудники, стійте негайно! Канг кинувся за втікачами, а Лівей опинився поряд з ним. – Я понесу тебе. – Відчепись… – Будеш влаштовувати драму після того, як твоє лице перестане бути схожим на шию Майже Безголового Ніка. – Відчепись від мене… Всі, відчепіться… Лівей підняв його на руки. – Просити вибачення за це, та інше вже буду після. Відчепись, вже не до тебе, – слизеринець труснув ногою, немов когось відганяв. Асарі вже нічого не бачив і не хотів розбиратися в дивній поведінці Лівея. Сльози застилали очі. Він лише міцніше вхопився за шию Лівея, ховаючи лице. Куди він його ніс, навіщо і для чого… Ці питання його мало хвилювали. Зараз Асарі бажав лише сховатися в самому темному куточку, звернутися калачиком й удати, що його просто не існує. *** – Я сам… Бубоніння розбудило його, але очі були немов налиті свинцем, як і все тіло. Він точно відключився на добрих пів години, але не більше. Знову шовк… – Та, будь ласка, я лише хотіла допомогти. – Дякую, Джиу. Ти просто чудо. Запала тиша, яка порушувалася лише шипінням та скрипінням. – Що сказав Канг? – Що я кончений ідіот і мав би слідкувати за Ян Ліном у цей момент, бо його сім’я спочатку спустить шкуру з мене, а потім з нього. Майже спіймав же… Джиу хіхікнула і Лівей на неї шикнув. – Ти знову затягнув бідного хлопця у свою постіль і знову рятуєш його. Досі не переспав з ним, так? Невже він так сильно тобі подобається? Лівей нічого не відповів, просто мовчав. – Аж настільки? – Все, Джиу, радий, що ти зайшла. Передавай привіт Бай Луну та його нареченому. Все одно ти вже розбудила Асарі. Дівчина сіла біля рейвенкловця і стиснула його руку, а потім приклала руку до його лоба і кивнула сама собі. – Асарі, вибач, що шуміли. Як ти? Хоча можеш не відповідати. – Трохи… пом’ятий, – він відкрив очі. На диво прямо таки два ока відкрилося. Джиу тепло посміхнулася. Їй точно треба стати цілителькою десь у Святому Мунго або в монастирі Кійомідзу–дера, де лікують всіх тяжкі хвороби, навіть у маґлів. – Будеш через пару днів сяяти як новенький ґалеон, обіцяю. Я ще і не таке лікувала, бо мої хлопці люблять розквасити пики, особливо після матчів по квідичу. Було і гірше. – Обнадійливо… Дякую, Джиу. – Залишу вас… Зайду пізніше. Невдала спроба піднятися і він знову лежить, дивлячись в стелю. Над ним навис Лівей і торкнувся крижаними пальцями його чола, перебираючи біляве волосся. – Джиу каже в тебе може бути гарячка… – Хочу повернутися у свою кімнату. Обличчя слизеринця перекосилося від гримаси, неначе йому тільки що дали під дих. – Думаєш понесу тебе на руках на найвищу вежу Гоґвортсу? – Я сам… – захрипів Асарі. – То йди. Не тримаю. Запала мовчанка. Асарі намагався піднятися хоча б на ліктях, але все тіло аж ламало від кожного руху. Було боляче навіть рухати пальцями. Здається в нього десь тріснули ребра. Сейн не стримувався… Черговий рух і він, не стримавшись, застогнав. – Накорчився? Тепер вляжешся врешті-решт? – Лівей стояв біля ліжка, схрестивши руки на грудях. Хлопець нахилився і повернув Асарі в лежаче положення, злегка придавивши того за плечі. – Якщо будеш відпочивати – настоянка Джиу подіє. Професор Канг не хоче, щоб навколо нас був зайвий шум, сам розумієш. Равен вже давно скептично налаштований щодо обміну студентами, а директор прислуховується до цього гидкого кажана. Ми тут вже давно небажані гості. – Що?.. Я думав… Лівей похитав головою. – Подумаєш завтра. Скажемо, що в тебе трохи піднялася температура, відлежишся. А будеш упиратися… – слизеринець наблизився до Асарі так близько, що той аж забувся зробити вдих, так і завмер. Пасмо чорного волосся торкнулося його щоки. – Буду змушений прив’язати тебе до свого ліжка і слідкувати, щоб моє наївне оленя нікуди не поділося. Чого тільки не зробиш заради безпеки… Тепле дихання приємно лоскотало шкіру. Схожі відчуття, як тоді в бібліотеці – він не хоче, щоб ця близькість припинялася, і водночас, хотів тікати від неї якомога далі. Відчував себе загнаним звіром, якого от-от проковтне удав. Лівей торкнувся губами його лоба. Довгі секунди стали немов патока. Асарі глибоко вдихнув і легені наповнилися киснем так різко, що перед очима замерехтіли чорні мухи, а в ніс вдарив запах масла для натирання мітел та шкіри в перемішку з одеколоном. – Жити будеш. Лівей відсторонився і в його очах мерехтіло щось, що Асарі хотілося розгадати негайно. Як загадку на вході в його гуртожиток. – А де твій сусід? – Десь повзає по замку. Забий. Добраніч. *** Так холодно… Він лежав посеред лісу і в шкіру впивалися соснові голки, роздираючи ту до крові. Знову і знову… Як же йому холодно… Він намагався обняти себе руками, але їх щось тримало. Слизьке, крижане, схоже на Диявольську пастку. Але в нього навіть палички немає, щоб запалити світло. Він намагався згадати, як в Махоутокоро їх вчили запалювати вогник на кінчику пальця, але не міг. Тіло крутило від спазмів, кістки немов ламалися з кожним рухом. Як же, чорт забирай, холодно… Спроби вибратися ставали все кволішими, поки він не здався і почав тонути. В Чорному озері. Нарешті йому стане спокійно… *** З темряви його витягнуло відчуття жару і якоїсь тяжкості. Асарі хотів повернутися, але не зміг, його неначе придавило до ліжка. Щось м’яке торкалося його долоні… А ще щось мокре на плечі… Де він? Асарі ледь відкрив одне око і подивився навколо. Напівтемрява смарагдового кольору ледь мерехтіла. В тиші, прямо біля його вуха, почулося тихе сопіння. Він перевів погляд і побачив причину, по якій він не може зрушити з місця. Обплівши його немов якась лоза, поряд спав Лівей, який заслинив йому всю футболку, і щось тихо бурмотів собі під ніс. – Твою ж… – зашипів Асарі. Спроба якось вибратися з цієї пастки не увінчалася успіхом: його навпаки притиснули ще сильніше, що аж дихати стало тяжко. Нічого не залишалося, крім як лежати та чекати, поки це придурок прокинеться і злізе з нього. Ну він і тяжкий… Наче якась дубова шафа для боггарта. Але досить тепла… Липкий холод зі сну відступив. Асарі стиснув легенько пальці й зрозумів, що його торкалася рука Лівея, яку він перекинув через нього. Асарі трохи повернувся так, щоб бачити обличчя слизеринця, яке було розслаблене і не виглядало за звичкою злим. Він хотів торкнутися його губ, але руки досі були затиснуті як в лещатах і нічого не залишалося крім як дивитися та стискати його гарячі пальці своїми прохолодними. Дивно… Коли він торкався його перед сном, то і сам був крижаним, а тепер такий гарячий. А якщо і в нього гарячка через ліки Джиу?.. Зненацька на нього з темряви блимнуло два зелених ока. Асарі кліпнув у відповідь. Серце глухо забилося від страху. Це ще що за?.. Два зелених ока знову кліпнули та зникли, та не встиг Асарі заспокоїтися, як щось слизьке торкнулося його ноги й тепер на нього дивилася змія. Він міг заприсягтися чим завгодно, що вона усміхалася. Навіть не так… Вона шкірилася, немов якась божевільна. Він набрав повні груди повітря, щоб покликати на допомогу, але закашлявся, вдавившись загуслою слиною. Горло сильно пересохло і він ледь не задихався від кашлю. Змія зашипіла і кинулася на нього, прямо до сонної артерії. Рука Лівея зненацька злетіла, піймавши гада за горло на такій швидкості, що Асарі не встиг зрозуміти, як йому ледь не перекусили шию. – Нарешті ти попався. Шматок ти жаб’ячого лайна, Лін.

#ГарріПоттер #sevenheartsstories #ЛегендапроНебожителів #ЕпохаФатума #ОстаннєБажанняЛиходійки #кроссовер #магія #магічнішколи #shs #БайЛун #Хісаші #БайЛунХісаші #гумор #романтика #Аарон #Рід #Асарі #Лівей #Лівсарі #ЛівейАсарі #АсаріЯнЛін #Мена #Тойон #Шан #Ґуан #ҐуанМена #G #S #Равен #містерНіхто – Ой, не можу! – Аарон заливався сміхом, аж схопився за живіт, коли дивився на приліплену на дерев’яну дошку картинку в ґрифіндорській вітальні. Навколо нього зібралися теж декілька студентів. Хтось пирхав, а хтось знуджено йшов далі, не особливо цікавлячись хтивими карикатурами. Бай Лун штовхнув рудого хлопця в плече і грубо зірвав малюнок, на якому красувався Асарі, який підморгував, облизував губи та манив до себе, задираючи мантію ледь не до голови. – Хай но я тільки дізнаюсь хто це намалював… – прошипів він. Асарі після того, як плітки про його ніч з Лівеєм поповзли по всій школі та вийшли на стадію бурхливого обговорення, взагалі перестав з’являтися на людях. Просто сидів у своїй кімнаті або ховався десь в бібліотеці в самому темному закуті так, щоб його ніхто не зумів запримітити й почати пускати дурні розпусні жартики чи просто кидати зневажливі погляди. – І що тоді? Твій кишеньковий громило всю школу не переб’є, – Аарон витирав сльози з очей, які проступили від сміху. – Якби ваш Асарі не сприймав все так, вони б вже давно все кинули, але він їх тільки провокує. Якісь ніжні ці ваші розумахи. – Припни язика, Аароне, поки я тобі його не закляв. Це відноситься до кожного, – Бай Лун спеціально підвищив голос і оглядівся. Деякі відвели очі, а хтось лише пожав плечима, взагалі ніяк не бажаючи влипнути в конфлікт з хлопцем. Бай Лун знову повернувся до Аарона і стишив голос, злегка схилившись, щоб його чув лише рудий ґрифіндорець: – А якщо я побачу бодай якийсь натяк, що ти приклав руку до цих малюночків, то Рід буде дуже не задоволений викриттям своєї орієнтації перед всією школою. Краще б тобі бути обачнішим. Хлопець вмить насупився і від сліпучої посмішки не залишилося і сліду, як і від доброзичливого тону. – Їбальник завали, – Аарон вхопив блондина за мантію. – Користуйся своєю цінною порадою хоч іноді, бо ти не такий дурник, як хочеш здатися. *** Асарі сидів при світлі лампи та очі вже бажали не те щоб відпочинку, а щоб хто кинув в них Петрифікусом і вони завмерли, щоб більше не страждати в мерехтливого вогника. Професори після закінчення зимових канікул так завалили домашньою роботою, що він не встигав навіть дихати, не те щоб спати. Він випрямив ноги та потягнувся, при цьому широко позіхаючи. Дідько… Спина неначе перетворилася на пергамент і зараз трісне. – Хіба хороші хлопчики не в ліжку в такий час? – із-за стелажів вийшов Лівей, тримаючи в руках якусь книгу. – Запитай у них, – невдоволено буркнув Асарі. І чого цього придурка припхало сюди в такий час? Взагалі якого пресвятого Мерліна він забувся в бібліотеці?! Та і не важливо. Досі хочеться йому врізати за те, що він розпустив плітки про їх уявну (ну, майже) спільну ніч, але в цю секунду його більше хвилювало м’якеньке тепле ліжко в його кімнаті зі сном хоча б на пару годин. Інакше він вляжеться прямо тут. – Довго ти будеш від мене бігати? Асарі завмер, а потім повільно перевів погляд на слизеринця. – Я від тебе не бігаю. – Та що ти… – Лівей махнув паличкою і книги почали самі складатися до сумки хлопця. Асарі прикрив очі, втомлено при цьому видихнувши. Він старанно уникав прямого зорового контакту, бо цей погляд йому і так сниться раз через три. – Якщо ти тут не для того, щоб просити вибачення чи хоча б пояснити свою ідіотську витівку, то нам немає про що говорити. – Про це теж можна поговорити, при умові, що ти розкажеш, що сталося з тобою на тій вечірці в коридорі. Вже бачився з Ян Ліном, правда ж? Асарі згадав, як на днях випадково зустрів хлопця в коридорі та той ледь знову не втік, якби він не встиг в останній моменти схопити слизеринця за плече. – Почекай, будь ласка. Ян, не зовсім розумію, чому ти уникаєш мене. Це через Лівея? Хлопець здивовано підняв брови, а потім вичавив якусь недолугу посмішку. Його лице вже стало виглядати значно краще, залишалося лише кілька пожовклих синців та подряпин. – Та ні… Просто не хотів тебе турбувати… – слизеринець нервово заламував руки та поглядав за плече Асарі. – Ти в порядку? – Так. – Так… Так… Ну я піду, мені треба йти… – він знову нервово оглянувся, а потім заспокоївся. – Яне, не знаю, що сталося тоді між тобою та Лівеєм, але якщо хочеш поговорити – я з радістю вислухаю. Вираз обличчя Ян Ліна змінився від якогось нервового до більш розслабленого., а потім і зовсім пожвавішав. – Дякую. Мені треба йти. Сподіваюся, що всі ті плітки про тебе і Лівея… – Брехня. Мерзенна, – Асарі скривився і слизеринець захихотів. – Не знаю, що в голові у Лівея, щоб таке придумати. – Я так і знав… Побачимося ще, – Ян Лін підморгнув і зник за рогом. – Яка різниця? – недбало відповів Асарі. Лівей вмить скоротив відстань і притис ґрифіндорця до дерев’яної шафки, від чого та небезпечно похитнулася. – Що він тобі сказав? – Лівей стискав його плечі та гарячково намагався роздивитися щось у його очах. – Нічого. Ти лякаєш людей, Лівей. Ян боявся навіть заговорити про тебе. Це я маю запитувати, що ти йому сказав? Слизеринець вискалився, бо інакше цю посмішку не назвеш. Та вони всі на тому факультеті якісь навіжені. – Нічого не казав. Він мене уникає, як і ти. – Не дивно… – Та якраз таки дивно. Дивно, що ти не кинувся шукати мене відразу. – Якщо ти цього добивався, то це сама тупа, божевільна, огидна ідея, яка тільки могла прийти до голови, – Асарі сіпнувся в спробі вирватися з тісного контакту і Лівей відразу прибрав руки, сховавши їх за спину. – Думаєш? Ти навіть сперечатися ні з ким не став. Просто ховаєшся. – А як сперечатися? Ян Лін бачив, як я виходив з твоєї кімнати, і не тільки він. Чого ти добиваєшся? – Зустрічі, яка не відбулася, але яка досі в моїх планах. Ти обіцяв. Рейвенкловець вжався в стелаж позаду. «Зустрінемося тут на Різдво…» Ці слова досі сиділи в голові, боляче вгризаючись в мозок. – Різдво вже пройшло, ти запізнився. Лівей витягнув паличку і махнув нею так, що з неї посипалися мерехтливі вогники, які розлетілися навколо них. Над головою зависла омела, а зі стелі почали летіти сніжинки, які долітали до плечей і зразу розтавали. – В пабі було б ефектніше, але тягнути тебе силоміць не стану, я не такий вже монстр, як ти собі намалював в голові. «Треба записати на уроки трансгресії. А, точно, в Гоґвортсі це заборонено… Треба тікати… Мабуть…» – Що ти задумав? Тобі було недостатньо? – Ти винен мені кашеміровий светр… – Лівей наближався, поки Асарі намагався непомітно рухатися в сторону іншої шафи. – Шкіряні туфлі… Постіль… Піжаму… – Ти хочеш грошей? – Та нікуди мені не вперлися твої кнати. Залиш їх для «Солодкого королівства», – він поставив руку, зупиняючи таємну втечу Асарі. – Мене цілком влаштує поцілунок. Тільки з умовою. – Які ще умови? Ти думаєш, я погоджусь на поцілунок з тобою? – Хей, Асарі, ти спиш за гроші чи даєш навіть нужденним? Регіт відбився від кам’яних стін коридору. Асарі просто пройшов повз, навіть не звернувши увагу. Чи хіба його вперше шпиняють в школі? В молодших класах його обзивали сиротою при живих батьках, в середніх – заучкою, але далі всіх пішов Гоґвортс. Він просто навчився відсторонюватися від навколишнього світу. Їм з часом обридне. Змінять свій фокус на якогось іншого нещасного, можливо менш витривалого, ніж Асарі. – Поцілуночок від головної хвойдочки скільки коштує? Світ просто бридкий, як і він сам… – Ти ж навіть не дослухав. Умова: тобі має сподобатися і ми в розрахунку. – Добре. В один момент світ немов зупинився. Потрібно просто пережити. Перетерпіти і повернутися в свою комфортну бульбашку. – Так і знав… – Лівей округлив очі і випрямився. – Що? – Кажу – добре. Чи ти оглух, поки тріпався тут? Асарі випустив з рук портфель, який приглушено стукнувся об підлогу, зробив крок вперед і потягнувся до Лівея, вхопивши того за лацкан піджака зі слизеринською емблемою. Він не хотів бачити його очі. Не хотів взагалі нічого бачити та відчувати. Потім разів сто почистить зуби й помиється… Поцілунок не був схожим на той, що він пам’ятав. М’які губи не поспішаючи торкалися його, а не вгризалися так, наче бажали з’їсти тут і зараз. Асарі не зрозумів в який момент розслабився так, що дозволив собі схопитися за плече слизеринця, поки той притиснув його до себе так, що він відчував вібрацію від серцебиття через не один шар одягу. Довгі пальці заплуталися в його білявому волоссі та воно чіплялося за перстень. Щоб цього Лівея покусали піксі! «Чорт візьми, мені подобається цей поцілунок!» Він ніяк не може знайти схожості з минулим… Паніка не встигла накрити його з головою. Здається тепер зрозуміло, чому навколо нього стільки шанувальниць… і навіть шанувальників. Бо те, що він виробляв зараз язиком в його роті… Так багато книг прочитав, а ні єдиного слова не міг підібрати для описання того, що зараз відбувалося. Безумство? Близько… Потилицею він відчув гострі краєчки книг, а долоня слизеринця спустилася нижче спини. Лівей різко відсторонився, в його очах мерехтіли вогні, які Асарі бачив вперше. Навіть колір наче став іншим… – А ти вмієш дивувати… Цим ти мені й подобаєшся. Реальність повернулася до Асарі з такою швидкістю, що буквально вибила у нього землю з–під ніг. Серце билося аж в горлі, а долоні стали крижаними. Він був нажаханим. Поцілував… Хлопця… – Асарі?.. – До завтра… До побачення… Бувай… Рейвенкловець схопив з підлоги сумку і побіг так швидко, що ледь не збивав на своєму шляху стелажі. Чув, як в спину йому летіли прокльони від бібліотекарши, але не зупинявся. Просто біг. Якомога далі від бібліотеки. Далеко від Лівея... Бо хотів іншого. Зупинився Асарі вже десь на сходах, які вели до вітальні Рейвенклову. – Ну і довго ж ти сидиш в бібліотеці… До нього спускався Ян Лін, тримаючи в руках якийсь пакет. – Вечеря, бо тебе не було. Голодний? – хлопець широко посміхнувся. На сходах почулися кроки. Асарі схопив хлопця за руку і потягнув його в заглибину між сходами, яка сховала їх від очей незваних гостей. – Ховаєшся від когось? – зашепотів Ян Лін. – Шшш, – Асарі приклав палець до губ і прислухався. Кроки зупинилися, а потім стали наближатися. Ян Лін схопив його обома руками за щоки та притиснувся губами в поцілунку, драпнувши своїми загостреними іклами. Від шоку Асарі завмер, а потім намагався відштовхнути чергового прихильника зазіхнути на його особистий простір. – Асарі?! Ян Лін?! Що тут відбувається? На них дивилася професор Масару – головна пліткарка Гоґвортсу серед вчителів і старших курсів – поки Ян Лін буквально навалювався на нього, а його пакет з їжею валявся на підлозі. У них проблеми. А конкретно вони в Асарі. Знову. Колись цей навчальний рік закінчиться, але для нього, мабуть, раніше, бо він просто скинеться з Астрономічної вежі. Проблеми стали його основною любовною парою судячи з усього. А ще публічність. Якщо Масару розтріпає (а вона найперша буде бігти розказувати всім про те, що побачила), його життя стане ще нестерпнішим. Іронічно, що він вважав його таким до поїздки в цю довбану школу.

Чи то в Хару трапилися звукові галюцинації, чи справді почувся тріск, наче відколовся шматок льоду і не шаленій швидкості мчав гострою частиною йому в горло. Вже не перший удар по його репутації на очах Еміко. Сільвія... Поводиться, як і в минулому: ні краплі збентеження, та ще й любителька помітити свою нову іграшку. Тільки він не її коханець і навіть не колишній. Вони і бачилися настільки давно, що Хару навіть не згадає. — Сільвія, ти забула згадати слово «колишній» і уточнити, що заручини так і не відбулися, — сухим тоном відповів глава. Італійка хихикнула і відкинула копицю кучерявого волосся за плече, грайливо закусивши нижню губу, зовсім не хвилюючись, що зітре помаду. Сільвія окинула оцінювальним поглядом Еміко. — Noioso, — вона надула губки, що виглядало навіть мило, якщо не врахувати, скільки їй років, і провела долонею по плечу Хару, — просто не згадати слово японською. Еміко, mio ​​caro, tu sei cosi carina. — Сільвія, наполегливо прошу, говори англійською хоча б, — він намагався стримати роздратування. А від погляду Еміко його кидало в холодний піт. Сьогодні йому не світить пристрасної ночі та слів про кохання, навіть якщо виживе. — Рада знайомству, Сільвіє. Завжди приємно бачити давніх друзів Хару… — Мацуура на долю секунди запнулася, знову обдарувавши важким поглядом чоловіка, — в неформальній обстановці. Надовго зупинились у нас в Японії? Від її ввічливості у Хару зводило зуби. Таким тоном можна виносити по життєві вироки. — Так, я любити… люблю ресторан Хару. Він такий милий і затишний,— вона ніби й не помічала напруги, що повисла в їхній невеликій компанії і продовжила балакати. — Я тільки недавно повернулася з Сейшелів, не в курсі багатьох новин, але подейкують у вас тут стало веселіше. Жаль пропустила бал Хару, а все через татка. Ти ж нова управляюча? На цих словах терпіння Хару дало тріщину. Потрібно закінчувати театр абсурду від чудної Сільвії, інакше станеться непоправне і йому знесуть голову. Еміко до його горла добереться першою, потім дон Рінальді. Якби він отримував кожен раз по сто єн за те, вже б назбирав на якийсь будинок на відшибі Кюсю. — Сільвія, Еміко — моя дівчина, — холодно відповів Хару замість танцівниці, — sarebbe così gentile da interrompere il suo concerto, — він намагався сказати це якомога м'якше, розуміючи, що Сільвія будь-якої миті може спалахнути, і ні про яку угоду з її батьком не буде й мови, а втрачати зараз партнерів — удар нижче пояса для його бізнесу та шлях у нікуди. Нехай дочка і легковажна, але дон Рінальді здатний знищити будь-кого, хто хоч криве слово скаже у бік маленької розпещеної принцески. Навіть змирився з її одвічними пошуками «себе», йогою на далеких островах і четвертим розлученням із черговим бідолахою. Небагато він втратив після зриву заручин. — Нехай так, — байдуже знизала плечима Сільвія, але раптом знову пожвавішала, — так у вас тут appuntamento? — кокетливо підморгнула вона Хару, але той навіть бровою не повів і просто подав Еміко руку, притягуючи дівчину до себе. Потрібно попросити Аяме поступитися кабінетом, щоб букетом троянд, який він завчасно захопив, його били хоча б не за всіх. Ще й із шипами. Запам'ятати на майбутнє: по-перше — просити обрізати шипи на трояндах; по-друге — зустрічатися з колишніми на нейтральних територіях; по-третє – організовувати побачення десь на нейтральній території, щоб їх не знайшли. Та й загалом знищити будь-яку інформацію про те, з ким він спав за все своє життя. Не те щоб послужний список дивовижний, але трохи встиг зібрати. — Я із задоволенням зустрінуся з тобою, Сільвіє, але в інший час. Думаю, ми днями побачимось у твого батька, як тільки він відпочине після дороги. — Ах, тато… Ви зачинитеся в кабінеті і не дасте мені слухати ваші таємні розмови про бізнес. Але якщо вже я тут зайва... Хару відчував нігті Еміко, що впивалися в піджак, ніби вона ось-ось проткне його, а потім сорочку, поки не добереться до його вен. Не можна ж бути настільки невдалим у любовних справах. Чи це плата за бізнес-успіхи? Так і вони зараз гірше не може бути, наче його прокляли. Ще й Сільвія лише підливає олію у вогонь. Він і так місяць боявся зробити зайвий рух, щоб не злякати Еміко. Хоча варто визнати, що часом спроби були досить вбогими… Навіть якщо згадати момент, коли він не хотів розкривати правду, що він якудза. — Мої хлопці відвезуть тебе. Сільвія широко посміхнулася. — Не варто, grazie, я взяла з собою татових хлопчиків. Але обіцяй, що ми поговоримо. Я дуже сумувала за твоїми нудними розмовами. До зустрічі, Еміко. Впевнена, ми потоваришуємо, — вона весело махнула рукою і послала обом повітряний поцілунок, після чого пішла, залишивши по собі купу проблем для Хару. — Повечеряєш спершу, перед тим як спопелити мене? — обережно спитав чоловік. Еміко мовчки сіла за стіл, але до меню не торкнулася. Його б воля, Сільвія навіть на порозі не з'явилася. Хто ж знав, що вона раптом ув'яжеться слідом за своїм батьком через нудьгу. Та ще й ігри свої затіяла прямо в Токіо в найневдаліший момент. Чим їй не вгодили інші двісті п'ятдесят країн світу? — Так чому Сильвія представилася твоєю нареченою? — голос Еміко був настільки крижаним, що здавалося, міг заморозити навіть вершину Фудзі-сан. Можливо йому зараз встромлять вилку в око. — Давня неукладена угода. Мій покійний батько хотів зміцнити свої позиції у справах, тому вирішив одружити мене, але все зіпсувала Сільвія. Вона втекла зі своїм нареченим до Ірландії. Потім кудись зникла з радарів, я не дуже цікавився. Доходили лише чутки про її пригоди. — І у вас нічого не було? — недовірливо запитала Еміко. — Думаєш було? — Хару хмикнув. — Сільвія не на мій смак. Вона надто… — Рівня тобі? — дівчина не змогла приховати образу в голосі. Хару потягнувся до її долоні, але Еміко прибрала руки під стіл, уникаючи контакту. — Ти ревнуєш? — здивовано спитав він. — З чого ти взяв? Мені дуже приємно знайомитися з твоїми колишніми, — між брів у Еміко з'явилася складка від невдоволення, — тільки от, будь ласка, оголоси весь список своїх зустрічей з вдалими та невдалими нареченими, щоб я не виглядала ідіоткою перед ними. До них уже прямувала офіціантка, але Хару негативно хитнув головою від чого дівчина поспішно зникла з поля зору. Еміко почала вставати з-за столу, голова пішов за нею, не бажаючи залишати конфлікт у підвішеному стані. — Вибач, у мене зник апетит і романтичний настрій. Хочу повернутися додому. — Приділи мені ще п'ять хвилин, будь ласка. Але не тут. Він уже залишив спроби взяти її за руку або якось доторкнутися, розуміючи, що лише посилить своє становище. Починати стосунки зі сварки — не найкращий варіант старту, і це може відгукнутися йому надалі досить неприємними наслідками. Настільки самовпевнений, що вірить у їхнє спільне майбутнє… Подумає про це на дозвіллі, коли його випхнуть з квартири. «Браво, Фукубара. Ти, як завжди, на висоті. На висоті самої високої гори на дні океану». — Добре. Лише п'ять хвилин. Він смикнув куточком губ посміхаючись. Перша маленька перемога і промінчик у надії у здавалося б безвихідній ситуації. Пара опинилась у коридорі, де розташувалися службові приміщення: кухня, склад, роздягальні, і чоловік постукав до одного з кабінетів. На порозі з'явилася жінка у строгому чорному костюмі з накрохмаленою сорочкою та з мінімумом макіяжу. — Пане Фукубара. Пані Мацуура,— трохи збентежено привітала вона, низько вклонившись при цьому,— щось трапилося? — Прошу вибачення за те, що тривожу, Аяме. Чи можна попросити Вас поступитися мені кабінетом на якийсь час? Хвилин п'ять-десять. В залі надто галасливо, — голова доброзичливо посміхнувся жінці й та згідно кивнула. — Так звичайно. Буду в залі, якщо знадоблюся, — вона знову вклонилася і залишила пару наодинці. Хару зачинив двері на клямку і повернувся до танцівниці. — Тепер можеш говорити все, що про мене думаєш. Навіть кричати. Еміко стискала в руці маленький клатч, ніби намагалася задушити його і розпороти своїми гострими нігтиками. Хару нервово смикнув щокою і зчепив руки в замок за спиною. — Ти для цього мене затяг сюди? Думаєш я якась неврівноважена істеричка? — зло фиркнула дівчина і вже рушила до виходу, як Хару перегородив їй шлях рукою, трохи повернувши голову. Танцюристка зміряла його холодним поглядом і він прибрав свій імпровізований шлагбаум. — Я такого не казав. У тебе є претензія — висловися. Хоч я її й розумію. Мені шкода, що вечір так безглуздо зіпсований. — Безглуздо? — трохи підвищивши голос перепитала Еміко і нервово посміхнулася, після чого швидко видихнула і продовжила спокійніше: — Як я по-твоєму маю реагувати на те, що тебе облизувала і чіпала якась італійка, потім ще й назвалася твоєю нареченою? — Це звичайне вітання в італійців. Вони завжди такі... тактильні. На рахунок нареченої... Вона була нею давно і тільки в мріях наших батьків. Я вже це пояснив. — Тому вона так з тобою загравала? Хару, я не сліпа. Може, не знаю всіх традицій і стосунків усередині вашого світу, але в мене є очі,— вона важко зітхнула, після чого в її погляді зник блиск і з'явилося розчарування. — Я явно не рівня тобі та не вписуюсь… Хару різко притягнув дівчину за талію, розвертаючи її спиною до дверей і нависаючи над нею. Вона з викликом подивилася на нього, задерши голову. Вдиратися в її особистий простір без дозволу… Копати яму, то з піснею. Переписати заповіт уже не встигне. — Тобі знадобився лише місяць, щоб перебудувати мої пріоритети. Думаєш не рівня? — Так. Це ж ти намагався відмовити мене сьогодні вранці? Хару заплющив очі, стиснувши перенісся пальцями. І чому він поводиться з Еміко як останній відсталий ідіот з IQ на рівні дерев'яної табуретки? Думка про те, що стосунки це не його, почала неприємно свербіти на краю свідомості, тривожачи давно забуті події, які він закопав у спогадах як можна глибше. А може, йому просто варто помолитися в одному з храмів? Точно прокляття якесь на ньому… Настав час переставати слухати балаканину Юкі про віру. — Я намагався дати можливість вибрати стосунки зі мною усвідомлено та з розумінням, що в моєму світі небезпечно. Тому що я турбуюсь за тебе, а не тому, що мені раптом захотілося затискатися з якоюсь там італійкою посеред свого ж ресторану. — Як ввічливо з твого боку… — невдоволено пробурчала Еміко, але вже більш приязно. — У мене були плани затискатися, але з іншою дівчиною,— Хару схилився до її вуха, обдаючи його гарячим диханням. Відчув, як дівчина трохи здригнулася і розслабилася. — Мені сьогодні пощастить бачити всіх твоїх колишніх? — останнє слово вона промовила тихіше, бо Хару торкнувся тонкої шкіри, біля мочки вуха, губами. — Вже вистачить… Думаю, що сьогодні мене не пустять на поріг квартири, і спати я буду один у холодному ліжку, сумуючи за тобою? — він дістався пальцями до стегна дівчини. Еміко поклала руки на його груди і стиснула лацкани піджака. — Хм… — Мацуура прикинулася, що замислилась. — Ти пропонуєш і мені мерзнути? Тоді точно не чекай від мене пробачення. Тихий смішок Хару потонув у її темному волоссі. Він закинув ногу дівчини собі на талію. Щось тихо брязнуло. Погляд синіх очей перемістився вниз. На оголеному стегні Еміко красувався золотистий ланцюжок з маленькими метеликами та півмісяцем по центру. Він акуратно підчепив пальцем цікаву прикрасу. — Ти точно не шкодуєш мої очі… — з придихом, заворожено спостерігаючи як витончений ланцюг обплітає стегно дівчини. — Ну для хороших хлопчиків сьогодні була б цікава ніч. — А для поганих? — він наблизився до її губ так близько, що мало не торкався своїх. — Поганим доведеться постаратися, щоб ніч не минула цнотливо… — він підняв її на руки, щоб Еміко обхопила його талію. Пальці втиснулися в її стегна, поки танцівниця обійняла його шию. Поцілунок був настільки глибоким і гарячим, що вмить стер геть начисто розуміння про те, що вони в чужому кабінеті і його господиня в будь-який момент може постукати. Може, йому стане соромно перед Аяме за таке нецільове використання її речей, але ніхто не забороняє йому купити мовчання своєї підлеглої. Або пригрозити... Поцілунок із губ перемістився на шию, а потім на плече, з якого зіслизнула широка бретелька сукні. Еміко намагалася стягнути його піджак і розстебнула кілька ґудзиків сорочки. Довелося переміститися до столу. На підлогу по неакуратності полетіло кілька тек з документами, а декоративний мох ледь не загинув смертю хоробрих, та Хару в останній момент упіймав його, зберігши життя ні в чому не винній рослині. Він обсипав поцілунками її плече, поступово стягуючи ліф сукні нижче, оголюючи груди. Еміко потяглася до його штанів, але раптом завмерла. Хару потягнувся до кишені за необхідної зараз річчю, але дівчина помахала пальцем, і цокнувши язиком, ткнула носком туфлі його в плече, не підпускаючи ближче. Вона над ним просто знущалася зараз. Дівоча нога перемістила трохи далі, і підбор боляче впився йому в ключицю. Хару опустився на коліна і знову спробував торкнутися Еміко. — А ти завжди готовий? — Еміко все сильніше тисла. — Починаючи з сьогоднішнього ранку. Складно передбачити, коли в мене може помутніти розум через мою сліпучо красиву дівчину. — Підлабузник… — на видиху прошепотіла вона і опустила ногу, дозволяючи Хару повернутися до дослідження її тіла язиком. Від кісточки біля стопи до внутрішньої сторони стегон. Одна з рукавичок упала на стіл, і чоловічі пальці вже пробралися під спідницю. Еміко простогнала, відкинувши голову назад і упираючись ліктями на стіл. Все як і вночі чи сьогодні вранці. Він не в змозі насолодитися близькістю до неї. Здавалося, що мало. Припиняв цілувати та відразу знову повертався ніби зголоднів за долю секунди. Нога Еміко влаштувалася на плечі, знову небезпечно майнувши підбором туфлі перед його носом. Чоловік провів язиком по кісточці до застібки на гомілки. Лише згодом дозволила йому піднятися. Від руху стіл трохи хитнувся. Хару стиснув губи, стримуючи гучний стогін з лайкою впереміш. Дівчина схопила його однією рукою за сорочку, притягуючи до поцілунку, і він із задоволенням піддався їй. Коли Еміко з'явилася в його житті, він ніби вийшов зі стану анабіозу, в якому перебував зі смерті Коу. А якщо бути точніше, то з моменту, коли батько випустив останній подих. Стоячи біля його ліжка Хару не відчував нічого, крім прикрості. Тоді їй на зміну прийшла порожнеча. Акту помсти не відбулося. Він лише спостерігав за швидким перебігом хвороби, насолоджуючись кожним стогнанням та криком болю свого батька, але це все одно не могло його достатньо вдовольнити. Тоді єдиною мрією було змусити батька пошкодувати вбивство його Коу. Чи думав він, що життя піднесе йому інше кохання? Ні. Він лише жив зі спогадами, які тішили його немов та стара безбарвна фотографія. Тримався за них, поки не ставало так боляче, що його серце просто перетворювалося на кам’яну брилу, яка дозволяла вбивати без співчуття. Еміко... Їхня зустріч пустила у світ звуки, запахи, колір... Світ перестав бути прісним, як порожній рис у бідняка. Він настільки захопився нею, що розкрив усі свої старі страхи, які довго спали у ньому. Ця дівчина так бездумно бігла йому назустріч… Хіба можна чинити опір? Хару намагався. Навіть запропонував їй піти. В той момент, коли він вимовляв цю пропозицію, його добре перетрусило. Таке буває, коли брешеш сам собі та страшишся відчути той же біль, який лезом різав прямо по відкритій рані. Але хіба Еміко з ним хоч раз спокійно погоджувалась? Ні єдиного разу. І він страшенно радий. Радий тому, що він настільки закінчений егоїст усередині, що завдяки цьому, тонкі жіночі пальчики стискають його волосся на потилиці, поки він цілує її. Невимовно щасливий тому, що просто може взяти її на столі в управляючої свого ресторану і їм обом це подобається. Ще більше він радий тому, що тепер ніхто не наважиться відібрати у нього найдорожче. А як спробують… Краще їм ще раз подумати. Вони встигли одягнутися і привести себе в пристойний вигляд, коли у двері постукали. Пролунав голос Аяме: — Прошу вибачення, пане Фукубара, у вас усе гаразд? Еміко нервово спробувала розкласти скинуті зі столу папери в тому порядку, як вони були залишені. — Не метушися. Ніхто тебе не сваритиме. — Мені незручно перед нею… — знітилася Еміко, поки Хару відчиняв двері. — Трохи затяглася розмова. Аяме, дякую. Жінка вклонилася. Її погляд одразу кинувся на Еміко, яка так і норовила сховати свої щоки, що горіли яскраво червоним, за волоссям. — Хорошого вечора, — Аяме ще раз попрощалася з ними. Хару взяв Еміко за руку і потяг до виходу. Щось йому говорило, що сьогоднішній вечір точно буде добрим не зважаючи на загрозу отримати по обличчю. *** У нічній тиші було чутно лише звуки дихання пари та легкий шерех простирадлом. Хару лежав на животі, прикривши очі, насолоджуючись ніжними дотиками жіночих пальчиків до його спини. Еміко з цікавістю вивчала його татуювання, що приховують пару шрамів і всю спину загалом, доходячи до сідниць. На відміну від інших членів клану, руки й живіт у Фукубара були чисті через хворобу. Фудзіта суворо заборонив навіть торкатися уражених місць і присягався відрізати йому руку по плече, якщо побачить там хоч крапку, мотивуючи це тим, що з таким вчинком кінцівка йому вже не знадобиться. — Боляче було? — пошепки просила Еміко. — Ммм… — ліниво протягнув чоловік, намагаючись сформувати чітку відповідь. — Не сказав би… Фізичний біль швидко забувається. Дівчина знову провела пальцем до плеча, а потім поцілувала там, легко торкнувшись м'якими губами. — Тигр… Дракон… — Звичайна справа в куміте. Для Сандзя-мацурі я не найцікавіший експонат,— голова повернулася до Еміко, так щоб бачити її хоча б одним оком. — Жінки ж теж набивають у вас? — Я не змушуватиму тебе бити тату… — Хару розплющив очі повністю та подивився на Еміко, що лежала поруч. Танцівниця підперла голову рукою, натягнувши при цьому ковдру так, щоб приховати наготу. — Завжди хотіла щось набити собі. Але батько б засмутився, якби побачив… Хару прийняв таку ж позу, як і Еміко, прибравши від свого обличчя пасмо. — Подумай про це довше. Не хочу, щоб ти псувала собі життя. — Тату — це не найбільша проблема в моєму житті. Ти й сам знаєш. Все настільки погано… — очі дівчата хитро блиснули. Еміко різко скинула з себе ковдру і осідлала Хару, поваливши того на лопатки. — Так погано, що доводиться брати в заручники якудзу. Не дозволивши танцівниці взяти все до рук, він перекотився і навис над нею. Попелясте волосся трохи приховало їх обличчя. — Це була добровільна здача… Опинитися у твоєму рабстві — надто приваблива пропозиція. Еміко тихо засміялася, а потім голосніше від того, як Хару почав лоскотати її шию. *** — З подробицями, Широ. У кабінеті за скляним столом сиділи кілька людей на чолі з Хару. Праворуч розташувалася трохи перелякана Еміко. Дівчину довелося втягнути в обговорення, хоч він і був проти її прямої участі. Та і не тільки в обговоренні. Він весь час тримав зв’язок з усіма учасниками операції, на що Широ хотів було образитися, бо це була його робота протягом багатьох років. — Не багато. Працюють через кур’єрів, всі не пов’язані між собою, один одного не знають. Сумка зникла вже на третьому – вони її розділили між кількома іншими кур’єрами й ті роз’їхалися по різним кланам, тут ми й втратили з ними зв’язок. Але отримали підтвердження того, що про нас знають і слідкують. Еміко не впізнала ні одного кур’єра з тих, кого ми встигли сфотографувати та того, хто забирав особисто у неї. Хару тарабанив пальцем по стільниці. — Я не розумію: навіщо їм слідкувати за мною? В мене більше нічого немає… Широ пирснув, але швидко опанував себе, а Рей відвів очі в сторону. З ними сиділо ще кілька охоронців в повністю чорному, які виділялися в яскравому освітленні кабінету. — Дякую, Широ. Мені треба всі кур’єри, які мали причетність до цього, а також маршрути їх пересування і список кланів, до яких поїхали гроші. Організуй, будь ласка, хлопців, які будуть приглядати за цими кланами. — Шуму багато. Нам не можна зараз світиться, Юкі з нашими адвокатами готує апеляцію до суду по тій справі й потрібно розв'язати проблеми з Окавою. — Значить після. Еміко втрутилася в розмову. — Що ви збираєтеся зробити з Окавою? Він мій бос. — Це вже наші справи, не переймайся, — Хару взяв її руку в свою і легенько стиснув. Те, що він збирався зробити з роботою Еміко – просто катастрофа. Але іншого виходу не було, якби він не хотів викрутити все так, щоб подобалося всім. – Всі вільні. Лише коли всі вийшли, низько при цьому відкланявшись перед главою, Хару притягнув Еміко до себе. Дівчина не опиралася. — То що тепер? — запитала вона, ловлячи погляд синіх очей. — Тепер ми будемо шукати. Оплата боргу нічого не вирішила, мені це все більше перестає подобатися. Давно не відчував такої напруги в колах якудза… Хтось почав війну, керуючи з тіні. Він знову затарабанив пальцем по столу, споглядаючи за містом. Його шосте чуття почало сигналізувати, що насувається щось масштабне і Еміко лише частина всього спектаклю. Хару звик до так званих «холодних війн» з іншими босами, не звертаючи уваги, бо скільки б не було на нього замахів і чи спроб підставити – все марно. Він завжди на крок попереду. Його люди професіонали. Він довіряв всім. Не сліпо, звісно, але довіряв. Допоки Широ лякав всіх розправою у разі зради (така вже у нього робота), Хару мінімізував ці ризики хорошим відношенням. Капіталізм у відносинах деколи набагато надійніший, ніж постійне відчуття страху за себе та свою сім’ю. *** Хару сидів у своєму кабінеті, намагаючись зосередитися на фінансовому звіті, який прислав Юкі, коли почув шум з коридору і двері розчахнулися так, що вдарилися об стіну. Дубові. Тяжкі. Двері. На порозі стояла Еміко, в руках вона тримала якийсь папірець, а очі її метали блискавки в його сторону. Виглядала дівчина трохи божевільно і зовсім не дружньо налаштованою… — Хару, ти нічого не забув мені сказати?! — вона почала повільно наближатися і глава нервово кинув погляд на Юкі, який судячи з його ошелешених очей, просто хотів швиденько зникнути з епіцентру тайфуну, що і зробив. — Про що саме? Може вип’єш трав’яного чаю? — О, з радістю. Я вип’ю. Після того, як ти поясниш мені дві речі: моє звільнення у клубі «Едо» та мою реєстрацію, як підприємця! — вона з силою гупнула по столу тим самим папірцем, який тримала в руці. Хару трохи ослабив краватку. Він очікував, що вона розізлиться, але навіть не уявляв як сильно. Зараз перед ним стояла бомба сповільненої дії. — Не причетний до звільнення… — Даю тобі можливість почати свою розповідь не з брехні, пан голова клану Фукубара, щоб зберегти свої кінцівки, — Еміко ледь не шипіла. Хару прочистив горло, яке аж пересохло. — Присядь, будь ласка, — він почекав поки Еміко все ж таки дослухається до нього. — Так от. Я не причетний до твого звільнення, але воно було очікуване, враховуючи наш з Окавою… кхм… конфлікт. Ти для нього стала ворожим агентом, який не має знаходити на його території. — Я не хочу брати участь у ваших конфліктах. Я лише танцюю і все, — вона тяжко видихнула і знову глипнула на нього з під лоба, тикаючи пальцем в папірець. — А це ти як поясниш? — Це мало бути сюрпризом, але проти бюрократії в цій країні не попреш… Знаючи, що тебе звільнять і ти будеш лютувати, я дещо купив. Хочеш зараз подивитися? — Звісно хочу! — Еміко знову метала в нього своїми прекрасними очима блискавиці. — Хочу подивитися, що купляють і без мого відома реєструють на мене. — Ти мене своїм поглядом зараз потрошиш як рибу на ринку. Ти реагуєш так, наче я на тебе повісив якийсь кримінал. А це лише маленький подаруночок, — він потягнувся до її руки та торкнувся тонких пальців. Дівчина ніяк не відреагувала. — Хару, ти досі не можеш зрозуміти, що я не так давно у твоєму світі. Може Сільвія таке б з радістю прийняла… — Не починай тільки. — Але ж це правда. Мене це тривожить. Не будь таким козлом. Хару здивовано поглянув на неї, а Еміко перелякано прикрила рот рукою, видно не очікуючи, що сказала це вголос. — Вибач. — Нічого, ти права, — Хару усміхнувся, хоча Еміко продовжувала просити вибачення. — Краще поїдемо подивимось твій подарунок. Тобі ж цікаво, що там. — Цікаво… Сподіваюся, це щось приземлене. — Так, нічого незвичайного. Це просто твоя нова невеличка танцювальна студія. Еміко відкривала та закривала рот, не в змозі вимовити бодай слово. А потім вдарила його в плече кулаком зі всієї сили, яка тільки у неї була. — Ауч! — Хару потер місце удару. — Та за що? — Просто?! Нічого незвичайного?! — підвищила вона голос. — Поки ти мене не вбила тут, все ж таким поїхали дивитися. Нагадай потім мені не давати тобі зброю до рук в постійне користування. — Ще слово, Хару… — вона помахала пальцем у нього перед носом, а потім схопила за краватку і туго її затягнула. Горло здавило, але він намагався не видавати себе. Точно фурія… Щось він пропустив той момент, коли із лагідної переляканої дівчини Хару отримав ЇЇ. Чи жалівся він зараз? Ні та навіть не стане. — І будеш на свої світські вечори ходити сам. — Як скажеш, мила. *** — Ну добре, — Еміко кілька разів пройшлася студією, заглядаючи при цьому ледве не в кожен куток, поки Хару стояв поодаль на випадок, якщо в нього захочуть запустити чимось тяжким. — Мені подобається, але наступний раз все одно обговори зі мною. — Візьму до уваги. Ремонтом вже будеш керувати сама, я купив лише приміщення. Ти ж розповідала, що тобі подобається викладати і я впевнений, що студія цьому лише допоможе. — Подобається… — глухо відповіла Еміко. Дівчина стерла пил зі старого дзеркала та озирнулася. — Поки ми займаємося пошуками, будь обережною і завжди насторожі, — Хару підійшов зі спини до дівчини та при обійняв за талію, зариваючись носом в її волосся. Хотілося б, щоб всі проблеми вирішилися лише силою думки та він міг спокійно залицятися до Еміко, водити її на побачення, не турбуватися кожну хвилину за те, де вона і чи за нею не слідкують. Просто пожити… Він зі всіх сил старався зараз наблизитися хоча б до цього життя, але ставало тільки гірше. — А ще кажи про все, що тебе бентежить чи лякає. Можливо на тебе будуть намагатися вийти деякі… До цього ж не виходили, тому зараз треба бути максимально обачними. Еміко в його руках завмерла і її тіло напружилося, немов струна. Мабуть, він її лякає… — Я постараюсь. Ти говорив з Широ? — Так, він на днях повчить тебе стріляти, можливо я приєднаюсь. Зараз він набирає нових людей, бо в Шанхаї ми втратили частину… Еміко вже набрала повітря, щоб щось сказати, але задзвонив телефон. — Вибач… Хм… — вона подивилася на екран, зсунувши брови, — якийсь незнайомий номер. Може Ріна знову згубила телефон? Ало? Так, це я… Хару випустив Еміко з обіймів і трохи відійшов, даючи їй можливість поговорити. Але вона вхопила його за руку. — Так, я Еміко Мацуура. Так, це моя сусідка — Каорі. Тільки я переїхала з гуртожитку не так давно… Ми не бачилися в ці дні. Вона знову замовкла і стисла руку Хару так, що почала залишати сліди від нігтів. — Я… Я не знала… Так, звісно прийду, але я правда… — вона витерла рукавом сльози та здавлено продовжила: — Я прийду у відділок завтра. — Еміко?.. Дівчина закрила руками лице і голосно розплакалася, судомно схлипуючи. Хару притис її до себе, намагаючись заспокоїти. Сорочка поступово промокла від сліз. — Каорі… Вона померла… Знайшли її тіло… В озері… — між схлипами нерозбірливо розповідала дівчина. – Самогубство або вбивство… Мене викликають… — Еміко знову заплакала, не в змозі далі говорити хоча б слово. Що ж, не щастить не тільки їм. Чи буде у нього хоч якийсь вдалий день для подарунків? Можна вже і не сподіватися. Та чи залишить він це просто так? Якщо вони хочуть гри – вони її отримають.

#sevenheartsstories #shs #aaron #read #аарон #рід #ааронрід #тея #фін #епохафатума #гумор #романтика #першийпоцілунок #S #А #кроссовер #алісавзазеркаллі #Helloween #свята (Перевикладений по технічній причині) Денне сонце в шумному місті сейкі звично припікало і сліпило не , а морський бриз приємно обдував обличчя, приносячи довгоочікуване полегшення. Аарон стояв біля будинку Фіна, очікуючи, коли там стане спокійніше. Вхідні двері гучно розчинилися і з лязготом ударилися об стіну. Рід стягував на ходу кольорового метелика з шиї, а з очей ельфа вилітали такі блискавки, що можна було освітити одну невеличку країну. - Дурня… Ви зовсім збожеволіли… Аарон широко посміхнувся і обернувся так, щоб бачити чоловіка краще. Ельф робив глибокі вдихи, намагаючись заспокоїтися. Цікаво, якщо сказати тому зараз, що Фін запросив на прогулянку Тею, а вони будуть разом – будинок і найближчі встоять? - А мені подобається ця їхня традиція. Геквін, так? - Гелловін, - різко кинув Рід, виправляючи тіфлінга. Аарон махнув рукою. - Та годі тобі. Дивись який ти гарний зате. Можливо на ярмарці пощастить і отримаєш не тільки цукерочку. Деяким сейкінкам подобаються чужоземці. - Ти зараз отримаєш смерть. На порозі з’явилася Тея разом з Фіном. Дівчину вже одягли в лялькову сукню і якимось чином зробили волосся солом’яним. Кучері падали їй на плечі і злегка пружинили. - Довго ви ще тут? – дівчина вперла руки в боки і сердито глянула на них. Фін виглядав відстороненим і взагалі втратившим будь-яку зацікавленість в майбутньому святі. Він спостерігав за своїми гостями збоку, опершись на дверний косяк. - Тобі ж личить… - Тея намагалася відібрати у Ріда його різнобарвного метелика, але той підняв руку доверху і низенька магічка не могла ніяк дотягнутися до бажаної цілі. - Я не буду в такому розгулювати поміж людей. - А ти і не поміж людей, - єхидно кинув Аарон. - Не наривайся, - погрожуюче прошипів Рід крізь зуби, але на тіфлінга таке не діяло. Він лише все яскравіше посміхався, уподібнюючись сьогоднішньому образу на вечір та ніч. Тея почала підпригувати, але так і не дотягувалася до бажаного. Це б продовжувалося ще довго, якби за спиною у Ріда не з’явився Аарон. Тіфлінг в останній момент вихватив ненависний для ельфа предмет його карнавального костюма, і зразу відійшов на безпечну відстань. - Поверни. - Не будь занудою. Це ж весело. - Я тут до речі знайшла для тебе останню деталь, - Тея протягнула тіфлінгу на долоні накладні котячі вушка, які прекрасно підходили під його роги. - О, дякую велике, мила чарівнице, - Аарон низько поклонився і дозволив дівчині вчепити руді вуха. Проходячі повз сейкінки, захихотіли, стріляючи очима в сторону хлопців. Рід подивився на дівчат так, що ті перелякано ойкнули і поспішно зникли з поля зору. Тіфлінг закотив очі. Фін покликав з собою Тею знову щось обговорити, залишивши хлопців наодинці. - Допомогти одягти чи сам? - Відчепися. Навіщо нам взагалі брати участь в цьому дурному святі? Немає ніякого сенсу, якщо ми загубимося в натовпі. Ніякої корисної інформації ми не почуємо. - Іноді мені здається, що ти дурніший за бідного п’яницю в трактирі. Думай ширше. Ти нічого не втрачаєш. - Крім здорового глузду… Полізеш і я зламаю тобі ніс, - Рід відступав від Аарона, коли той почав тягнутися до хлопця. - Раз ти такий нудний, то ми підемо без тебе, ти будеш сидіти в невідомості і якщо ми потрапимо в небезпеку, або Тею викрадуть, або нас вб’ють, то ти потішиш своє самолюбство на самоті, так і не дізнавшись про своїх… - Давай вже цю потворну ганчірку, - буркнув Рід, перервавши театрально розіграну тираду тіфлінга. Рудий посміхнувся і вчасно замовк. Цікавий цей ельф… Чи то він настільки недалекоглядний, чи то просто занадто довго жив в своїй зручній бульбашці і зараз просто розгублений в цьому великому світі. Насуплений Рід дозволив йому зав’язати метелика, стиснувши при цьому руки в кулаки так сильно, що Аарона на мить здалося, що він чує хруст кісток. - Ще залишився капелюх. - Рогатий… - Мовчу-мовчу. А то ще луснеш зараз. У нас не так багато запасних ельфів… - Аарон ухилився від замаху рукою. – Як і тіфлінгів між іншим, - чоловік поправив свої накладні вуха на рогах. До хлопців знову приєдналася Тея, і загальними зусиллями, на Ріда натягнули останні елементи костюму, перетворивши того в справжнього героя з місцевих легенд про чарівницю, яка мандрувала між двома світами, стаючи то крихітною, як мошка, то великою як скеля. По повір’ям у дівчини було декілька вірних друзів: дивний танцюючий капелюшник, кіт з широкою посмішкою та кролик, який постійно кудись запізнювався. Останнім в їх компанії став Фін, якому просто вистачило вух. Рід хотів було обуритися тим, що його змусили одягати весь костюм, але йому не дали виговоритися. В центрі міста вже кипіло життя. Здавалося, що сюди стікався народ не тільки з найближчих поселень, але і взагалі все королівство. Тея з Фіном пішли дивитися театральну виставу, яку розігрували просто неба під гучні оплески та регіт. Аарон з Рідом підійшли до мішеней. - Виграти для тебе солом’яну ляльку? – Аарон ткнув ліктем ельфа в бік. Той спочатку ніяк не відреагував, а потім заговорив: - Пропоную заклад: хто з нас виграє, той отримає бажане від іншого. - Бажане кажеш… - Аарон вже уявляв, як змушує Ріда танцювати на майданчику перед усіма з капелюхом і якоюсь миловидною сейкинею. Або з ним… Що буде ще кумедніше. Та його більше цікавило, що ж такого задумав ельф. Невже хоче вибити з нього якусь інформацію? - Тільки я хитріший за тебе. Ми будемо змагатися не тільки тут. Пропоную три гри і якщо переможеш геніального мене – проси, що хочеш. Поцілунок в подарунок за кмітливість. - Обійдуся, - Рід поморщився. - Згоден? – тіфлінг протягнув руку. Рід повторив за ним і вони закріпили договір рукостисканням. Аарон схилився до ельфа і прошепотів на ухо, обдаючи те гарячим диханням: - Обіцяю пощадити, якщо гарненько попросиш. Рід теж приблизився. Тіфлінг чув в його голосі усмішку, що викликала якусь незрозумілу схвильованість. - Чекай, дивись не зістарся. Рід було потягнувся за своїм луком, але Аарон похитав головою. - Тільки тим, що дають. - Пф… Поки ельф тихо бісився і прискіпливо переглянув набір, яким пропонують стріляти по мішеням, Аарон взяв перше, що потрапило на око. Все одно на таких ярмарках воно все зроблене з підручних матеріалів, або вже настільки давно в ужитку, що дивиною вже є взагалі факт робочого стану зброї. Тіфлінг торкнувся тятиви і вона ліниво відпружинила. Погано. Він і так був гіршим стрілком ніж Рід. Залишається сподіватися лише на наступні два виграші. - У вас є лише по три стріли, - нудьгуюче оголосив їм сейкієць, який тут всім завідував, - три попадання в яблучко – отримаєте нагороду. - Гарну панну? - Бордель далі вверх по вулиці, поворот наліво. Сьогодні в них черги, - мляво відповів Аарону чоловік, позіхнувши при цьому, і відійшов в сторону, пояснювати правила новоприбулим шукачам швидкої наживи і випробувачам удачі. - В них немає почуття гумору. Нудотики. - Не відволікайся, - Рід став в бойову стійку і прицілився. Перша стріла влучила точно в ціль. Аарон заплескав в долоні. - Легенди іноді не брешуть… - заворожено прошепотів Аарон. Його вистріл був наступним. Промах, хоча було близько. Тіфлінг і не сподівався на перемогти. Лук був незручним, тим більше такий недбало зроблений. Меч більш звична зброя і більш зрозуміла. Рід задоволено посміхався. Мабуть вперше за декілька днів Аарон побачив його широку щиру усмішку. Вони обидва були настільки зосереджені на Теї і проблемах, які траплялися на шляху, що зовсім забули, як це просто повеселитися без будь-яких переживань. - Я виграв. - Бій, а не війну. З мене ель, гарно стріляєш. В тебе вже є шанувальниці, - підморгнув він Ріду і той обернувся до дівчат, які тут же засоромилися і збилися в купку. - Ваш виграш, - власник незатійливої розваги вручив ельфу мушлю з однією перлиною всередині. Рудий хлопець заглянув за плече свого суперника і присвиснув від здивування. - Виглядає як справжня. - Панове думають я шарлатан? – запитав чолов’яга, який вмить виявився досить жвавим та грізним, хоча секунду до цього ледве не засинав. - Ні, що ви, дивуємося який ви щедрий народ. Гарного вечора! - Іноземці… - фиркнули в спину вже поспішно втікаючим від гніву чоловікам, бо не вистачало ще засвітися в Хорвугарі в якійсь потасовці посеред купи сейківців, які і так дещо вороже налаштовані до інших народностей. Далі своє парі продовжили в одному із наметів, намагаючись збити попасти камінням по скляним банкам, які стояли пірамідами, і розбити чим більше. Тут вже удача посміхнулася Аарону, який був дещо вправніший в справі «ударити чітко і посильніше». Рід правда не відставав і боротьба була запеклою. - А ось і моя перлинка. - Рано радієш, залишилося останнє. - Є одне цікаве… Біля шатра була невелика черга. Аарон протягнув другу ель і став розглядати все навколо. В натовпі побачив ладно витанцьовуючих Тею та Фіна, які явно брали від сьогоднішніх веселощів все і ні про які випитування інформації навіть не думали. - То що ти хочеш в мене виграти? - Скажу коли виграю. - Шкода… Хотілося б почути все таки, а то забереш з собою в могилу… - Навіть не мрій. Підійшла їх черга і їм зав’язали очі, перед тим як впустити в шатро. Треба було знайти якомога більша перлин серед різних речей. - Ще дурніше не міг обрати? - Здаєшся? - Це дитяча забавка. - Так ти здаєшся? – повторив питання Аарон. Він навпомацки схопив руку Ріда і відчув як той здригнувся. - Не дочекаєшся. Якась мила жіночка оповістила, що у них всього п’ять хвилин на пошуки і вийшла, залишивши хлопців наодинці. Аарон так і тримав руку ельфа, не зрушивши з місця. Несильно стиснув його пальці, поки серце гулко билося в грудях, а кров почала шуміти у вухах так, що він не з першого разу розчув питання Ріда. - Ми почнем чи простовбичимо тут без діла? - А… Так… - тіфлінг спішно забрав руку і відвернувся. Тиша між ними стала тяжкою настільки, що Аарону здалося, що її можна було торкнутися. Він збирав перлини, хоча пальці однієї руки трохи поколювали і це заважало намацати потрібне. Тіфлінг так сильно занурився в себе, що в один момент вони з Рідом стукнулися лобами. - Ауч! Аарон потер лоба, сподіваючись, що завтра на ранок не буде ніякої гулі. Несподівано його губ торкнулося щось м’яке та тепле. Він застиг, не в змозі поворухнутися. Тепле дихання обдало його щоку, коли поцілунок обірвався, і зникло. Наступної миті в шатер зайшла жіночка. - Ну що, хлопчики, час закінчився. Давайте я вам допоможу порахувати, - прощебетала сейкиня таким солодким голосом, що від нього могло звести зуби. Аарон неначе в тумані прослідував за нею, все ще не в змозі осягнути те, що відбулося буквально кілька секунд тому. - Я програв, - Рід не виглядав розчарованим чи злим. Скоріше констатував факт. – Яке там бажання? Аарон сховав свою другу виграну перлину в кишеню і поманив Ріда за собою. - Давай спочатку вип’ємо. Моє бажання може почекати. І що він несе? Деколи його голова зовсім безкорисна штука, особливо коли його застають зненацька. - Як скажеш. Вони всілися на бочки, бо місць за столиками вже неможливо було знайти. Все ж таки сейкі доволі цікавий народ, ще й розважатися вміють. Придумали ціле свято, де шанують свої померлих родичів, хоча живуть довго. Можливо їм вже настільки стало нудно… Музики не зупинялися і пари на площі постійно змінювалися новими, витанцьовуючи так, що на ранок схоже не залишиться живої бруківки. Фін з Теєю знову десь зникли з поля зору. Аарон не дуже переживав за це. Дівчина здатна постояти за себе, тільки от викривати магію не сама краща ідея. Пізніше сходять з Рідом пошукають, можливо вони вже пішли до Фіна, стомившись. Ель в купі з іграми і музикою трохи розморив його. Тіфлінг відкинувся на бочку, закинувши голову. - Моє бажання, - почав розмову Аарон, - повторення того, що було в тому шатрі, але до кінця. Рід закашлявся і ледве не розлив залишки елю. - Пограти хочеш? - Ти знаєш про що я. - Про гру. - Рід, - рудоволосий перевів погляд з зоряного неба на ельфа, який дивився трохи злякано і розгублено, що не дуже було схоже на той холодний погляд, від якого пробирало до кісток, – це єдине моє бажання. - І чого я очікував… Але не розумію про що ти. Аарон залпом допив свою порцію і приблизився до Ріда так, що їх дихання змішалося в одне. - Коли в мене зав’язані очі, ти сміливіший? – Тіфлінг закрив одне око. – Обіцяю не підглядати, - після цього закрив друге око. Рахував про себе секунди, поки все ж таки ельф не пробурчав собі під ніс якусь незрозумілу лайку, після чого поцілував. Серце знову пустилося галопом, а через алкоголь думки перемішалися швидше, ніж минулий раз. Він притягнув Ріда ближче, іншою рукою зарився в волосся на потилиці, збивши капелюх, який покотився кудись в сторону бочки з яблуками, які потім поллють карамеллю або запечуть. Здавалося Аарон відчував зараз смак цих червоних фруктів на кінчику язика ельфа, який перемішувався з елем і корицею. Вони так зосередилася один на одному, що зовсім і помітили, як повз прошмигнули Тея з Фіном, які лише махнули рукою і пішли далі насолоджуватися святом. - Можеш вважати це сьогоднішньою цукеркою, - зашепотів Аарон, ледве вони відірвалися від поцілунку, від якого пощипувало губи. - Дивно, бо в шатрі я обрав смерть через одного дурника, - блакитні очі дивилися на нього по-новому. Без звичного осудження. Аарон зарився носом в шию Ріда, не в змозі стримати настільки широкої посмішки, що здавалося вона була від вуха до вуха, а всі тривоги розтанули на деякий час. Схоже його мертві родичі сьогодні в гуморі. Цукерка або смерть? Його відповідь – Рід.

#MoonChaiStory #MCS #Ліс #Юліан #Єрем #ЮліанЄрем #S #В2 #романтика #магічніістоти #словянськаміфологія #Закінчений #Міні #еротика І він тоне… «Дивна якась смерть виходить, особливо коли я лісний дух, а ще більш смішно, що до мене підбивав клинці Водяник. Магда розсердиться, але вже глибоко наплювати. Міла… Може так я побачусь з нею? Де носило цього Юліана весь цей час…» Звідки у нього, Єрема, таке дике бажання розпрощатися з життям, що він дозволяє якимось там русалкам втопити його? Може перестав вірити в угоду з Лісом? Мілу не повернути, а він для людини не годиться. Занадто багато крові на його руках за стільки століть… Та хтось хватає його за рукав вишиванки і тягне вгору, до світла, а потім з такою силою шпурляє Єрема на берег, що той ударяється носом і з нього починає юшити кров. Морок невдоволено закректав і точно озвучив цим всі знані їм прокльони. – Юліане, ми лише гралися, – Верба говорила таким високим голосом, що аж вуха закладало. А потім закричала. Єрем підняв голову і побачив як Юліан тримає русалку за горло, а та неначе викинута на берег риба тріпочеться та махає довгим хвостом. Водяний дивиться на неї зверхньо і його очі мерехтять. – Згиньте! – прошипів Юліан і жбурнув русалку в воду. Інші вже зникли від гріха якомога далі. Юліан оглядівся і зронив тяжкий погляд в сторону Єрема, а потім широко посміхнувся. – О, – він округлив губи, неначе тільки зараз побачив перед собою парубка, – ти забився? Тисяча моїх вибачень, Єреме. Хочеш поцілую там де болить? Юліан присів поряд навпочіпки та подав руку, від його усмішки сироти шли аж по загривку вниз до попереку. – Де тебе носило? – хлопець покосився на довгі пальці, котрі так і манили за собою. Тільки зараз зрозумів, що сидить прямо в багнюці, весь мокрий, як хлющ і стукотить зубами. Ще раз обміркував своє положення і все ж таки вхопився за руку, дозволяючи Водянику потягнути його і на секунду притиснути до свого тіла. – То тут, то там, я на місці не сиджу. – Чекай! Марена! Вони ж і її топили! А най би вас всіх чорти закусали… Магда зжере мене. Юліан дзвінко засміявся. – Он як. Врятував я твою людину. Гарненька така, коса до поясу і щічки рум’яненькі, неначе самі дорогі коралі… – мрійливо подивився він поверх голови Єрема і той аж скривився. Краще б його якось відвести від Марени, а то ще злякає дівчину, потім Маґді буде робота переляк шептати. – Де ти її залишив? – запитав Єрем, намагаючись не звертати уваги на те, як облизувався Юліан. – Трохи далі. Але от халепа… – він надув губи. – Я не знаю чи жива вона, щось не подумав перевіряти, біг до іншого потопельника. Сподіваюся вона того, має віру, і не буде тут нам блукати неприкаяною. – Щоб ти… Юліан, – з горла вирвався рик і Єрем кинувся туди, куди вказав Водяник, який лише тихенько посміювався. Він точно розважався. Хоча мав би допомагати! З якого це дива цей прісноводний такий розслаблений тут стоїть?! Єрем підбіг до непритомної дівчини та присів поряд. І що робити? Як рятувати людей? Він ніколи не робив такого і здебільшого він вбивав… Водяник схилився над обличчям дівчини й втягнув повітря через рот. З губ дівчини почала витікати вода, поки Марена не почала кашляти, відпльовуючи все, чого встигла нахлептатися. – Єрем?.. Єрем… Хто… – вона продовжувала кашляти, а потім просто кинулася хлопцю на шию, стискаючи його в обіймах. – Ти порятував мене… Знову… Єрем не знав куди подітися, поки його продовжували обнімати та дякувати за якийсь казковий порятунок, який наснився панночці поки та тонула. – Яка пречудова пара! – сплеснув в долоні Юліан і Марена обернулася. На них дивився простий біловолосий чоловік. Луски та перетинки на пальцях кудись магічним чином зникли разом з іншими незмінними атрибутами Водяника. – Єрем, ти нас познайомиш? Так хочеться дізнатися ім’я прегарної панночки, яка завітала до нас таким цікавим способом. «Та ти ж її зараз сам втопиш, кому ти у вуха заливаєш?» – Я – Марена. Ви допомагали Єрему врятувати мене? Як я вам вдячна, таточко вас теж нагородить. Осипле вас золотими дукачами, дасть вам самих гарних тканин. – Ох яка щедрість! Можливо і дружин нам організує? Ладних, як ти, панночко, – водяник схилився до дівчини, й та вся зашарілася, що аж можна було відчути власною шкірою жар від того, як палають щоки. Єрем скреготнув зубами і Юліан покосився на нього, ховаючи хижу посмішку. – Юліан має купу панночок. Нічого нам тут робити, потрібно йти. Ти ж хочеш додому, Марено? – Куди ви підете мокрі? Захворіє наша панна, доведеться шукати лікаря, а де ж ти його посеред Лісу знайдеш? Хіба подорожник прикладемо. Знаю де можна сховатися… *** Вогонь затріщав і тіло одразу занурило в рятівне тепло. Єрем до цього не уявляв, як сильно він промерз і його били дрижаки. Марена теж трусилася немов осиновий листочок, хоча намагалася не видавати, тримаючись впевнено. Юліан вже кудись зник, поки вони грілися, а потім з’явився зі спійманим зайцем та кошиком ягід та грибів. – Вечеря. Марена, любонько, допоможеш мені? Поки ладили вечерю, до приготування якої, до слова, Єрема не підпустили, хлопець встиг зігрітися та пройшовся по їх невеличкій галявині, виглядаючи чорного крука. Може б якась вісточка від Магди… Але глухо. Інакше він від Юліана не здихається. Вчепився в них своїми гострими зубами, що щука в здобич – не врятуєшся. Ще й до Марени смалить халявки, нахаба. Ніч занурила Ліс в темряву занадто швидко чи то їх так розморила їжа з теплом, що час протік неначе бурхлива гірська річка. Марена вже куняла на плечу у Юліана, поки Єрем споглядав за язиками полум’я, які витанцьовували свій чудернацький танець. – Магда не розказала мені для чого вам це людське дівча, – почав тиху розмову Юліана, – а я не звик йти наосліп. – Але ж пішов. Уклав угоду, – Єрем потягнувся і перевів погляд на Водяника, поки той закинувши голову, виглядав зірки через переплутані гілки дерев. – Що такого хоче Водяник, що аж довелося йти наосліп? – Те, чого не має, Єреме. В мене до тебе зустрічне запитання. Якби я дозволив вбити її, – блондин провів пальцями по обличчю Марени і спустився до горла. Кігті загострилися і Єрем напружився, трохи подавшись тілом вперед, готовий в будь-який момент кинутися на захист. Дівчина щось замугикала уві сні. – Ти б втратив щось, я правий? – Так. Юліан прибрав небезпечно гострі кігті від горла Марена та обережно вклав її на листя. – Я так і знав. Моя угода не стосується її, можу вбити, звабити чи забрати до своїх русалок. Мені вона нецікава. – То чому ти тоді тут? З губ Водяника злетів переливчастий смішок і Єрему закортіло попросити Юліана його повторити, але вчасно зупинився. – Бо ти тут, а більшого знати й не потрібно. Мене так розізлило, що ти дозволив собі тонути прямо в моїй річці. Яка зухвалість та дурість з твого боку. А яка ганьба мені – втратити таку дорогоцінність як ти, Єреме. Юліан опинився поряд, повернувши назад свою подобу. Хотілося запитати його про те, як він може так далеко заходити в Ліс і змінювати себе, але його плеча торкнулися прохолодні пальці. Після жару вогнища доторк був надмірно приємним. – Я не знаю, що ти просив у Лісу, Єреме. Лише відчуваю, що це щось має велику ціну і жорстокі наслідки, – голос Юліана став шепотом. Він схилився до шиї хлопця і провів по ній носом. Тепер дрижаки били не від крижаної води. – Не загравайся, Юліане. – Хіба ти зупиняєш мене? Тікаєш і знову приходиш… Відкритої ділянки шкіри за вухом торкнулися прохолодні вуста. Єрем і сам не розумів чому він зараз просто не відштовхне його? Чому він заціпенів? Чому голос розуму в голові мав би кричати йому, що він робить помилку, коли дозволяє Юліану переходити межу, а натомість притих і залишив його сам на сам? Навіть танець з мавками не йде в порівняння з тим, як п’янить зараз Він. Єрем хапається за білосніжну тканину, залишаючи зім’яті ділянки, і дихає так тяжко, ледь встигаючи насититися повітрям. Краще б він там потонув… А може він і помер? Було б звісно недобре, але що поробиш, крім як змиритися зі своєю трагічною долею. Очі, злегка затягнуті молочною димкою, зустрілися з його поглядом. Юліан облизнув губи, виставляючи свої загострені зуби, які здатні розірвати плоть лише одним укусом. Він відчував це на своїй шиї. Єрем подається вперед, прогинаючись в спині. «Що я роблю?!» Хватає Юліана за потилицю, зариваючись пальцями в розкішне світле волосся. «Єрем, стій!» Притискається вустами в поцілунку, відчайдушно продовжуючи втискатися в тіло Юліана, поки той намагається відійти від шоку і перехопити ініціативу. «Треба було дати Вербі себе втопити». Юліан відповідає і вони падають на килим з листя та голок, через що водяний опиняється над ним і підминає Єрема під себе, неначе робив так вже тисячу разів. Чи думає Єрем про те, що Юліан таке робив тисячу разів? Так. Чи хоче він зараз про це задумуватися? Ні. Зараз він хоче лише щоб Юліан не зупинявся його цілувати. Щоб стискав в своїх обіймах сильніше, мало не ламаючи йому кістки. Щоб був ближче. Нитка з коралей ледь витримала натиск та поспішність, не кажучи вже про бідну вишиванку, яку ледь не рвали на ньому. Те ж він і робив з одягом Юліана, хоча його напівпрозору блузку тяжко назвати серйозним одягом. Почувся тріск і мугикання. Вони завмерли. – Марена… – зашептав Єрем одними губами. Юліан глянув через плече і вишкірився. – Подорослішає швидше. Та і коли вона ще побачить, як кохаються такі гарні чоловіки. Єрем закотив очі і Юліан відновив поцілунок, затискаючи руки парубка у того над головою, дряпаючи зап'ястки. Про Марену забули за секунду. Та і не важливо йому чи побачить їх хтось. Хоча… От якби побачила Верба і всі її подружки… Він міг заплатити коралями за таке видовище, як їх перекошені від злості та образи личка. Галявину наповнив тихий стогін. Єрем точно кілька разів вилаявся від того, наскільки різні почуття перемішалися в ньому. А Юліан лише усміхався, притискаючись лобом до нього. Поряд з головою хлопця вгризалися в вогку землю гострі кігті водяника. Як він міг опинитися в цій ситуації по своїй волі? Навіть якщо Юліан щирий… Їх нічого не чекає. Єрем може дати йому лише ці хвилини. Але кого він дурить? Він забирає цей час собі, на згадку, бо чим далі він заходить у своєму прагненні стати людиною, тим сильніше Ліс хапається за нього. – Єрем… – Юліан шепоче його ім’я і воно залишається оскоминою на язику власника. Залишиться там назавжди… Він забере з собою цей спогад. Бережно загорне його і сховає в скриню пам’яті, як саму дорогу річ. – Юліан… – хриплий стогін зривається з його вуст. Його Юліан… Завжди був. Тільки зараз це стало зрозуміло Єрему, та вже пізно. *** Марена недалеко від них тихо сопіла, поки Єрем мовчки лежав на плечі водяника, дозволяючи тому виводити пальцем візерунки на його долоні. – Єреме, я знаю, що ти мене покинеш. Завтра, через день… Я живу з цією думкою і знав би ти який гіркий цей трунок, – Юліан подивився на нього і побачив в його погляді те, чого менше всього очікував від водяника – біль. Та блондин посміхнувся. – Поборюсь за тебе. Ти ж не думав, що я дозволю тобі так просто втекти від мене? – Це не те над чим ти маєш владу. – Владу… Всього лиш її потрібно мати. Єрем вскочив і перелякано глипнув на водяника. – Яку угоду ти уклав? Що ти просив? – Просив дещо дорогоцінне. Юліан взяв руку Єрема і приклав до грудей, туди, де повільно, ледь-ледь чутно, відстукувало серце. І він все зрозумів. І він тоне…

#MoonChaiStory #MCS #Ліс #Юліан #Єрем #ЮліанЄрем #G #S #романтика #магічніістоти #словянськаміфологія #свята #першийпоцілунок #songfic #Закінчений #Міні Пісня під роботу: https://music.youtube.com/watch?v=hdUfQnRbVmY&feature=share Єрем вигулькнув з пітьми на просвіт і ноги відразу ж почали вгрузати в болото, тонули в трясовині. Дідько! Так спішив, що промахнувся і перестрибнув. Хлопець оглянувся. Річка неначе горіла, несла по собі вогонь на зелено-різнокольорових подушках. Доносився веселий сміх та плюскіт води, який те і діло страва все голоснішим. Русалки ловили самі гарні віночки, деякі навіть билися між собою за найладніший, найбільший чи найквітучіший. Вдалині миготів вогник від ватри, дим якої здіймався аж до самих небес. Він міг пірнути ще раз в пітьму, подивитися ближче на те, як люди веселяться в ніч на Купала, але не встиг навіть ступити кроку, як з води показалася біловолоса маківка, а за нею виблиснули сірі, здавалося б неживі, як у справжньої риби, очі водяника. Але варто було поглянути на його посмішку, як зіниці оживали. Краплі стікали вниз по солом’яному волоссю, падаючи на вишиту зеленими листочками папороті, сорочку. - Ти прийшов. Моє серце аж вистрибує від такого подарунка. - Не задери носа, бо ще перечепишся за нього, - Єрем відступив на декілька кроків назад, щоб перестати загрузати в мул. Магда дозволила відкрити її таємну скриню зі всякою всячиною і нарядитися, поки сама поралася біля Марени. Якби була здоровішою, то, мабуть, він би ще й копняка отримав під зад, аби швидше зник з її дому і не заважав. Відьма перед виходом нашептала якийсь заговір і волосся духа заіскрилося, заплелися декілька косиць і на шиї з’явилися яскраво-червоні коралі, за які русалки могли б його удушити. За коралі чи за Юліана?.. А головне – на щоках виступив рум’янець, точно як у людей. – Я тут подивитися на свято. - Бо ловиш людей для мавок, - Юліан наблизитися й обійшов Єрема декілька разів, оглядаючи того з ніг до голови. – А я можу спіймати тебе. Для себе. Крижана рука вхопила Єрема з плече. - Не маю бажання відбиватися від твоїх русалок. Я прийшов відпочивати. - Танцюй-танцюй до упаду… - проспівав Юліан весело і його голос пробирався Єрему під шкіру, лився солодкою тріллю, набагато солодшою за всіх разом взятих русалок та мавок. Пісні поряд стали все жвавіші й зеленокосі русалки закружляли в танку, створюючи в воді коловорот. Вдалечині весело кричали люди, які ось-ось кинуться на пошук цвіту папороті. – Коли ж ти ще так повеселишся? Хіба піймати якусь людину цікавіше ніж танець зі мною? Ти ж не розіб’єш моє крихке серце? Єрем так сильно закотив очі, що вони мало самі не провалилися в пітьму. Він чув як сміється на його шиї Морок. Ох і покидьок! Він з нього знущається, разом з Юліаном. Але він прийшов сюди не задля полювання за людиною, це вже йому не цікаво відтоді, як він привів Марену до Лісу і частково виконав умову угоди. То чому б не нагородити себе сьогоднішнім святом, поки він ще Дух і це його останнє Івана Купала в цій подобі. - Сьогодні не розіб’ю. - Але хочеш розбити пізніше. Ти мовчиш. Ліс мовчить. Щось нависло над нами, але сьогодні ми будемо танцювати та не думати про завтра, мій милий Єрем. Ой на Івана, та й на Купала Там дівчинонька квіти збирала. Квіти збирала, в пучечки клала, До річки несла, в воду пускала Юліан потягнув Єрема до води. - Що ти робиш?.. Водяник дзвінко засміявся, підхопив хлопця, притиснувши його до себе так тісно, що він міг відчути кожну кісточку і те, наскільки повільно б’ється серце Юліана. Той відштовхнувся і пригнув. Вітер зашелестів у волоссі, лагідно торкнувся обличчя. Вони приземлилися на латаття такого великого розміру, що здавалося воно може вмістити цілий гурт і може використовуватися за човен. По воді пішли невеличкі хвилі. - Місце в перших рядах. Хіба не чудесно? – очі Юліана блищали від захвату. В них відбивалися вогники й навіть зорі. Такі глибокі… Неначе води річки. - Тепер ми на виду. - Осока з Вербою отримали урок, ніхто тебе не буде займати. Ти останнім часом дуже хмурий. Хочу побачити твою посмішку, вона чарівніше за будь-яку магію. Водяник свиснув і видав клич. Русалки заметушилися, підпливаючи ближче. Річка забурлила та наповнилася веселощами. Юліан притягнув Єрема і закружив того в танці під звуки сопілок та бубнів, нашіптуючи: Чорта лісового, закручу я в хороводи… Але Єрем вже не слухав, адже голова зовсім спустіла і його хвилювала лише музика та Юліан, погляд якого заворожував до тремтячих колінок. Він читав його. Насолоджувався. В якийсь момент він перестав чути музику, лише якийсь шепіт. Посмішка водяника була отрутою. Очі його – прокляттям. Пальці його – кайданами. А він, Єрем, був охочим до ролі полоненого. Тільки сьогодні. Юліан став на краєчок латаття, потягнув духа за руку і вони почали падати в воду. Спочатку його поглинула вона, а потім крижані м’які губи, які давали бажане. Повітря, ласку, силу. І він затягнув Єрема під воду. Глибоко, до самого дна, якщо воно існувало, бо здавалося, що ні. А Єрем чіплявся за вишиту листочками папороті сорочку і притискався все ближче, грузнув в поцілунку, як в мулі. Дозволяв обплести його язик своїм. Тоне не в річці, тоне в Юліані. Сьогодні він знайшов свій цвіт папороті. Ти потонеш у цих водах…

#ГарріПоттер #sevenheartsstories #ЛегендапроНебожителів #ЕпохаФатума #ОстаннєБажанняЛиходійки #кроссовер #магія #магічнішколи #shs #БайЛун #Хісаші #БайЛунХісаші #гумор #романтика #Аарон #Рід #Асарі #Лівей #Лівсарі #ЛівейАсарі #АсаріЯнЛін #Мена #Тойон #Шан #Ґуан #ҐуанМена #G #S #Равен #містерНіхто #конкурс #щодляменемагія #завданнятижня Він задихався, вчепившись руками в слизьку луску змії, яка з кожною секундою сильніше здавлювала його горло. Легені горіли, немов їх обпікало розпечене вугілля і допоки дихати він взагалі не перестав. А потім все зникло. Від різкого вдиху Асарі ледь не знудило. Поступово перед очима вимальовувалися контури кімнати. Тяжкі оксамитові балдахіни закривали половину ліжка, закриваючи мерехтливо бліде зеленувате сяйво Чорного озера. Хтось стягнув з нього весь одяг і зараз він сидів в незнайомій футболці та шовкових піжамних штанах. Він що, в слизеринському гуртожитку? Який сором… Не зміг навіть до кімнати дійти. Спогади змішалися в якесь незрозуміле місиво і він не зміг зрозуміти яка подія була останньою з того, що він намагався згадати. В іншому кутку кімнати стояло ще одне ліжко. Воно було розстелене і пустувало, а подушки валялися на підлозі. Голова боліла так, неначе вона була казаном, в який всю ніч кричали мандрагори і при цьому по ньому гарцювали велетні. Якщо так виглядає похмілля, то нехай тільки він побачить Бай Луна… – Ожив нарешті? – на порозі з’явився Лівей. Асарі перелякано глипнув на нього і натягнув ковдру по самий ніс. – Так… – проскрипів він захриплим голосом і закашлявся. Слизеринець наблизився і в поле зору Асарі потрапили його побите обличчя: синець на вилиці, рана в куточку губи й поріз на брові. Пам’ять відразу підкинула частину спогадів, в якій хтось кричав і звуки бійки, особливо ударів вперемішку з закляттями. – Бай Лун мав передати твої речі через Джиу. Думаю, що скоро вони будуть. Хлопець відвернувся і вже пішов до виходу, як Асарі зупинив його. – Стій, - біль, який пульсував у скронях, не давав спокою, як і спалах одного спогаду, - я згадав, що ти пішов за мною і ми щось робили в коридорі. Не зовсім… Чітко… Ти… – він рефлекторно торкнувся губ. Його неначе прибило конфундунсом, що вчорашній вечір буквально розсипався на маленькі піщинки в його пам’яті й він ніяк не міг зібрати їх в одну хоча б невеличку купку. Залишалося лише здогадуватися… Лівей глянув через плече. – Я? І що ж ми робили в коридорі? Щоки та вуха Асарі почали горіти від сорому, бо він пам’ятав щось таке, від чого в нього прискорювалося серцебиття і він починав себе ненавидіти, а якась його таємна сторона лише вдоволено гмикнула. Особливо зараз, коли дозволив собі напитися до такого стану, що не пам’ятав, як його сюди тягнули, зате залюбки згадав, як затискався в темному коридорі з Лівеєм. А як він туди потрапив?.. – Ти й сам знаєш що. – Ні, не знаю. – Перестань прикидатися! – від злості він аж підвищив голос і крик відбився від кам’яних стін, а потім знову наступила тиша. Лівей лише ширше посміхнувся, але в очах у хлопця не було і краплі веселощів, тому більше походило на вискал. Мокре волосся хлопця прилипло до лоба, звиваючись немов маленька змійка. Погляд Асарі сам спустився до оголених плечей слизеринця, а потім сковзнув нижче і завмер. – То може перестань вештатися темними коридорами вмазаним, не доведеться потім згадувати з ким лизався. Все геніальне – просте, як день. Це відразу ж вивело його із трансу споглядання на чуже мокре тіло. – А ти перестань насильно цілувати людей і насильно притискати їх по коридорах! І взагалі… Ти… – Асарі почав заїкатися і не зумівши підібрати слова, замовк. Посмішка Лівея відразу зникла і тепер він ще більше починав його лякати. Можливо, він чув звуки бійки, бо хтось намагався його зупинити і йому це не сподобалося? – Он як… – лише промовив він і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима, що Асарі аж підстрибнув. *** – Вибач, Асарі, я довго чекала Бай Луна, бо цей дурбелик забувся про тебе і заснув. Якби не Рід, який тинявся біля гуртожитку, я б не потрапила до твоєї кімнати. Тримай, тут все чисте, – Джиу поклала акуратно складену стопку з одягом на ліжко. – Ти переодягайся і випий це, – вона витягнула з кишені якийсь флакончик з прозорою рідиною. – В мене він завжди лежить, від похмілля. Лівей правда давав тобі протиотруту… – Що-що? – Асарі поклав кофту назад. – Ну він такий злий був. Накричав на мене, а він такого ніколи собі не дозволяв. Лівей і кричить… Страх. Хоча воно і не дивно, тебе так нудило та трусило, що я сама перелякалася, але протиотрута то вже занадто, бо від алкоголю вона мало чим зарадити може. Хіба трохи полегшить стан, але може і погіршити, якби не вгадали кількість і я не була впевнена, що вона достатньо настоялася... – вона пустилась в роздуми про час для ідеального настояння зілля, поки Асарі не кашлянув, щоб повернути дівчину до їх розмови. – А, так про що я? Безоарів під рукою не тримаємо, тут вже пробач. Цей псих ще й не давав мені замазати його рани, з яких аж лилося. Ян Лін так взагалі… Думала, в мене на руках зараз буде три трупи та в гуртожитку три потенційних привиди… Ти пам’ятаєш щось зі вчорашнього вечора? – Погано якось, фрагментами лише… – То ти пропустив все найцікавіше, - Джиу якось хаотично почала йому допомагати, ховаючи очі. – Навіть не хочу знати, що саме цікавим ти вважаєш, бо те, що мене нудило при всіх, це вже катастрофа про яку я волів би забути на все життя. Але три трупи? І кров? Ян Лін… Він там коли з’явився? Я нічого не розумію… Джиу хихикнула і загадково підморгнула. – О, повір мені, там було значно цікавіше. Але я обіцяла побачитися з Шан та Меною, вони сьогодні з самого ранку повернулися, а я вже запізнююся, тому па-па! Бай Лун тобі розкаже, якщо ти його не вб’єш до цього моменту. – Що? – А, Лівей просив не розводити безлад тут. Джиу залишила Асарі стояти посеред слизеринської кімнати в чужому одязі, не сказавши, навіть як йому звідси вийти. І чому в Гоґвортсі заборонена трансгресія, це ж знущання. Як він може отак вийти до людей, що про нього подумають?! Він тихенько прочинив двері. В коридорі стояла тиша, наче всі вимерли. Асарі навпочіпки пройшов до вітальні й хтось поклав йому руку на плече, здавивши його. В шкіру вп’ялось щось холодно та металеве, а квітковий запах заполонив простір. Асарі не зміг пригадати назву квітки, але щось знайоме… Неначе далекий «привіт» із дому. – Щоб тебе, Мерлінова борода… – перелякано зойкнув він. Він не встиг обернутися, як до його вуха торкнулося гаряче дихання. – Прямо, потім наліво… – в оксамитовому тембрі відчувалася посмішка. Хіба він не розізлився на нього? Із-за рогу вийшов Ян Лін і завмер. Праве око хлопця нагадувало якусь синюшну ґулю, не говорячи вже про інші побої. Ян подивився на Лівея і в його здоровому оці читався переляк, майже якийсь тваринний страх, бо той ляпнув ледь чутне незрозуміле «Вибачте» і чкурнув кудись геть. – Що… Ян! – Асарі ступив кілька кроків вперед, але хлопця вже не було видно. – Ти, здається мені, поспішав? – Що з Ян Ліном? Лівей скривився. – Те, що і зі мною. Нехай подякує Хісаші та частково тобі, що живий. – Ти вдарив його?! Від крижаного погляду Лівея його почало вивертати. Та що з ним не так? Він побив людину і ніяк не реагує на це. – Не вбив, це все, що може цікавити. А тобі я ще раз повторюю – тримайся якомога далі від Ян Ліна. – Краще від тебе триматися якомога далі. Асарі рвучко повернувся на 180 градусів і покинув вітальню в страху, що зараз він не витримає цієї розмови. Йому було так шкода Ян Ліна… Скільки разів він вже подумав про те, що Лівей якийсь ненормальний і такі в основному були Смертежерами не так давно, що чутки про цих жахливих монстрів дійшли аж до Японії. Жага до вбивста… Навіть, якщо він так сильно не любить Ян Ліна – це не дає йому право молотити того ледь не до втрати свідомості. Він впевнений, що чув тоді бійку між Лівеєм та Ян Ліном. Можливо, він не пам’ятав, як другий прибіг його рятувати та це взбісило Лівея, але знав точно – все через нього. Щоб він ще раз наблизився до цього психа… *** – Пробач-пробач-пробач-пробач, – Бай Лун кланявся перед Асарі, склавши руки в молитовному жесті, – я не знав, що так станеться. Чесно-чесно! – Бай, перестань тріщати, мені й так недобре… – Асарі ховав обличчя за книгою. Вони зібралися в одному із кутків бібліотеки, куди Асарі сховався відразу, як тільки стало хоч трохи легше. Запах книг заспокоював його. – Добре. Куплю тобі щось на знак вибачення. – Перестань… Хісаші з ними не було, зате нарешті з’явився Ґуан з Тойоном, які не могли зрозуміти, що відбулося і просто мовчки спостерігали за тим, як Бай Лун вимолює прощення. Хлопцям теж було цікаво вислухати частину історії. – Добре. Як пощастило, що Лівей тебе забрав до себе, бо я не знаю, як би ми тебе несли через весь замок. Ще й Хісаші трохи перепало… І мені, тільки від Джиу, – блондин потер потилицю і йому тут же прилетіло по лобу фоліантом. Бай Лун зойкнув. – А це від мене, бо дозволив мене забрати слизеринському збоченцю. – Ауч! Вони вмить затихли, прислуховуючись, чи не йде бібліотекарка, яка може сказитися від їх гомону в будь-який момент. – А що було робити? Уяви мій шок: вибігаю на коридор віддати твою книгу Ян Ліну, бо ти ж вже був нарубаний, що п’яниці з Трьох мітел, а він зразу пішов за тобою. Так от, вибігаю, а там побоїще. Лівей наче сказився, він його так бив, а Ян Лін відбивався, ще й палички повитягали обоє потім… – Бай Лун весь аж здригнувся. – Хісаші ледве зміг відтягнути його. Отримав теж… А потім ти почав заливати своєю блювотиною все навколо, навіть Лівея, ще й зблід, як Майже Безголовий Нік. Джиу намагалася залити тобі настоянку, але цей ненормальний почав кричати їй про протиотруту. Далі взагалі сміх, бо ти блюванув йому… – Так, ну все, – Асарі гучно стукнув книгою по столу, закривши фоліант. Тойон з Ґуаном переглянулися та одночасно залилися реготом, та таким, що аж качалися по дерев’яній поверхні столу, поки з темряви не вигулькнула пристаркувата чаклунка з пишними формами та кучерявим волоссям, яке здавалося жило своїм життям ще задовго до її народження. Вона заверещала, що банши у дома майбутнього мерця. Після цього їх всіх виставили за двері, неначе якихось нашкодивших цуциків. Грубо. Здається, в них пару разів запустили свічниками. – Приходьте, коли будете мати повагу до священної літератури в царстві знань! – гаркнула на них бібліотекарка і гупнула у них перед носом дверима. – От клята стара гарпія! Та щоб її покусала триклята книга по Магічним звірам, щоб її язик відсох, - чортихався Тойон, якому перепало отримати по голові тим самим свічником. Ґуан з Баєм не могли зупинити свій голосний регіт. З-за рогу показався Ян Лін і не встиг Асарі навіть гукнути його, як той відразу зник. *** - Що для вас магія в зіллях? Яка настоянка асоціює вашу магічну енергію? Приворотне зілля чи отрута? Може вам легше зварити оборотне зілля? Або… Голос Канга був рівним і злегка приглушеним, бо він стояв поодаль біля своїх численних шафок, які були завалені всілякими заспиртованими кінцівками, тваринами та ембріонами. В класі повисла тиша. Асарі кілька разів позіхнув, бо не спав майже половину ночі. Йому наснився той придурок Лівей і знову змія, яка душила його до втрати свідомості. Він пам’ятав червоні очі та шипіння, неначе вони були справжні. Потім довго не міг заснути, поки в кімнату не пробилися перше проміння сонця. Гучно гупнула книга. Склянки на столі задрижали. - Чого ви розсілися, ледарі?! Це вам завдання на есе. Двадцять сантиметрів. - Двадцять?.. – зразу понеслося незадоволене бурчання. - Двадцять п’ять. Ще хтось хоче висловитися? – Канг вийшов з тіні та обвів групу зневажливим поглядом. Він не затримувався ні на кому конкретному і кожен був вдячним всім відомим богам, що ці чорні очиська не дивилися на нього довше секунди. – Що ж, раз ніхто, то продовжимо. Сьогодні готуємо отруту, яка повинна виглядати, як приворотне зілля. Завдання творче, але хто не справиться – буде пробувати вариво товаришів. Поки всі розставляли казани, відкривали підручники та збиралися групами у столів, Асарі відчував як на нього поглядали скоса студенти Ґрифіндору, хоча він стояв в компанії людей з їх факультету. - Бай? - М?.. – білявий хлопець був повністю занурений у роботу, листав підручник та підпалював грілку під казаном. - Чому ваші на мене так дивляться? - тихо запитав Асарі, все ще поглядаючи в сторону ґрифіндорців. - Що? А… Та не зважай, просто пліткарі. Мена багатозначно глянула на Асарі й приманила пальцем нахилитися. Вона швидко зашепотіла: - Кажуть, ти водишся зі слизеринцями та шпигуєш для них перед квідичем. Ґрифіндорці хочуть в цьому році взяти кубок, а ти ще й часто у нас проводиш час. - Щооо?.. – в Асарі аж очі з орбіт полізли. Бай Лун хихикнув. - Мена, сонце, ти ж все договорюй, раз вже почала. - Сам говори таке, - дівчина густо залилася рум’янцем і показово відвернулася, не бажаючи далі продовжувати. - Що? Що договорювати? Бай, негайно кажи, - Асарі закрив рецепт приворотного зілля рукою, так що ґрифіндорцю не було куди підглянути інгредієнти. - Я звісно ж це спростовую всім, хто ляпає своїм гнилим язиком, бо це вже зовсім треба мати проблеми з мозком і звертатися до Мунго, щоб таке молоти. Але… Лівей комусь проговорився, що переспав з тобою і це тепер знає мало чи не вся школа. - Що?! – вигукнув Асарі. Професор Канг тут же підлетів до їх столу і вперіщив двом хлопцям підручниками по голові, так що аж зірочки перед очима затанцювали. - По мінус десять очок з Рейвенклову та Ґрифіндору! Що за неповага до товаришів?! Займіться ділом! Він знайде Лівея і вб’є його. Задушить своїм же шарфом або вивчить Авада Кедавру! Та як він посмів сказати таку недолугу нісенітницю?! Хто з ним буде спати?! Яке неподобство! Асарі аж кипів від думок про витівку Лівея весь залишок уроку, агресивно видавлюючи сік з морської цибулини та мішаючи свій відвар. Бай Лун з Меною боялися навіть запитати в нього поради й варили щось на свій страх і ризик. Здається в нього зараз в казані вийде чиста Рідка смерть без будь-якої домішки приворотного зілля. Але тільки він вдихнув запах, щоб перевірити, як в ніс вдарили змішані аромати: старий пергамент, чорнило, залізо, мускус і здається… Жасмін.

#ГарріПоттер #sevenheartsstories #ЛегендапроНебожителів #ЕпохаФатума #ОстаннєБажанняЛиходійки #кроссовер #магія #магічнішколи #shs #БайЛун #Хісаші #БайЛунХісаші #гумор #романтика #Аарон #Рід #Асарі #Лівей #Лівсарі #Мена #Тойон #Шан #Ґуан #ҐуанМена #G #S #Равен #містерНіхто Асарі повернувся до Великої Зали весь розпашілий від злості та вже зовсім без апетиту. Ні про яку вівсянку не йшла мова, не лізло ні в яке горло. Та як цей Лівей сміє, так себе вести з ним? Наче з якоюсь іграшкою. Зверхній, безсовісний, жорстокий, егоїстичний, брехливий… павич! - Ти мовчиш і дивишся в одну точку вже хвилин п’ятнадцять. Що вже на цей раз утнув Лівей? – Ян Лін тримався на безпечній відстані, немов боявся, що зараз рейвенкловець вибухне. Асарі стиснув стакан з гарбузовим соком, а потім випив його зразу одним махом. - Не бери в голову. Просто він дещо обіцяв і не стримав слова. - Дивно… Лівей мало, що кому обіцяє, бо занадто обережний. Він же тобі нічого поганого не зробив? Асарі промовчав, а потім просто вибачившись перед Ян Ліном, покинув залу, щоб повернутися назад у свою кімнату. Пізніше пошукає Бай Луна з Хісаші, ті вже мали повернутися, інакше якщо професор Равен дізнається про їхні нічні походеньки – їм прилетить по самі кінчики капелюхів і покарання будуть відбувати до самого випуску. *** В ґрифіндорській вежі було гамірно навіть від невеликої кількості мешканців, які залишилися на свята. Асарі сидів біля каміна, поки Бай Лун, зручно всівшись в крісло, зосереджено заплітав довге чорняве волосся свого хлопця. - Ти так тихий, Асарі. Не те щоб ти із говірких людей, але я прямо таки відчуваю твою напруженість. Щось трапилося? – Бай Лун поглянув своїм пронизливим поглядом в сторону друга, але той навіть і не кліпнув. - Нічого. - Тоді розкажи, що від тебе хотіли Ян Лін та Лівей. Вони ж не просто так біля тебе терлися в «Трьох мітлах», а потім ти ще й зник з гарним капітаном команди, - Хісаші фиркнув, але Бай проігнорував його, доплітаючи косу, - Джиу досі ігнорує мій лист. Наступного разу попрошу О кусати її за вухо, поки не дасть відповідь. - Останнім часом всі занадто цікавляться моєю персоною… - Асарі провалився глибше в м’яке потерте крісло і закрив лице книгою. – Нічого такого. Він завів мене в якийсь шинок на відшибі й ми просиділи в тиші, поки я читав. Кінець. - Мда… В тобі романтичності, як у Хісі. - Перестань мене так називати, - лице Хісаші стало в тон кольорів його гуртожитку. Асарі виглянув із-за книги та знову заховався, щоб не споглядати за перепалкою цих солодких закоханих. - Добре-добре, на людях не буду. Сядь рівно, милий. Так про що я… А, романтика. Я був здивований, що ти так легко пішов за цим слизеринцем. Зовсім не схоже на тебе. Асарі щось мугикнув собі під носа, не збираючись хоч якось коментувати цю розмову, яка заводила його в глухий кут. Допити від Бая пережити не так легко, як може здатися, на перший погляд. Навіть Хісаші покорився врешті решт, а він не зі слабких. Все що цікавило цього ґрифіндорця – квіддич, захист від темних мистецтв та додаткові уроки магічних дуелів. - Зрозуміло, залишається надіятися тільки на лист від Джиу, бо цідити з тебе слова наче добувати сік з засохлого боба – варто лише заради вигоди. Вона обіцяла повернутися в переддень Нового Року і в слизеринському гуртожитку буде невеличка вечірка. Ти – Асарі – обіцяв мені подумати. - Я подумав. Ні. Ще не вистачало до слизеринців йти… - Відмова не прийнята. Асарі відклав книгу й нахмурено глянув на друга, на колінах якого зручно влаштував голову Хісаші, який мовчки собі жував улюблене гарбузове печиво. - З чого б це? - Асарі, я особисто зайду в твій гуртожиток, вдарю Закляктусом і ми з Хісі…саші віднесемо тебе на вечірку. Май совість, ти скоро приростеш до своїх книг і не приведи Мерлін, такими темпами станеш якимось задрипаним бібліотекарем в якійсь книгарні на відшибі Ґандзя. Вони свердлили один одного впертими поглядами, поки хтось з них не програє. Знаючи Бай Луна, він може провернути таку авантюру і навіть вийде сухим з води Чорного озера. За цим ангельським личком із золотавим волоссям, ховався справжнісінькій демон із самого жерла Фудзі. Хісаші навіть не вступав в суперечку, бо і так було зрозуміло, чию сторону той прийме. Щось він починає погоджуватися з Тойоном. - Добре! – рейвенкловець підняв руки й впав назад в крісло, навіть не зрозумівши, коли встиг вскочити. – Добре! Я піду! Але як тільки мені стане там не подобатися – відразу ж звалю і ти мене не зупиниш. І Хісаші теж. План був такий: показатися на очі цьому впертому барану і тихенько звалити під шумок, поки той не бачить. Бай заплескав в долоні. - От і славно! Вже відкривав мій подарунок? Ним можна користуватися в моменти самотності, - підморгнув хлопець і Асарі аж скривився. - Досі дивуюсь твоєму вмінню знаходити такі безсоромні речі та ще більше, бажанню їх дарувати мені… *** Слизеринську вітальню заполонило вже стільки народу, що яблуку ніде було впасти, не те щоб знайти вільне місце чи сховатися десь в кутку. Звідки тут з’явилося стільки людей? Стільки встигло повернутися після Різдва? Перед ним вискочив Аарон під руку з Альтою, яка тримала в руці бокал та голосно сміялася. Смарагдове світло робило обличчя людей настільки неприродно блідим, що здавалося тут вечірка привидів та мерців, а не студентів старшокурсників. - Ого, які люди в нашому блуді. Вибач за минулий раз, це був лише жарт. Рід мені вже промив мозок своїм бурчанням на цю тему… - Привіт, Аароне. Забий. Скажу Ріду, щоб не чіпав тебе. - Добренько. Ну може хай чіпає… По ділу, - хлопець підморгнув, - не бачив Тею? - Ні, тільки прийшов. - А я тобі казала! Я ж казала! Цей пройдисвіт Ноа знову вкрав її в нас! Я йому наб’ю його татуйовану пику! – Альта замахала руками й потягнула Аарона за собою в натовп, хоча навіть в ньому було видно руду маківку та яскраво рожеве волосся дивної парочки друзів. Він пошукав очима Бай Луна, який тут же пішов зі всіма вітатися, тільки переступив поріг вітальні, і знайшов його біля невеличкої групи слизеринців, в якій були Джиу та Ян Лін. А ось головної причини по якій він боявся заходити в ці підземелля не було. Можна видихнути. Хоча б ненадовго. - Асарі! – Ян Лін махнув рукою, закликаючи хлопця приєднатися до них. – Що будеш? В нас тут різний алкоголь, навіть маглівський є. Вогневіскі, маслопиво, ель… - Та якось не дуже хочеться… Бай Лун хіхікнув, а потім зробив серйозне обличчя. - Тільки не напоїть мені Асарі, бо я і так ледве його сюди притягнув під страхом смерті. Джиу, дорогенька моя, ти не втечеш від моїх запитань і нікуди не сховаєшся, - він схопив дівчину за широкий рукав небесно-голубої сукні. - Бай, я ж тобі говорила не раз: я не читаю листи на свята. Ти свого сича не жалієш. - А ти не жалієш мене. Мені терміново потрібні відповіді. Асарі відчув, що за ним хтось спостерігає. Він пошукав очима того, хто настільки пильно слідкує за ним, що скоро на потилиці випалить дірку, і знайшов. На одному з оксамитових диванів сидів Лівей, розкинувши руки, тримаючи в одній із них бокал з якимось алкоголем. Поруч сиділи двоє дівчат та декілька членів слизеринської команди по квідичу, які голосно реготали та випивали. Хоча поруч то він трохи применшив… Одна панянка практично вже влаштувалася у нього на коліні й щось активно розказувала іншим, жестикулюючи при цьому та теж заливалася дзвінким сміхом. Погляд темних очей був зацікавленим, а нахабна усмішка підкреслювала хижі риси обличчя хлопця. Слизеринська вітальня немов була зроблена під цього пихатого хлопця. Лівей провів пальцями по руці дівчини й перемістив їх до талії, не відриваючи при цьому погляду від Асарі, який не розумів що його більше обурює: безсоромна поведінка на людях, чи те, що на тому місці не він… - Я тобі налив трохи, - Ян Лін закрив собою огляд, перервавши їх з Лівеєм переглядки. – Спробуєш? Впевнений, тобі сподобається. - Еее… Так, дякую, Яне. - Та на здоров’я. Я за будь-який кіпіш, крім навчання. Кампай! Асарі відпив трохи напою і закашлявся. Рідина відразу ж обпекла горло, але як тільки пройшла далі, кінчики пальців почало поколювати якимось теплом, неначе він сів гріти руки перед каміном. - Живий? То з незвички таке. Якось я вкрав у батька пляшку саке, яке було настояне на крові трихвостої кобри. Ти б бачив… Я думав в мене очі випадуть, вже навіть з життям прощався, - Ян Лін засміявся й Асарі теж не міг стримати посмішки. Розум наче не мутніє, гірше не стає. І чого він боявся? Головне знати свою міру. Ян Лін приніс їм окремо пляшку з напоєм, яке уподобав Асарі та зігнав якусь парочку з дивану, які так міцно сплелися в поцілунку, що здавалося їх вже не роз’єднаєш до кінця життя. - Киш, знайдіть собі кімнату і трахайтеся там. Ян Лін продовжував розказувати якісь чудернацькі історії з життя та потрошку підливати в його бокал. Періодично він зустрічався поглядами з Лівеєм, поки той зовсім не зник з поля зору. Вже повів якусь бідну дівчину до себе в кімнату. До них нарешті згодом приєдналися Бай Лун, Хісаші та Джиу. Дівчина загадково поглядала в сторону Асарі, але він не звертав на це уваги. Через деякий час він перестав сприймати слова. Голоси друзів спліталися в якусь чудернацьку пісню, від якої пробирало на сміх і хотілося танцювати. Він встав, збираючись знайти вбиральню і випити води. Десь дотлівали залишки його холодного розуму, який терміново потрібно рятувати, інакше станеться щось непоправне. Ганьба, яку він не переживе. Душно. Поряд хтось пройшов і зачепив його рукою, вибиваючи стакан з тільки що обновленим напоєм. На кофті вже розцвіла велика мокра пляма. - Алкоголь шкодить здоров’ю, малий, - Лівей зверхньо глянув на нього, затримавши погляд на плямі. - Ем… Я… Вибач… - він намагався зв’язати слова в нормальне речення, але якось не виходило. – Піду помию… витру… Не дивлячись куди йде, він нарешті вибрався кудись на прохолодне повітря і стало легше дихати. Позаду глухо стукнули двері. Перед очима трохи плило і він йшов вперед, намагаючись триматися хоча б рівно, але через кілька кроків вже вдарився плечем об стіну. Його підхопили, щоб він не впав, і притиснули до стіни. В темному коридорі не було чути музики та голосів, лише шумне тяжке дихання двох людей. Перед очима в Асарі розпливалася картинка, він намагався зосередитися на обличчі перед собою, щоб хоч якось розібрати, хто перед ним. - П’яний? – тихо запитав голос. Схоже на Лівея… Мабуть. Варто уточнити, що зір його зараз підводив максимально невчасно, як і слух, та і взагалі все тіло. Він же перепросив, навіщо Лівей пішов за ним? - Ні… З яких пір він бреше? Вогневіскі (це ж було воно?) все ще трохи горіло в районі горла, обпалюючи та розносячись по тілу приємним теплом. Якби Лівей до цього не вибив у нього з рук останній стакан, то зараз би він взагалі й слова б не зміг сказати. Почало трохи мутити. Час повертатися в кімнату, от тільки він зовсім не пам’ятає куди йти в цих лабіринтах підземель. А ще збирався шукати туалет… - Брехати по книгах вчився? – слизеринець криво усміхнувся й обперся рукою об кам’яну стіну. - Беру приклад з тебе, Лівей… - Цікаво… Та він ходить по лезу. Не те щоб він боявся Лівея, але від нього можна було очікувати чого завгодно, крім того, що той проведе великим пальцем по його нижній губі і чимось подряпає по ній. Очі Асарі розширилися від шоку. Він відчував себе загнаним в кут. Мутити стало ще більше, але вже від грудки з емоцій десь в районі живота. - Хочу тебе поцілувати, - прошепотів голос і наблизився так, що ледве не торкався своїми вустами губ Асарі. Від його гарячого дихання стало ще тяжче мислити. Поцілувати… Він теж би хотів його поцілувати зараз. – Виглядаєш таким солодким та невинним… Поцілунок був схожий на жалючий укус і він намагався відсторонитися або хоча б закритися, та все не виходило. Запахи алкоголю, заліза та трав перемішалися на язику. Тіло стало більше нагадувати пудинг і в’яло реагувало на такі ж невпевнені сигнали мозку. В наступний момент все змінилося. Хтось відірвав від нього залицяльника і ноги підкосилися. - Ах ти гидотна липка мразотна тварюка… - злі прокльони долітали наче крізь товщу води. Він приглушено чув звуки бійки, біганини та чиїхось криків. - …не твоя власність!.. - Ти зараз вб’єш його!.. - Лівей, зупинись! Хісаші, відтягуй… - Імпендімента! - Протеґо! - Асарі! Асарі, чуєш мене? – хтось тряс його за плечі, але він не зміг розібрати в шумі хто це. Його вирвало на підлогу, а потім ще раз. Він стояв навколішках, сльози текли по обличчю та капали вниз, доповнюючи блювотну масу. - Відійдіть… - … кров… лізеш… не бери… Голоси ставали все тихішими, поки зовсім не зникли, як і він сам. Було тепло і хтось приємний тримав його, він був у цьому впевнений. Гарний був сон, допоки його горло не обвила змія і не почала душити.

#ГарріПоттер #sevenheartsstories #ЛегендапроНебожителів #ЕпохаФатума #ОстаннєБажанняЛиходійки #кроссовер #магія #магічнішколи #конкурс #shs #БайЛун #Хісаші #БайЛунХісаші #гумор #романтика #Аарон #Рід #Асарі #Лівей #Лівсарі #Мена #Тойон #Шан #Ґуан #ҐуанМена #зимовийзабіг #G #S #здійсненнябажання #Равен #містерНіхто Гоґвортс став таким тихим напередодні Різдва, що було чутно, як у кожну щілину задував навіть маленький вітерець, а десь далеко ухкала сова. Мена з Ґуаном та Тойоном з самого рання відбули до Лондона, щоб зустрітися там з родичами, а Бай Лун з Хісаші вже, мабуть, теж дременули кудись якомога далі від людей. Асарі тинявся коридорами замку, читаючи на ходу книгу, яку завчасно взяв у бібліотеці разом з іншими. Різдво в його сім’ї ніхто не святкував, навіть Новий Рік. Батьки знову пустилися в мандри, шукаючи якийсь рідкісний зачарований антикваріат, неначе ним не був набитий весь будинок до самої стелі, та прислали вчора вітальну листівку з грошима. Єдине, що цікавого вони привозили для Асарі, це древні книги, над якими було страшно навіть дихнути, щоб не пошкодити старі пожовклі крихкі сторінки. Вони зачаровували хлопця своєю таємничістю. Деякі з них, правда, пару разів намагалися його вбити випускаючи отруйний пил або починали верещати, що не витримували барабанні перетинки. Портрет, повз який проходив Асарі так голосно чхнув, що хлопець від несподіванки впустив книгу, і та глухо гупнула об затертий килим. - Будьте здорові… - Дякую, дякую, хлопче. Чого вештаєшся тут, а не святкуєш? – закректав чоловік, який витягнув з кишені носовичка і став голосно сякатися. - Просто не святкую. Бо немає… - але Асарі не встиг договорити і спішно глянув на годинник на руці. Пів на третю. «Зустрінемося тут на Різдво». Він ще встигне. Думка промайнула так раптово і так швидко вчепилася в нього своїми пазурами, що він не зміг її здихатися навіть на секунду. Підібравши швидко книгу, Асарі побіг, кинувши портрету на прощання: - Щасливого Різдва! Він так довго думав тієї ночі про запрошення Лівея. Може він знущався з нього? А може захоче познущатися? Місцеві учні часто відносяться до слизеринців насторожено, хоч і заводять з ними яку не яку дружбу. А може він просто наслухався пліток і довірливо всі ковтнув? Значить потрібно перевірити. Точно, це ж лише перевірка вхідних даних, нічого особливого. - Акціо! – він подумки уявив свій зимовий одяг і той зразу ж прилетів з кімнати. *** В шинку було безлюдно, як і на вулицях в цій частині села. Асарі зайняв столик, за яким вони з Лівеєм сиділи минулого разу і відкрив книгу на потрібній сторінці, щоб згаяти час в очікуванні. Український залізопуз може набрати до шести тонн ваги, хоча бувало декілька випадків, коли деякі особини перевалювали за сім тонн… «Про що з ним говорити коли він прийде?» Залізопуз здатний розтрощити будинок своєю вагою, тому вважається вкрай небезпечним, хоча він і не такий спритний, як Рогохвістка… «Я ж мав би йому щось подарувати, але навіть не подумав, бо біг сюди як навіжений. Тут же немає омел? Він казав, що не любить омел. Можливо алергія? Треба почитати чим її лікують, не чув про таке ще, але вдома мама варила якесь лікувальне зілля в дорогу з пелюсток сакури та ягід лотоса». Хвилини все спливали, перетворившись спочатку в першу годину, а потім вже і в другу. Скільки б разів Асарі не свердлив двері нетерплячим поглядом, ті вперто залишалися зачиненими й ніхто в них так і не зайшов. Він вже випив три великих кухлі вершкового пива, щоб шинкар не дивився на нього сильно косо, хоч і тому довелося вигребти останні запаси цього напою. Не буде ж він напиватися елем чи вогневіскі. Але час до комендантської години в школі спливав і нічого не залишалося, крім як повертатися. Як же йому зараз образливо та соромно. Як взагалі він міг додуматися до того, щоб повірити такому, як Лівей? Хіба він глухий чи тупий? Впевнений, що цей хлопець лише погрався з ним і зараз заходиться сміхом зі своїми друзями в гуртожитку, бо таки розвів самого рейвенкловця, який мав би вмикати свій холодний розум, а не п’яту точку замість голови. Він лаяв подумки себе і Лівея, якому висловиться все при першій же нагоді. Скаже який той шматок лайна з-під тестрала. - Чомусь такий сумний, Білосніжко. Що ти тут робиш? – з тіні вийшов Ян Лін. В нього в носі та вухах з’явився пірсинг. Ну так, в школі ж під час навчання заборонені такі предмети, бо може ще хтось помилково зачаклувати або не помилково, або один із магічних звірів відреагує. - Ян Лін, привіт. Нічого, йду додому. - Ага, бачу, що не в «Три мітли». Я теж повертаюсь в гуртожиток, а поки будемо йти, розкажеш, що такого трапилося, що ти аж носа з книги витягнув, - слизеринець підморгнув і закрокував вперед, закинувши руки за голову. – Йдеш? «До Ян Ліна не наближайся». - Пф… Придурок. Та щоб тебе… - Що ти там бурмочеш? - Так, вибач, я вже йду. Асарі порівнявся з Ян Ліном і вони неспішно пішли в сторону школи. - Так що? Розказуєш? - Люблю почитати в тиші. - Хм… В тиші значить… - Ян Лін обернувся і подивився кудись вдалечінь. – Не любиш Різдво? Я теж, хоча тут в Англії воно якесь спокійніше, ніж вдома. Особливо всі ці колядки з ялинками. Ми ж так не святкуємо. Лише Новий Рік… - Мгм… Ян Лін щось продовжував говорити, але Асарі перестав його слухати, поки хлопець не згадав про Лівея. - …А я йому кажу: Лівей, друже, нащо тобі ті дівчата сьогодні, наче ти їх в звичайні дні не тягаєш по закутках, так що вони тоді ледве ходять і рюмсають за тобою. Але ж не слухає. Взяв і покинув мене заради якоїсь дівки. Отак і води дружбу з капітаном команди по квідичу. Ніякої довіри. - Лівей має дівчину? – тихо запитав Асарі, на що Ян Лін розсміявся, та так голосно, що аж відлуння пішло. - Боги, а щоб ти Ямабусі зустрів посеред пустки! Ти що, вчора народився? Дівчину? Дівчат. Я вже стомився їх рахувати. Це ж Лівей. Одна, друга, десята… Він як якийсь суккуб з маглівських побрехеньок. Не нехтує навіть… Ай, забий просто. - Зрозуміло. Я не цікавлюсь особистим життям інших, - морозним тоном відповів Асарі. - Ну і правильно, довше проживеш. То ти спустишся повечеряти? Від такої прогулянки на морозі мені аж захотілося з’їсти м’ясного пирога, - Ян Лін підморгнув і обперся об стіну, схрестивши при цьому руки на грудях, так що виблискували гострі наперстки з під мантії. – Та годі тобі, так і просидиш все життя в кімнаті. Треба ближче до людей, ми ж не кусаємося. Ну хіба трішки за вухо, - Ян Лін різко наблизитися і клацнув зубами прямо біля вуха Асарі. Той здригнувся, але залишився стояти на місці. - Жартую. А ти не з лякливих. Пропоную просто перекусити, я навіть сяду за ваш стіл. Мені все одно де, тим більше Різдво – сімейне та дружнє свято, - слизеринець стенув плечима. – Ну, ходімо. Загадаєш бажання про ще одну гору книг під ялиночкою. Асарі тяжко видихнув, так що з рота пішла пара. Стояти в коридорі було до біса холодно, а сидіти біля каміна з різними смаколиками, навіть коли поруч така компанія, як Ян Лін, набагато приємніше. Та і в залі Рейвенклову, мабуть, вже нікого і немає, тому все одно просидить сам. Нічого не залишалося, крім як погодитися на пропозицію Ян Ліна. Гірше вже не стане. Минулого Різдва він тихенько загадував бажання про хоча б одне свято в колі сім’ї. Але воно не збулося. Виходить воно нездійсненне. А яке ж тоді для нього здійсненне бажання? Може просидіти хоча б це свято не на самоті, а з якоюсь компанією. Не те щоб він занадто страждав від своєї самотності, скоріше вона просто обридла, а Лівей тоді дав якусь таку маленьку надію і відразу ж її знищив, немов якусь непотрібну цяцьку. Отримує задоволення від чужих страждань? Точно псих. За ним всі так бігають, бо він капітан команди й має зв’язки в Міністерстві Магії Японії через свого батька. Більше в ньому нічого немає. Столи, як і вранці, були трохи меншими за звичні довжелезні, щоб не займати зайве місце в майже пустому залі, адже учнів залишилося не так багато. Щоб заповнити простір, додали ще ялинок так снігових фігур. Вчителі сиділи окремо, тихо переговорюючись між собою. Навіть директор спустився до них, неначе якийсь рідкий звір, який з’являється раз на тисячу років. По сей день ніхто не знає його імені, мабуть, лише одинці, та і ті мовчать, немов наїлися цукерок з меляси. Містер Ніхто, от як кликав себе високий чоловік з повністю білим волоссям, а ще таким же бровами та віями й періодично зиркав на учнів своїми жовтими очима та широкою посмішкою, немов заглядав в саму душу. На початку навчального року традиційно пропонував обрати йому ім’я, яким учні могли користуватися до самісінького повернення додому, але всі звикли називати його містером Ніхто. Поряд з ним знайшов собі місце його заступник, за сумісництвом вчитель по захисту від темних мистецтв та декан факультету Ґрифіндора - професор Равен. Срібна прядка сильно виділялася на фоні чорного волосся та закривала частину обличчя чоловіка, поки той щось спокійно розказував директору, на що жовтоокий лиш кивав та задумливо жував. Можна було побитися об заклад на ґаллеон, той не почув ні єдиного слова. Масару, професорка з історії магії Азійського регіону, та професор Канг теж про щось перешіптувалися трохи далі від всіх. Лише їх колега Лей сидів та мрійливо посміхався кожному учню, який заходив до зали. - Пам’ятаєш як у нас святкують Новий Рік в Махотокоро? – почав бесіду Ян Лін, коли нарешті вточив свій омріяний м’ясний пиріг. - Феєрверки, фестиваль, запускання ліхтарів та наші святкові вбрання. Тут якось тухленько під вечір стає… - Мені подобається. Спокійно, ніякого зайвого шуму. Колядки поспіваємо і можна розходитися. - Не дивно, що тебе розподілили на Рейвенклов. Якісь ви всі там нудні. Ти ж не був ще на вечірках в нашому гуртожитку? У нас завжди є запас вогневіскі. Цілі ящики. Професор Канг закриває на це очі, поки ми не переходимо межу. Розумний чолов’яга, не даремно став на заміну колишньому декану, хоч і тимчасово. Кажуть вони з Масару того… - Ян Лін потер між собою вказівні пальці та підморгнув пару разів. - Ти все про всіх знаєш? – Асарі намагався не уявляти того, що показав слизеринець. Яке неподобство! - Про тебе не знаю. Розкажеш? - Та немає що… - хлопець намагався відвести тему в іншу сторону. - Ти ж незайманець? – буденним тоном запитав Ян Лін, неначе зацікавився, які солодощі Асарі любить. Рейвенкловець закашлявся, вдавившись гарбузовим соком. - Що?.. - Ой, вибач, це, мабуть, занадто особисте. Просто ти такі очі робиш, наче я говорю якісь чудернацькі речі. Це дуже смішно виглядає, - Ян Лін поплескав його по спині та посміювався. – Зустрінемося тут за сніданком? Мені вже пора бігти на іншу більш закриту тусовку. Чи хочеш зі мною? Можу з деким познайомити… - Ні, дякую, я спати. - Ну тоді добраніч, Білосніжко! – слизеринець махнув на прощання і покинув залу. *** У великому залі зранку було ще менше учнів, ніж вчора ввечері. Певно, всі намагаються встигнути всипатися за канікули. Асарі широко позіхнув і потягнувся за вівсянкою та кавою. Поряд неочікувано матеріалізувався Ян Лін, хоча його появу можна було і побачити заздалегідь, при умові нормально висипатися вночі, а не витрачати на всілякі дурні думки. Вони лізли та лізли до голови. І всі крутилися навколо Лівея. Він придумав цілу промову, що йому скаже, коли зустріне. - Доброго раночку, Білосніжко. Не виспався? Хлопець взяв ватрушку і відкусив великий шматок. - Доброго… Перестань називати мене так. В мене є ім’я. - Добре-добре. Шкода ти вчора не пішов. Ми стільки випили, ти б бачив, як вирвало… У дверях зали з’явився похмурий Лівей, який виглядав якимось пом’ятим та неначе всю ніч провів незрозуміло де. Він обвів поглядом всю залу і зупинив його на Асарі, який теж дивився на слизеринця, не в змозі сховати кудись очі. Тільки той направився до них, як Ян Лін хутко сів поруч ти обійняв хлопця за плечі. - Тобі не добре? Ти аж зблід. У вухах ув Асарі шуміло. Кров прилила до обличчя чи то від злості, чи то від образи, чи то взагалі від одного тільки погляду Лівея. Останній досить швидко опинився поруч з ними та навис над Асарі. - Ти… Йди за мною. Треба поговорити. Ян Лін сильніше притиснув Асарі до себе і поглянув на Лівея з викликом. - Зі мною поговорити хочеш? - Закрийся, Ян. Глибоко чхати на тебе зараз. Асарі, за мною. - Він тобі не пес. Пальці Лівея аж хруснули, коли він стиснув їх в кулак, а потім вчепився Ян Ліну в руку і вивернув її. Хлопець зціпив зуби та зашипів по-зміїному. - Я тобі ще раз повторюю: закрийся, - кожне слово Лівей говорив спокійно. - А то що? – очі Ян Ліна блиснули якимось хворобливим блиском, але лише на мить, потім вони стали налякані. Лівей же дивився зневажливо, неначе на якогось набридлого жука, який йому заважає. - Припиніть! – Асарі різко піднявся, стукнувши долонями по столу. – Лівей, я поговорю з тобою. Яне, я повернусь потім, бо ще не поснідав. Лівей ще секунду потримав руку Яна і після кинув. - Ідемо. - В мене є ім’я і заведено вітатися. - Добрий ранок, Асарі. Згодиться? – Лівей натягнув саму милу посмішку, яку тільки мав у своєму арсеналі та серце рейвенкловця пропустило удар. Так неочікувано, що той ледве не врізався в дубові двері, але встиг зорієнтуватися і відсахнувся від гострого кута. - Згодиться. - Добре, - Лівей вмить схопив хлопця за рукав і потягнув до найближчих дверей. Різко відчинив й завів спочатку його, потім зайшов сам. - Колопортус. - Люмос! - відразу ж промовив Асарі. - Що ти робиш? - Тут ніхто не буде слухати. - Бо ніхто не додумається підслуховувати у комірчині для мітл, генію. - Хм… - Лівей обернувся до дверей і прошепотів: - Глушилято. - Ти якийсь параноїк чи що? Може тобі в лазарет? – Асарі намагався не видати свою паніку, яка підбиралася все ближче. - Може. Розмова коротка. Слухай, я вчора не прийшов, бо відбував покарання у Равена, а потім… Це звучить безглуздо, але мене просто вимкнуло. Я не пам’ятаю нічого відтоді, як зайшов в кімнату. Просто чорний фон. Ти приходив в шинок? - Угу… Це нічого не означає. Лівей випрямився і заїхав головою прямо в стелю, струшуючи на них павуків, тому знову схилився. - Ти мені не віриш, - помотав головою слизеринець, скидаючи кількох членистоногих. - Бо ти брешеш. Це ж логічно. Може на твоїх пасій чи жертв твоїх прикольчиків такі театральні постановки діють, але на мене ні. Ти просто хотів покепкувати, в тебе вийшло. А тепер дай мені поснідати спокійно. Він хотів пройти, але Лівей поставив руку, перегороджуючи прохід до дверей. Хоча в такій тісноті йому все одно прийшлося б вийти першим, щоб випустити Асарі. - Біжиш до Ян Ліна? Я ж тебе попереджав. Не наближайся до зміюки. - Ян більш людяний ніж ти. - Він тобі задурює голову. Я думав на Рейвенклов вчаться лише розумахи, а виявляться є і промахи старого Капелюха. - Іди ти до Нараки, Лівей. Краще б тебе справді покарав Равен. Лівей притис його до стіни й мітли завалилися на сторону. Хлопець нахилився і прошепотів: - Нокс… Комора занурилася в пітьму. Асарі абсолютно нічого не бачив, очі не змогли швидко пристосуватися до пітьми, і вже хотів знову прошепотіти заклинання, щоб паличка засвітилася. Але відчув гаряче дихання на щоці та завмер. Серце гулко забилося, неначе пустилося галопом і запнулося. В горлі пересохло. Він так злякався, але в наступний момент так нестерпно захотів, щоб Лівей не припиняв. Ніс слизеринця торкнувся його шиї, а потім на його місце прийшов кінчик язика. Лівей легенько подув на вологу доріжку, пускаючи по всьому тілу Асарі невеличкі розряди, так що той вхопився за краї чужої мантії та стиснув. Хлопець боляче прикусив собі нижню губу, щоб не видавати ні звука. А потім Асарі залишився сам. Лівей просто відсторонився, звільнився з хватки рейвенкловця, і пішов, навіть не оглянувшись, поки той намагався перевести подих та перестати трястися. Так і стояв та дивився на розчахнуті навстіж двері з дурної комори для мітл.

#SevenHeartsStories #SHS #ЕпохаФатума #АаронРід #S #міні #Закінчений #ельфи #тіфлінги #магія #смертьосновнихгероїв #трагічнекохання #поганийхорошийфінал #завданнятижня #конкурс #дімякийпустувавнаріздво Скрип, з яким відчинилися двері, неприємно різонув чутливий слух високого ельфа в позолоченій короні. Довге волосся у скронь було срібним, сплетеним в коси та трохи припорошеним передноворічним снігом, який рипів під ногами. Він не хотів ховати лице. Не тут, не в цьому домі, не через стільки років… Всередині будинку неначе завмер час, зупинився перепочити чи просто вирішив покинути цей острівець. Тут і там висіли віники, зроблені з різних трав, а в кутку на стільці лежала пряжа. Від темно-смарагдового плаща чоловіка на підлозі залишалися сліди, коли він пройшов вглиб кімнати. Здавалося, що Ілона просто вийшла кудись на ринок за свіжими продуктами, щоб побазікати з місцевими фермерами та повернутися, а Аарон зараз ввірветься з черговим жартом про гарнесеньку дівчину, яку зустрів, щоб подражнити свого похмурого ельфа. Але ні. Тихо… Селище поступово вимерло, коли недалеко розкинулося велике місто. Він залишив цей дім так давно, стільки часу боявся навіть наблизитися до нього. Від самої думки ставало нестерпно боляче. Рід торкнувся запиленого столу і провів пальцем, стираючи товстий шар пилу. - І ти хотів проміняти свій статус на цю халупку? Чоловік різко обернувся, але в домі нікого не було. У вухах дзвеніло від заливистого сміху. Знову цей… Знову це марення. - Ти навмисне прийшов сюди. Хотів… Бачити… Чути… - голос був то розкотистий, то ледь чутний. - Аарон, перестань… - Торкатися… Кулак Ріда з гуркотом опустився на стіл, та ще й з такою силою, що по бідній, нічим не винній стільниці, пішла тріщина. Сльози почали застеляти його очі. - Пройшло стільки століть, Аарон. Я правлю своїм народом так довго, бо ти цього хотів. Змусив мене начепити цю чортову цяцьку і сісти на той убогий трон. Навіщо?! Щоб потім покинути мене?! Аарон! І ти, Ілона! Морозний протяг пройшовся по кімнаті й торкнувся розпашілих щік короля ельфів. Він був сам. Говорив сам з собою. Нікого тут не було і ніколи не буде, бо Аарон загинув в одній із битв, коли розгорілося повстання. Він втратив його. Ні, не так. Цей тифлінг… Він збрехав і покинув його. Цей нахаба… Рід знову ударив по столу зі ще більшою силою. Ілона йому б допомогла, вона б вислухала, але натомість теж залишила. Магія стала покаранням. Жити так довго… - Я чекаю… - ледве чутно прошелестів примарний чоловічий голос. – Але ти маєш ще трошки справ тут. Дім, який колись чув сміх та був наповнений любов’ю, пустував. Мертвий, як і майже всі його гості. Рід лежав на підлозі, дивлячись в темну стелю скляним поглядом. - З Різдвом вас… Будинок мовчав. Він такий же, як і цей дім: ззовні нічого не змінилося, лише волосся припорошило сивиною. Пустий. Кожну хвилину свого нікчемного життя. Король ельфів. Могутній правитель. Має все і нічого.