#straykids #hyunjin #felix #hyunlix #флаф #повсякденність #літо #ВПроцесіНаписання #A #M Опис: будемо робити те, що ми ніколи не робили, будемо жити так, ніби завтра не існує, та просто веселитись. Чутно тихий шелест трави, по якій, не поспішаючи, пересуваються колеса велосипеда, десь недалеко майстри-цвіркуни наспівують вже третю мелодію. На вулиці темно, ледве видно тропу перед собою, але Фелікс впевнено прямує зі своїм старим двоколісним другом. Через десять хвилин він вже прибув до місця призначення, не видаючи ні звука, спер велосипед на паркан та тихо, майже невагомо, рушив до вікна, яке було не так вже й високо. Трохи подумавши, хлопець почав легенько стукати по склу, сподіваючись, розбудити свого приятеля. Хван крутився на ліжку, намагаючись прикритися ковдрою, щоб не чути настирливого стукоту, але нічого не допомагало, тому він підійнявся та підійшов до вікна. Відчинивши яке, ледве розгледів обличчя раннього гостя. – Ти що тут забув? – почувся хриплий голос. – Ходімо зустрічати світанок, – хоча він і сказав це пошепки, але було чутно його запал. – Ти здурів? Навіщо? – обурився Хьонджін. – Гайда, сьогодні перший день літа, – якби було трохи світліше, можна було б побачити вогники в його очах. – Ти точно здурів, зараз, почекай трохи, мені треба зібратись, – запал Фелікса швидко передався йому. – Велосипед не забудь, поїдемо до річки. – Добре, – сказав Хван та пішов збиратись. *** Небо потроху почало ніяковіти першими рожевими фарбами. Повз зарощене поле бур’янів розстилалась широка стежка, якою вони і їхали, адже це був найкоротший шлях. Маленькі та великі коники стрибали повз колеса, ніби вони акробати на виставі. Було чутно веселий сміх, який іноді супроводжувався теплими зустрічами очей. – Ледве встигли, – підбігаючи з велосипедом до річки, сказав Фелікс. – Якби хтось не впав через поспіх, то не довелось би потім ще більше поспішати, – підійшов Хван, посміхаючись. – Мабуть, я надто схвильований, тому й нога зіскочила з педалі, – він поклав велосипед та, розстеливши невелике покривало, сів на нього. На колись темному небосхилі вже розстилались помаранчеві та рожеві фарби, а в центрі красувалась жовта верхівка кола, яка потроху підіймалась все вище та вище. І вже через хвилину вони спостерігали, як сонце, трохи схоже на жовток, панувало в небі. – Круто ж зустріти так літо? – запитав Фелікс, повернувши голову в бік Хвана. – Так, ніколи ще так не робив, – він був дійсно радий, що погодився на цю авантюру. – Проведемо це літо так, щоб запам’ятати його назавжди, будемо робити те, що ми ніколи не робили, та просто веселитись, – Хьонджін вже й забув, коли останній раз бачив цих грайливих чортенят в очах Лі. – Бачу, ти налаштований рішуче, але, хіба нам не треба готуватись до вступу в університети? – Саме тому й хочу провести це літо так, адже хто знає, що буде далі, вже через три місяці ми почнемо перший етап дорослого життя, нам буде не до веселощів, – він подивився в небо, на якому майже не залишилось темряви. – Хочу ще трохи повеселитись. – Я згоден, впродовж цих трьох місяців, будемо жити так, ніби завтра не існує, – він посміхнувся та отримав усмішку у відповідь. – До речі, щодо університетів, ти все ще хочеш, щоб ми не казали один одному куди вступаємо? – Так, залишимо це в таємниці, а 31 серпня розкриємо її, не проти? – він подивився на Хвана. – Не проти, – взявшись за мізинці, як і в дитинстві, вони мовчки пообіцяли берегти цей секрет.

#treasure #haruto #junkyu #harukyu #ангст #повсякденність #смертьголовногогероя #Б Опис: Історія про хлопчика, який мріяв полетіти у космос, до зірок, але він не розумів, що одне таке небесне тіло було завжди поряд, у сусідньому будинку. ad astra (з лат.) - до зірок – Хочу стати космонавтом та полетіти у космос, – сказав одинадцятирічний хлопчик та подивився на небо. – Навіщо? – запитав менший від нього на рік друг та вставив трубочку в пакетик соку. – Хочу ближче побачити зірки, вони такі яскраві, але знаходяться так далеко, – із захопленням сказав він. – Який у цьому сенс подивитись на них зблизька, вони навіть нічого тобі не розкажуть, – хлопчак подивився на небо. – Ну й що, я буду їм щось розказувати, – його погляд був прикутий до неба. – Все одно немає сенсу, ти можеш мені розказувати, я буду слухати тебе уважніше усіх зірок разом взятих, – він майже допив свій апельсиновий сік. – Але вони такі гарні та недосяжні, мабуть, тому вони й притягують до себе, ніби цукерки, які поставили на холодильник, так і манять. – А раптом на холодильнику цукерки, які тобі не подобаються, тоді ти розчаруєшся і згадаєш за своє улюблене печиво, яке стояло на столі, але його вже хтось з'їв, і ти залишишся без нічого, – він подивився на свого друга, який навіть не поворухнув головою. – Ти думаєш, що батьки будуть ховати погані цукерки? – посміявся хлопчик. – Раптом це їх улюблені, і вони про всяк випадок заховали їх. – Чому ми взагалі порівнюємо зірки та цукерки? – Мені було легше навести такий приклад, що твої зірки можуть виявитись не такими й крутими, – він відійшов від вікна. – Я йду спати, а ти? – витримав паузу, щоб почути відповідь. – Я ще порозглядаю, потім зачиню вікно, – навіть зараз не подивився не друга. – Добре. Через 5 років – А ти знав, що найяскравішою зорею є Сіріус у сузір’ї Великого Пса? – читаючи невідомо який за рахунком факт про зірки, сказав Джункю. – Мабуть, потрібно рахувати скільки ти вже прочитав та розповів мені фактів, – сказав Харуто та сів за стіл. – Не всі зірки на небі однакового кольору, по класу зірки бувають білого, біло-блакитного, блакитного, жовтого, жовтувато-помаранчевого, помаранчево-червоного кольору, – здивувався він, продовжуючи дивитись в екран телефона. – Нічого собі, – юнак почав їсти та уважно слухати кожне слово свого співрозмовника. – Неозброєним оком на небі видно приблизно 6000 зірок, а якщо рахувати всі зірки на нашій галактиці – то їх близько 200 млрд, – продовжував він, точно знаючи, що його слухають. – До речі, сьогодні відкривається планетарій, сходиш зі мною? – друг вперше підійняв очі. – Звичайно, мені як раз немає чим зайнятись, – це була брехня, вдома на нього чекає генеральне прибирання, не прийшовши на яке, йому доведеться потім вислуховувати тону моралей від матері, адже вони запланували це ще тиждень тому, але можливість трохи більше провести час з Джункю важливіша за будь-яке прибирання. – Тоді підемо одразу після уроків, як раз маємо встигнути, – сказав він та продовжив дивитись в телефон та озвучувати нові факти. Харуто просто кивнув головою та продовжив слухати цей монолог, іноді вставляючи якісь вигуки або короткі фрази. Через 4 роки – Ти будеш вступати в університет у Японії? Але чому? – нервово запитав Джункю. – Я довго обирав, але університети Кореї не зацікавили мене, тому я вирішив повернутись додому та вступити там, – хлопчина усміхнувся, невже сьогодні його співрозмовник дивиться тільки на нього. – А що, будеш сумувати? – Звичайно, ми ж товаришуємо вже більше 10 років, і ти мій найкращий друг, – останнє слово боляче вкололо в серце напроти. – Не переймайся, це ж лише на 3-4 роки, ми ж продовжимо спілкуватись, тільки через телефон, ще буду інколи приїздити, час швидко мине. – Сподіваюсь, – сказав він та, швидко обійнявши парубка, повернувся на своє місце. Через 2 роки Була дев’ята година вечора. Джункю сидів на кухні та нервово пив чай. Вже два тижні Харуто не відповідає на повідомлення, останнє повідомлення батькам було: «деякий час не буду відповідати на повідомлення, не хвилюйтесь, хочу трохи зібрати думки до купи». У двері задзвонили. Це напружило, адже ніхто не мав прийти, тим паче о такій годині. Він встав та підійшов до дверей, подивився у вічко, але побачив лише якийсь силует. – Хто там? – трохи нерішуче запитав Кім. – Листоноша, вам надіслали листа, – це напружило ще більше, хто додумався надсилати звичайного листа. – Від кого? – вже більш рішуче. – Зараз. Від Ватанабе Ха.., – не встиг договорити, як двері стрімко відчинились. – Давайте, – він простяг руку, у яку вклали акуратний конверт. – Дякую. «Серйозно? Два тижні не відповідав, а зараз додумався надіслати паперового листа? Ми що, тепер так і будемо спілкуватись? Може, ще почнемо голубину пошту використовувати?!», – обурювався у своїй голові. Після хвилі обурень він розпакував конверт та дістав лист. «Привіт, Джункю, не знаю, коли ти це читаєш, але, скоріш за все, ти зараз обурений, мабуть, я дуже довго не відповідав на твої повідомлення, вибач за це. Як ти там? У тебе все добре? Як твоє навчання? У мене все добре. Із люб’язностями покінчено. Тепер до суті. Я пишу цього листа у важливу для мене дату – 15 квітня, рівно 11 років тому ти закохався у зірки, а я закохався у тебе, вже тоді ти знав майже все про них, а я про тебе: ти не любив, коли на небі хмари, адже через них не видно зірок, не любив, коли хтось запізнювався хоча б на 3 хвилини, і не любив свою усмішку, вважаючи її дивною, а я обожнював дивитись на неї. Впевнений, що зараз ти шокований від прочитаного, але це не жарт, це чиста правда, яку я не міг розповісти тобі, адже знав, що отримаю відмову, тому що зі мною сталось жахливе: усі ці 11 років моїми конкурентами були не хлопці, не дівчата, а зірки. А ще жахливішим було те, що я завжди їм програвав. Цікаво, що я робив не так? Ще, останній раз, коли ми спілкувались, я зрозумів, що ти так і не збагнув, що жодна зірка не заслуговує тебе та твого кохання, але ти продовжував дарувати їм всього себе – це розбивало моє серце. Але нарешті сталось те, про що я мріяв – тепер я став зіркою, і відтепер ти точно знаєш, що одна зірка буде слухати тебе, круто, правда? Тобі більше не потрібно летіти у космос, просто знайди мене на цьому безкрайньому небі, я буду сяяти найяскравіше, щоб ти нарешті побачив мене, тепер у мене є шанси потрапити до тебе в серце? Передаси моїм батькам, що я люблю їх і прошу вибачення, що не зміг зібрати думки до купи, що цей нестерпний біль все ж таки переміг, але я боровся, я дійсно намагався. Якщо моє тіло ще не знайшли, то я дуже вдячний та радий, що ти дізнався про мою смерть від мене. Також я вдячний тобі за ці роки, та за те, що не помічав моєї закоханості, таким чином дозволяючи бути поруч з тобою, хоча я сам не розумів, що саме це вбивало мене. До речі, я збрехав про те, чому обрав університет у Японії, просто подумав, що на відстані мій біль вщухне, і спочатку я вірив, що все дійсно було добре, але як же я помилявся, потім він спалахнув з такою силою, якої ще ніколи не було. Після цього нового сплеску болю я й почав думати про смерть, а потім ще згадав про розповідь мами в дитинстві, що після смерті люди стають зірками на небі, тому й обрав цей шлях. Щасти тобі, Джункю. Від Харуто, який завжди змагався із зірками, і нарешті здався» Сльози капали на підлогу, на яку з’їхав, читаючи листа. У душі панувала лють на себе та біль за друга, якого він, сам того не розуміючи, просто знищив, через те, що слухав тільки мозок, який закохався у зірки. – За наказом мозку я завжди дивився тільки вгору, а варто було лишень на секунду відкрити серце й подивитися вперед, щоб зрозуміти, що ти був моїми зірками на Землі, які завжди були зі мною та слухали мої монологи. Чому я не збагнув цього раніше? – говорив він у порожнечу, поки сльози продовжували котитись по обличчю. Як же Джункю помилявся, коли казав, що найяскравіші зорі дуже далеко, він же сидів у декількох сантиметрах від нього та був яскравіший за Сіріус чи Канопус, мабуть, він був у окулярах, які закрили йому очі. Посидівши ще трохи у своїх думках та у калюжі сліз, хлопець згадав про те, що було у листі, і побіг на балкон. Як і завжди, він підіймає очі, та дивиться на небо, на якому видніється багато білих крапочок, і лише одна найяскравіша зоря, якої раніше не було. – Тепер є зірка, яка заслуговує на моє кохання, але не впевнений, що я заслуговую на взаємність. Пробач, що через мене тобі довелось пережити стільки болю. До кінця свого життя я буду дивитись тільки на тебе, моя єдина недосяжна зірка.

#straykids #jisung #minho #minsung #комфорт #НовийРік #флаф #Міні Опис: як приємно відчувати запах мандарин у кімнаті, але, коли аромат надто сильний, то варто перейматись. Сильніше укутавшись у шарф, Мінхо перейшов дорогу. З неба почали сипатись маленькі холодні сніжинки, які були схожі на зірочки. Він став на тротуарі та подивився вгору.   «Справжній зорепад», – подумав Лі, усміхнувшись, та завис на декілька секунд.   Повернувшись до реальності, він труснув головою та вирішив трохи пробігтись, щоб швидше добратись додому.   ***   Він піднявся на третій поверх та вставив ключ у замок. Відчинивши двері, в обличчя влетів приємний аромат свіжих мандаринів.   «Як пахне», – подумав Мінхо, але потім зрозумів, що запах надто сильний. Він кинув взуття та побіг до вітальні, й побачив картину маслом: Джісон сидить на підлозі, а довкола нього колом лежать шкірки від мандаринів, ніби вони призвали його.   – Ти що, зжер усі мандарини? – ледве стримавши крик, сказав Мінхо, дивлячись на цей витвір мистецтва.     П’ять годин тому     – Джісон, ти зараз зайнятий? – сказав Лі, коли почув, що йому відповіли на виклик.   – Ні, а що?   – Ти зможеш підійти до моєї роботи, я купив мандарини, але забув, що нам в офіс з їжею не можна, – стоячи під будівлею компанії, сказав Мінхо.   – Добре, зараз вдягнусь та прийду.   – Дякую, тоді чекаю, – виклик завершено.     Теперішній час     – Ні, ось у пакетику... – він не договорив, тому що подивився на свою руку, яка підняла порожній пакет.   – Як ти міг так зі мною вчинити?? – сказав Лі та драматично схопився за серце.   – Ну хьоон, ти чого драматизуєш одразу?   – Хан Джісон, те, що ти сьогодні зробив, гірше, ніж коли ти забув купити мені колу, – все ще драматично він закрив тильною стороною долоні очі.   – Серйозно? – на обличчі Джісона читалось щире здивування.   – Я п’ять годин сидів і думав про ці мандарини, як ми разом їх поїмо під шоу, яке тільки нещодавно з’явилось в ефірі, і ми хотіли його подивитись, – Хан підозріло ніяково усміхнувся.   Мінхо подивився на екран телевізора і побачив те саме шоу, про яке він тільки що говорив.   – Спочатку мандаринова зрада, тепер телевізійна, ти розумієш, що це подвійна зрада? – Джісон вже не розумів, сльози в очах навпроти справжні чи це частина драми.   – Хьон, ти дійсно плачеш? – його голос звучав серйозно.   – Вибач, вибач, сльози це вже перебільшення, – сказав Лі, трохи усміхаючись та витираючи сльози. – Але я все ще розчарований.   – Я завтра куплю тобі вдвічі більше мандаринів, ніж ти сьогодні купив, – сказав Хан та підійшов обійняти старшого.   – Добре, добре, – він линув в обійми напроти. – Будемо прикрашати квартиру та ставити ялинку?   – Так!! – крикнув Джісон.   – Тоді піду у комору, а ти поки прибери сліди своєї зради, – на останній частині речення він скривився і це розсмішило Хана.   – Повернешся, і забудеш, що тут щось сталось, – він почав енергійно прибирати шкірки.   – Сподіваюсь, – усміхнувся Мінхо та пішов у комору.

#xdinaryheroes #gaon #jooyeon #повсякденність #флаф #Міні Опис: якщо ви не знаєте як за пів години знайти вільного гітариста, то запитайте Джуйона. Літні канікули Джуйона розпочались з підготовки до невеликого вуличного виступу, на який він записався зі своїм другом. Починаючи з 2000 року у парку сусіднього району щоліта проходили вуличні виступи, де можна було продемонструвати себе, або групу. Він дуже любив приїздити на цей «фестиваль» з батьками, коли був дитиною. Трохи подорослішавши, приїздив з друзями та мріяв, що колись, на нього будуть дивитись так само як і він всі ці роки. І ось вже сьогодні його маленька мрія здійсниться. Разом з другом він підготував виступ, коли той приїздив до їхнього району на тиждень до бабусі. – Як же я невчасно захворіла, – сказала мама, вийшовши у коридор. – Я покажу тобі потім запис виступу, тому не переймайся, – сказав Джуйон їй та відчинив двері. – Я побіг, зачиниш за мною. – Добре, щасти тобі, – він посміхнувся та зник з поля зору. Хлопець переймався, що запізниться, тому вийшов ще раніше, ніж планував. З собою він мав тільки телефон, ключі від квартири та у невеликій сумці пляшку води. Це все, що йому було потрібно, тому що у їхньому дуеті він соліст. Дійшовши до зупинки, він сів на лавку та став чекати автобус, який ходив кожні десять хвилин. *** Джуйон стояв на місці зустрічі та чекав на свого друга. Хоча до початку виступів була ще година, але він бачив, що біля невеликої сцени вже зібралось чимало народу, як і виконавців, так і звичайних глядачів. Через двадцять хвилин організатори попросили виконавців підійти, щоб уточнити чи всі є, та роздали номерки відповідно до номера виступу. Джуйон вже почав перейматись чому його друга ще немає, але раптом у кишені завібрував телефон. – Алло, ти де? – запитав Лі як тільки зняв трубку. – Джуйоне, вибач мені, я не зможу приїхати, я домовлявся з батьком, що він відвезе мене, а він затримається на роботі аж до ночі. – ...Добре, не переймайся, я щось вигадаю, – не втрачаючи надії сказав Лі та вимкнув телефон. «Що я вигадаю? Де я за пів години знайду вільного гітариста, який зможе виступити зі мною?», – з цими думками він сів на лаву під деревом. – Як це ти не зможеш прийти? Що? Голос зірвав? Я ж тобі казав берегти горло! Для кого я тепер грати буду? Сам для себе? – почулось по той бік дерева. Джуйон повернувся та побачив спину хлопця, на якій був чохол гітари. Очі його блиснули й він дочекався поки незнайомець договорить та підійшов до нього. – Добрий вечір, – сказав неочікувано Лі, тому що парубок напроти трохи підстрибнув. – Якби він був добрим, тобі щось потрібно? – було видно, що він зараз дуже знервований. – Я випадково почув вашу розмову і маю для вас неймовірну пропозицію. – Якщо ти не соліст, якому потрібен гітарист, то можеш навіть не пропонувати. – Як ви вгадали? Я саме це і хотів запропонувати. Мій друг, який повинен був грати на гітарі, не зміг приїхати, і тут я, вже зневірений, почув ваш діалог, і вирішив, що це мій рятунок, посланий долею. – Ну про долю ти вже загнув, – знервованість з обличчя незнайомця зникла і він усміхнувся. – Ти яким за рахунком виступаєш? – Восьмим, а ви? – Я двадцятий... тому зараз підемо до організаторів та скажемо, що ми разом будемо двадцятими, бо нам треба хоча б декілька репетицій. – Добре, ходімо, – він швидко линув за хлопцем з гітарою. Поки вони шукали організаторів, Джуйон встиг детальніше розгледіти свого рятівника. Здалеку він здавався вищім, але зблизька виявлялось, що зросту йому додає взуття на платформі. Волосся у нього було темне, але кінчики були червоні, тому він здався Лі крутим. – У вашого дуету є якась назва, чи використаєте просто імена? – запитав організатор, коли вони знайшли його та пояснили всю ситуацію. – ....На ..Наггет Тайм, – сказав Лі перше, що спало на думку. – Добре, я піду попереджу інших учасників, – і він зник у натовпі. – А ти класну назву вигадав, – повернувся до нього крутий незнайомець та усміхнувся. – Взагалі, це перше, що спало мені на думку. – Вийшло круто, а тепер побігли, нам ще треба репетирувати. – Точно, а куди підемо? – Я знаю тут неподалік одне місце, там і лавка є, і люди майже не ходять, – Лі кивнув та знову линув за цим незнайомцем у невідомому напрямку. *** – Яку пісню виконуємо? – запитав незнайомець, сів на лавку та дістав з чохла гітару. – Ми з другом хотіли виконувати 5 sos – young blood. – Ми у бенді у середній школі виконували її, тому вже буде легше, – він почав налаштовувати гітару. – До речі, як вас звати? – запитав Лі та сів поряд на лавку. – Я забув представитись? – у відповідь отримав агресивне кивання. – Я Ґаон, і можна звертатись на ти. – Добре, я Джуйон. – Раз вже знайомі, то можемо й починати репетицію, ти готовий? – він повернувся та подивився на Лі. – Так. Ґаон почав перебирати пальцями струни та з гітари линула знайома вуху мелодія, яку Джуйон впевнено підхопив співом. *** Після декількох репетицій вони вирішили вже повертатись до сцени, адже за часом скоро мав бути їхній виступ. – А зараз на сцену підіймається Канвон з авторською піснею, – сказав ведучий у мікрофон та почулись гучні оплески. – Ми після нього, поквапимось, – сказав Ґаон та побіг, а обернувшись, крикнув: – Швидше, швидше, ти ж не хочеш проґавити наш виступ. Оговтавшись, Джуйон посміхнувся та побіг за Ґаоном. – Я вже боявся, що ви не прийдете, – сказав організатор, коли хлопці підбігли до виходу на сцену. – Ми просто репетирували, з нас вийшов непоганий дует, – Ґаон сказав це з краплею гордості. – Заінтригували, з нетерпінням чекаю, – щиро сказав організатор та перемкнувся на декілька компліментів Канвону, який вже завершив свій виступ. – А зараз виступає дует Наггет Тайм, який сформувався за пів години до початку, вони будуть виконувати пісню 5 sos – young blood, – сказав ведучий та зійшов зі сцени. – Готовий? – запитав Ґаон, подивившись на Джуйона. – Готовий, – впевнено, але з ноткою хвилювання відповів Лі. І вони вийшли на сцену, вид з неї був кардинально інший, що змушувало Джуйона хвилюватись сильніше, адже це його перший виступ, коли на нього дивляться не дві пари очей, а близько п’ятдесяти. Ґаон майже не хвилювався, тому що для нього це є нормою ще з середньої школи, коли він був у бенді та разом з ним брав участь у всіх шкільних виступах та невеликих благодійних фестивалях. Тому, коли він подивився на Лі, та не побачив на тому обличчя, покликав його та одним лише поглядом дав зрозуміти, що все буде добре. Він не знав, чи зміг заспокоїти того, але потроху обличчя Джуйона поверталось, тому вирішив, що хоч трохи, але допоміг. Так само як і на репетиції, пальці Ґаона линули по струнах гітари, для Джуйона це значило, що тікати вже не вийде і треба брати себе у руки. За секунду погляд його змінився, від переживань не залишилось і сліду. Зачаровано люди слухали легку мелодію та спокійний голос. Невідомо, чи то до мерехтливих ліхтариків на деревах, чи до неймовірного дуету, але ніби на свій окремий фестиваль линули світлячки та танцювали танок, а деякі кружляли довкола, створюючи загадково-магічну атмосферу. *** Після завершення виступу лунали гучні оплески. Джуйон із захопленням повернувся до Ґаона, який дивився на нього, тепло усміхаючись. Ця усмішка під світом ліхтариків та маленьких світлячків, які вже танцювали всюди, змусила метелики у животі Лі прокинутись, після чого вони заполошились, ніби їм терміново потрібно кудись йти, а вони загубили важливу річ. Можливо, цією річчю був ключ від серця Джуйона, який тепер знаходився у руках людини напроти, хоча, ключ тепер не потрібен, адже серце було також у Ґаона. А можливо, це був здоровий глузд, який вийшов прогулятись та навряд чи тепер повернеться. – Ти впорався краще, ніж на репетиції, – сказав Ґаон коли вони зійшли зі сцени під оплески, які все ще лунали. – Я так хвилювався перед виступом, дякую, що заспокоїв, – у відповідь йому усміхнулись. – Ви круто виступили, навіть не скажеш, що ви вперше виступали разом, – сказав організатор, підбігши до них. – Дякуємо, – ніяково сказав Лі, організатор пішов до інших учасників. – Ти поспішаєш додому? – запитав Ґаон. – Ні. – Може залишимось і подивимось на інші виступи? Просто мені самому якось нудно тут залишатись, а на виступи подивитись хочеться. – З радістю, тільки сходимо спочатку у магазин, а то я від нервів зголоднів. – Звичайно, ходімо, – сказав Ґаон та вони пішли до найближчого магазину. Потім вони повернулись до лавки, біля якої познайомились, та провели залишок вечора насолоджуючись виступами та обговоренням різних тем, від сьогоднішніх вражень, до того, як Джуйон намагався зробити піцу у дитинстві, коли був сам удома, але, дякувати Богу, мама повернулась вчасно і застала тільки згорілий корж.

#straykids #hyunjin #seungmin #повсякденність #comfort #А #Міні Опис: Раптове вимкнення світла, мобільний інтернет не ловить, спати ще рано, а зайнятись немає чим, чи все-таки є чим? – Це вже вкотре за сьогодні? Чи вперше? – питає Хьонджін, розуміючи, що вимкнули світло. – Вже вдруге, ще в обід вимикали, поки ти був на роботі, – відповідає йому Синмін. – Ну і що будемо робити? У мене мобільний інтернет взагалі не ловить, – він поклав телефон на тумбочку біля дивану. – І лягати спати ще рано, – продовжуючи лежати на ногах Хьонджіна, сказав Синмін та позіхнув. – А у нас свічки взагалі є? – Начебто десь були. – Вмикай ліхтарик, підемо шукати, – піднявши Синміна, сказав Хьонджін та встав з дивану. Ввімкнувши ліхтарики, які, дякувати Богу, встигли купити минулого тижня, вони рушили у комору. Вона була невелика, якщо з неї все прибрати, то дві людини, як тунці у банці, помістяться. – Коли ми востаннє тут прибирали? – питає Кім, чхаючи від пилу. – Рік тому? Чи два? Не пам'ятаю, – сказав Хван, продовжуючи шукати свічки. – Якщо це так, то тут вже повинні жити миші чи криси, – це було сказано не надто оптимістично. – Сподіваюсь, що їм тут не сподобалось і вони переїхали. – Завтра приберемось тут, а то щось надто багато мотлоху. – О, знайшов, – сказав Хьонджін та дістав свічки, які були загорнуті у папір. – Дякувати Богу ми врятовані, ходімо на кухню, – радісно сказав Синмін та зачинив комору. Вони знайшли свічки, але їх було всього дві, та вигляд вони мали не надто привабливий. Запаливши одну свічку, вони поставили її на стіл. – Невелике світло є, і що робити будемо? Може чай заваримо? – із захопленням сказав Кім. – Та зіграємо? – Хьонджін дістав карти з кишені. – Знайшов їх, поки свічки шукали. – Давай, все одно немає чим зайнятись, ти поки тасуй, а я чай заварю, – Синмін набрав у каструльку води та поставив на газ, потім дістав чашки, поклав у них пакетики зеленого чаю з полуницею, додав цукру, собі – дві ложки, Хвану – одну. Потім сів за стіл перед Хьонджіном, який вже завершив тасування. – У що граємо? У дурника? – усміхнувшись, сказав Хван та подивився на Синміна. – Так, це єдине, у що я пам’ятаю як грати. – Ну тоді роздаю, – він почав класти по одній карті то собі, то Кіму, поки у кожного не стало по шість карт. З середини колоди він витягнув карту, яка стане козирем – дев’ять трефа. – Що у тебе? – запитує Хван. – Дама. – У мене валет, тому я ходжу. – Ну давай. Хьонджін походив шестіркою чирв, яку Синмін відбив королем, додати було нічого, тому відбій. – Може у перевідного? – запитав Хван, коли Кім походив бубновою сімкою. – Ще чого, щоб ти закидав мене зараз? – Ну спробувати було варто, – розчаровано сказав Хьонджін та відбився дамою. Перша гра завершилась перемогою Синміна, як і друга, і третя, і четверта. Всього, з десяти ігор, Хьонджін переміг лише один раз, та два рази вони зіграли у нічию. – Хван Хьонджін, здається, сьогодні я знову переміг, – святкуючи свою перемогу, сказав Кім та налив їм третю чашку чаю. – Тобі просто пощастило, завтра я відіграюсь, – впевнено сказав Хван, перемішуючи чай. – Мріяти – це добре, але будьмо реалістами, я завжди грав у карти краще за тебе. – Не дав навіть трохи помріяти, де ти цьому взагалі навчився? – він зробив ковток, але чай був ще гарячим. – Ай. – Обережніше, я ж тільки заварив його, – сказав Синмін та подув на висунутий язик Хвана. – Дякую, – він засунув язик назад до рота. – Так де ти навчився грати? – У хлопців з сусідніх будинків, спочатку я просто спостерігав, а потім вони мене навчили і я майже все дитинство грав з ними у карти, – подувши на свій чай, сказав Кім та зробив невеликий ковток. – Рекомендую спочатку дути на чай, а потім пити, так дійсно краще. – Та знаю я, просто подумав, що він вже трохи охолов, – сказав Хван та подув на чай. – Слухай, може щовечора будемо грати у карти, або у доміно, чи ще щось, у нашій коморі валяється так багато настільних ігор, – запропонував Синмін. – А реально, виправляємо ситуацію, і з завтрашнього вечора починаємо грати у все, що там знайдемо, – Хван простягнув руку з чашкою, щоб цокнутись. – Ми ж не алкоголь п’ємо. – Ну і що, це на честь заснування нашої традиції. – А, ну тоді добре, – сказав Синмін та, цокнувши чашками, вони розсміялись. Ось так, завдяки відключенню світла, у цієї пари з’явилась їх перша традиція, яка пройде з ними крізь хвилини та години, крізь весну та осінь, крізь сніг та хуртовину, крізь чай та вино.

#txt #yeonjun #soobin #yeonbin #повсякденність #Hurt/Comfort #A #Міні Опис: одна людина, яка освітить це посутеніле місце, та запалить його серце знов. У забутому Богом темному провулку, що закритий від шуму головної вулиці, хтось сидів та захлинався своїми сльозами, поряд із ним стояло декілька пляшок алкоголю, чи то віскі, чи то коньяк, розгледіти було неможливо, адже у цьому окремому клаптику світу не знали, що таке світло. Цього дня він втратив все: свою улюблену роботу, на якій працював останні три роки, друга, з яким він не знав, що таке самотність, дівчину, з якою він зрозумів, що таке кохання. Взагалі, він не прихильник лікування душевного болю алкоголем, але зараз, він вирішив, що це єдиний варіант, який йому допоможе. Але легше не стало, він все ще сидить на холодному асфальті, та картина все ще перед очима, і йому все ще боляче. Картина, на якій його друг та дівчина цілуються на тому дивані, на якому Йонджун любив сидіти з нею та спілкуватись про все і водночас ні про що. Вони разом обирали диван у їхню квартиру, і він ідеально підходив. Котра зараз година? Скільки він вже тут сидить? Годину? Дві? Він підняв голову догори та у вікні, яке було напроти, побачив людину, хоча обличчя було погано видно, тому що він стояв проти світла, але це точно був хлопець. – Що сталось? – запитав він і поставив лікті на підвіконня. – Нічого, – сказав Йонджун та закрив очі, тому що не міг дивитись на світло. – І саме через те, що нічого не сталось, ти сидиш тут три години, і ревеш? – у голосі почулась насмішка. – Просто невдалий день, – він бажав скоріше завершити цей дурний та недоречний діалог. – Тоді заходь на чай. – Що? – Йонджун розплющив одне око та подивився ним на цього дивака. – Якщо не хочеш, щоб сусіди викликали поліцію, через те, що ти заважаєш спати, то заходь, вип’ємо чаю. Спати у відділені поліції не хотілось, тому Йонджун мовчки прийняв запрошення і спробував піднятись на ноги, але втратив рівновагу та впав. – Лежи, зараз я вийду, – після цієї фрази світло у вікні згасло. Хвилин через п’ять Йонджуна вже підняли на ноги, та перекинули руку через шию. – Скільки ж ти випив, що навіть встати не зміг? – трохи запихаючись сказав хлопець. – Не пам’ятаю, – намагаючись пересувати ноги, сказав він. Йшли вони не довго, хвилин за сім вони були вже у квартирі. Хлопець допоміг пияці зняти взуття та доніс його до дивану, який був м’якіше, ніж той, який стоїть у квартирі Йонджуна. – Який чай будеш? – сказав хлопець та ввімкнув світло на кухні. – Не має значення, – Йонджун повернув голову і побачив білу макітру, яка наливала воду у чайник, а потім діставала чашки. – Скільки цукру, чи ти будеш без нього? – Три ложки. Хлопець поклав у чай цукор та повернувся обличчям до Йонджуна, який спостерігав за ним, ніби песик, поклавши голову на бильце. – Коли вип’єш чаю, можеш прийняти душ, він також допоможе хоча б трохи протверезіти, не знаю, навіщо ти довів себе до такого стану, але я хочу допомогти тобі. – Взагалі, я не п’ю, просто вирішив, що це допоможе мені заглушити біль, але, здається, стало тільки гірше, – він усміхнувся і з його очей полились сльози. – Не хочу потім мити підлогу від твоїх сліз, – підійшов хлопець та протягнув свою руку, у якій була хустинка. – Тому тримай. Чайник вже закипів, тому, він налив воду у чашки, а потім перемішав цукор. Це не зайняло й трьох хвилин, але Йонджун вже плакав не так сильно. Хлопець взяв чашки, та поставив їх на маленький стіл перед диваном, а сам спочатку підійшов до шафи, дістав щось, та повернувся до Йонджуна, і простягнув йому ще одну хустку. – Ця, мабуть, вже вся мокра, тримай ще одну, – він сів поряд та дивився, як Йонджун витирає очі від сліз новою хусткою. – Дякую тобі, – тихо сказав хлопець та, повернувши голову, спробував усміхнутись. – До речі, як тебе звати? – Субін. Мене звати Субін, – усміхнувся хлопець, і на його щоках з’явились  милі ямочки. Сьогодні Всесвіт забрав у Йонджуна двох людей, і тим самим зробив у його душі порожнечу, але доля дала йому одну людину, яка освітить це посутеніле місце, та запалить його серце знов.

#straykids #minho #jisung #minsung #флаф #комфорт #А #М Опис: покупка винограду виявилась невдалою, чи все-таки вдалою? «– Ти повинна повернутися, – зі сльозами на очах сказав він. – Навіть, якщо буде потрібен вік або два, я буду чекати на тебе. Кивнувши головою, вона усміхнулась та пішла до дверей. Відчинила їх та, переступивши поріг, обернулась. – Побачимося... знову, – наостанок сказала вона та зачинила за собою двері». Була друга година, за вікном літня серпнева ніч, Джісон сидів на своєму улюбленому дивані у маленькій вітальні та витирав сльози від зворушливої сцени серветками, які стояли перед ним на невеликому столику. На цьому ж столі ще була тарілка, наполовину заповнена виноградом, який він обожнював їсти під час перегляду дорам. Після перегляду останньої серії, все ще перебуваючи у захваті від фінальної сцени, він встав та підійшов до холодильника, щоб подивитись чи є на завтра виноград, адже за планом був перегляд наступної дорами. На жаль, у холодильнику винограду не було, а це значить, що зранку доведеться йти у магазин, тому Джісон закрив причину свого розчарування та пішов спати. Зранку. 10:08. Під звук будильника Хан неохоче прокинувся та, після двадцяти хвилин валяння у ліжку, вирішив, що вже треба вставати. Насамперед, вирішив поглянути у вікно. Сонце вже дарувало свої промені людям, які поспішали по своїм справам. Джісону теж варто було б поквапитись. Тому він линув у ванну, щоб вмитись та не мати вигляд панди, яка до третьої години дивилась дораму і зараз ледве прокинулась. Після вмивання він нашвидкуруч зробив собі бутерброд з хліба та ковбаси. Завершивши свій «грандіозний» сніданок, він повернувся до спальні, щоб переодягтись. Дорога до магазину, у якому Джісон вже став постійним покупцем, тому що приходив настільки часто та брав одне й те саме, що продавець, який там працював, вже запам’ятав його та сорт винограду, який любив Хан, була не довгою, хвилин десять, якщо йти не поспішаючи. Ось і вони, двері у магазин. Він зайшов та з посмішкою на обличчі крикнув: – Дядечко, а ось і я, – розлетілось порожнім приміщенням. – Добрий день, – із комори вийшов хлопець та трохи розгублено дивився на першого у його житті покупця. – Д-добрий, а де минулий продавець? – ніяково запитав Джісон. – А, у нього якісь важливі справи, тому я буду підміняти його декілька днів, – хлопець спробував усміхнутись. – Що будете брати? – Мені, будь ласка, виноград без кісточок, 3 кілограми. – Добре, – хлопець обережно взяв ягоди та, зваживши, поклав у пакет і передав Хану. Джісон знав ціну, тому одразу простягнув гроші. Тимчасовий продавець був трохи приголомшений цим, бо навіть не встиг сказати суму. – Дякуємо за покупку, приходьте ще, – він невимушено усміхнувся. – Обов’язково прийду, – усміхнувся у відповідь Хан та вийшов із магазину. «Цікаво, де дядько знайшов такого гарного працівника», – перше, що спало на думку Джісону, коли за ним зачинились двері магазину. Після покупки винограду, він пішов додому, адже за планом ще треба приготувати нормальний, хоча і пізній, сніданок, тому що в обід у нього зустріч із друзями, які запропонували повештатись торговим центром. Вдома Вже вдома він зрозумів, що готувати взагалі не хочеться, тому поклав виноград у холодильник та, діставши вчорашню вечерю, яку не зміг з’їсти, поставив у мікрохвильову піч. Поки їжа розігрівалась, на телефон, який лежав у спальні, тому що він забув його вдома, прийшло сповіщення. Він неквапливо пішов на звук та побачив повідомлення у чаті: [Хьонджін, 11:19] У вас вийде зібратись раніше? [Хан, 11:22] Наскільки раніше? [Хьонджін, 11:23] Приблизно через годину [Хан, 11:25] Думаю, що вийде [Фелікс, 11:25] У мене вийде [Хьонджін, 11:26] Добре, тоді зустрінемось через годину!! [Хан, 11:27] До зустрічі Він написав останнє повідомлення та повернувся на кухню. Мікрохвильова піч вже вимкнулась, тому він дістав тарілку з пастою, яку вчора готував вперше у житті, і вона вийшла навіть непоганою, чому він був трохи здивований. Сів за стіл та розпочав свою трапезу. Паралельно його думки не покидав цей хлопець, який підміняв дядька у магазині, зараз згадуючи, Джісон зауважив, що юнак мав дуже милий вигляд, особливо, коли вийшов із комірки, волосся було трохи скуйовджене, а очі видавали розгубленість, у той момент він був схожий на кошеня. Усміхнувшись своїм думкам, він опанував себе та продовжив їсти. Через годину – Ми проґавили автобус, ти в курсі? – сказав Хьонджін, дивлячись на Джісона. – Я в курсі, бо ти сказав це вже чотири рази, – Хан закотив очі. – А якби хтось не повертався додому за телефоном, ми б зараз сиділи в автобусі, а не на зупинці, – продовжував Хван, свердлячи поглядом. – Та годі вже тобі, нічого страшного не сталось, зачекаємо на інший. Тим паче він вже попросив вибачення, – втрутився Фелікс. – Дякувати Богу, ми змогли зібратись раніше, ніж планували, – сказав Хьонджін, плеснувши у долоні перед собою, та знесилено сів на лавку поряд з Джісоном. – Через скільки там буде наступний? – Через десять хвилин, – відповів Фелікс, у телефоні якого був розклад руху автобусів. – Хоча б не через пів години. – До речі, ти чого так драматизував через цей автобус? – після декількох хвилин мовчанки сказав Хан та повернув голову до Хвана. – Раніше ти спокійніше до цього ставився. – Реально, я навіть спочатку не помітив, – додав Фелікс та сів посередині хлопців. – Ну, пам’ятаєте я вам розповідав про кав’ярню там? – Фелікс та Джісон зустрілись нетямовитими поглядами. – Ну та, на першому поверсі, майже біля входу. – Аааа, ти про ту, де працює «Боже який милий бариста, чому він схожий на песика, так і хочеться почесати його за вушком та побачити його очі, вони так блищать, ніби у них не один Всесвіт», ти про цю? – сказав Хан, подивившись на Хвана щенячими очима. – Так, про цю, – щоки його почервоніли, тому він закрив обличчя руками. – Так би одразу й казав, а то щось ти здалеку пішов, – Джісон усміхався, дивлячись, як Хван засоромився та відвернувся. – Так що з тією кав’ярнею, ми вже зрозуміли де вона і чому ти туди хочеш, але чому так поспішаєш? – сказав Фелікс, щоб повернути діалог у вірний напрямок. – Я згадав, що у цього баристи зміна закінчується о третій дня, а ми б о цій годині тільки вийшли, тому молився, щоб ви змогли вийти раніше, щоб ми встигли на його зміну, – щоки Хвана все ще були залиті фарбою, але він зміг сказати, чому був трохи роздратований через їхнє запізнення на автобус. – Ну тоді зрозуміло, тільки не зрозуміло коли ти вже познайомишся з ним, – вже серйозно сказав Хан. – Скільки ти вже просто їздиш туди, щоб «випити кави», – продовжив думку Фелікс. – Раз на тиждень точно, впродовж двох місяців, – безсило сказав Хьонджін та усміхнувся. – Який жах. – Якщо ти сьогодні з ним не познайомишся, то пригощаєш нас обідом, – невимушено сказав Хан. – Ти знущаєшся? Я не зможу! А що, як він відмовить мені? – Хван аж підскочив. – Краще прийняти відмову, ніж приходити та просто дивитись на нього, ти схожий на сталкера, – так само невимушено сказав Фелікс. – Ти будеш шкодувати, що не познайомився. – А якщо мені відмовлять, то я буду шкодувати, що заговорив із ним. – Ти хоча б спробуєш, – продовжував Фелікс. – Якщо тобі відмовлять, то влаштуємо лікувальну ночівлю, – сказав Хан та вони з Феліксом подивились на Хьонджіна. – Я... спробую, – він пригнічено видихнув. – А ось і автобус, – усміхаючись, сказав Фелікс та, взявши друзів під руки, попрямував до транспорту. Через 30 хвилин – Я не піііду, – кричав Хван друзям, які тягнули його за руки до входу у торговий центр. – Куди зникла твоя впевненість, яка була, коли ми сідали в автобус? – сказав Хан, відпустивши руку Хвана. – Я не зможу, я краще пригощу вас обідом, тільки не треба!! – У тебе не вистачить грошей на їжу, яку ми захочемо, – нагадав Джісон. – Дайте мені ще трохи часу, – він казав так само десять хвилин тому. – Де той Хван Хьонджін, який, не думаючи, почав бійку з сином директора через те, що той дав мені ляпаса та не захотів просити вибачення? – сказав Фелікс, дивлячись Хвану прямо в очі. – Зрозумів я, зрозумів, у мене все одно немає грошей на ваш апетит, тому йдемо, – сказав Хьонджін та в його очах з'явився той самий вогник впевненості, як і тоді, коли він побачив, як вдарили його друга. У кав'ярні людей було трохи менше, ніж у самому центрі, що трохи розслабило Хвана. За стійкою стояв той самий, схожий на песика, хлопець, що стримано усміхався дівчатам, які робили замовлення. Пройшовши столики, деякі з яких були пустими, хлопці дійшли до стійки та були у черзі за цими дівчатами, які вже зробили замовлення та пішли до свого столика. – Добрий день, раді вітати Вас, що будете замовляти? – сказав бариста та стримано усміхнувся, але, побачивши Хьонджіна, усмішка стала ширшою та яскравішою. – Нам, будь ласка, два лате та один американо, – Хван знав, яку каву люблять його друзі, тому замовив не узгоджуючи з ними. – Добре, можливо, бажаєте щось до кави? – Я буду профітролі, – сказав Фелікс. – Я також, – додав Хан. – Гаразд, це все замовлення? – знову ці Всесвіти в очах. – Так, – ніби вийшовши з трансу сказав Хьонджін. – Ми тоді підемо за столик, гроші на карту ми тобі вже відправили, – сказав Джісон та перед тим, як піти, підморгнув Хвану. – Ваше замовлення буде зроблено через десять хвилин. – Добре, дякую... як.. вас звати? – було видно, що бариста трохи зніяковів від цього питання, але все ж відповів. – Синмін, а вас...? – Хьонджін, приємно познайомитись, – усе повітря довкола них було наповнене боязкістю та ніяковістю. – Чи є у вас... плани після зміни? – Ні, – не довго думаючи, сказав Синмін. – Тоді... чи не проти ви познайомитись та прогулятись зі мною? – Так, не проти, – на його обличчі зникла ніяковість, залишилась лише тепла усмішка. – Тоді, ось мій номер телефону, зателефонуєте мені після зміни, і я підійду сюди, – Хьонджін простягнув маленький аркуш із номером свого телефону. – Добре, тоді до зустрічі, – бариста взяв цей аркуш та сховав у кишеню сорочки. – До зустрічі, – сказав Хван та, все ще не вірячи, пішов до столика своїх друзів, які з його обличчя зрозуміли, що лікувальної ночівлі не буде, як і безплатного обіду.

#straykids #minho #seungmin #2min #флаф #ангст #повсякденність #смертьголовногогероя #А #М Опис: «Тому, що твоя усмішка яскравіше за сонце, а обійми зігрівають краще, з тобою завжди тепло, ти ніби моє особисте сонце» Літній ранок розпочався рано, тому що сьогодні їхня друга річниця і, як вони вирішили ще на початку стосунків, на першу річницю Мінхо організовував їхнє свято, а на другу – організатором став Синмін. Він почав думати заздалегідь, тому що ідей взагалі не було, сидів на різних сайтах, де обговорювали, що можна влаштувати, люди там писали багато гарних варіантів, але вони всі не підходили. Політ на повітряній кулі – Мінхо боїться висоти, піти у караоке – вони це роблять щоп’ятниці, парк атракціонів – вони там були на першу річницю, сходити до зоопарку – вони їх не люблять, адже вважають це неправильним щодо тварин, тому точно ні, ковзанка просто неба – зараз літо, а закритої в їхньому місті немає. Але все ж таки Синмін вирішив, що спочатку вони займуться спільним готуванням торта, адже вони це ще ніколи не робили, а потім підуть у кафе, яке нещодавно відкрилось. Кажуть, що там дуже гарна атмосфера та смачно готують. Купивши у магазині всі необхідні інгредієнти для торта, Синмін повернувся додому, де його вже зустрів Мінхо. – Куди ходив так рано? – заварюючи каву, спитав Мінхо. – А ти вгадай, – знявши кросівки, сказав Синмін. – Судячи з пакета, ходив у продуктовий, тільки не розумію навіщо, у нас ще є що їсти, – наливши у чашку гарячої води та перемішавши, сказав брюнет. – Якщо ти хочеш, то можемо розпочати святкування вже зараз, і тоді ти дізнаєшся для чого я ходив у магазин, – сказав Синмін та усміхнувся. – Із задоволенням, але, може, спочатку подарунки? – Точно, я й забув за подарунки, тоді з них і розпочнемо, – Синмін побіг до тумбочки, яка стояла у коридорі. Мінхо ж взяв табурет та, ставши на нього, дістав невелику чорну коробочку, яка була на холодильнику. Коли Синмін повернувся, вони стали один навпроти одного та вирішили подарувати одночасно на рахунок 3. – 1, 2, 3, – зробив відлік Мінхо та вони простягнули подарунки. У руках Синміна опинилася та чорна коробочка, відкривши яку, він побачив наручний годинник, той самий, який йому сподобався місяць тому, коли вони вирішили просто погуляти по торговому центру та якимось чином забрели до магазину з годинниками. Мінхо отримав пакетик, у якому було дві коробочки, одна трохи менша, інша – більша. Спочатку він вирішив відкрити ту, яка менша. У ній були парні кулони, один був з місяцем, а інший – з сонцем. – Гарні? – запитав Синмін. – Так, – зачаровано відповів Мінхо. – Дуже гарні. – Вибирай, який будеш носити, вони парні. – Я візьму з місяцем. – Добре, а тепер відкривай другу коробочку, – нетерпляче сказав Синмін та взяв кулони, щоб Мінхо було зручніше відкривати другий подарунок. У другій коробочці був гаманець чорного кольору з одним відділом для грошей та другим для карток, також було окреме місце для якоїсь фотографії, або важливої інформації. – Ти ж загубив свій ще тиждень тому, а новий так і не купив, тому це вирішив зробити я, – Синмін з гордістю усміхався. – Як я люблю, без зайвих візерунків, та невеликий, а це місце ніби спеціально зроблене для нашої спільної фотографії, – із захватом сказав Мінхо та обійняв Синміна. – Дякую тобі, це найкращі подарунки у моєму житті, – прошепотів він на вухо. – І тобі дякую, буду носити цей годинник завжди з собою. Вони постояли так ще декілька хвилин, поки Синмін не згадав, що у них взагалі-то на сьогодні є важливі справи. – Так, а тепер біжимо на кухню пекти тортик, а то нічого не встигнемо, – вирвавшись з обіймів, сказав Синмін та потягнув Мінхо на кухню. – Ти впевнений, що ми впораємось із цим завданням? – Звичайно, ось, у мене є рецепт, – він дістав з кишені аркуш, на якому було все написано. – Ого, де ти його взяв? – підійшовши ближче, щоб розглянути, сказав Мінхо. – Зателефонував бабусі та вона мені все розповіла, тому все буде добре. – «Піна Колада»? Серйозно, так називається торт? – Пам’ятаєш на день народженні моєї мами тобі сподобався торт? – Так, він був дуже смачний. – Це рецепт того торта, тому ти знову зможеш його поїсти. – Ооо, тоді давай швидше розпочинати, а то у мене зараз слинка потече, – сказав Мінхо та підійшов до тумбочки, з якої дістав два фартухи. – Так ми будемо схожі на справжніх кондитерів. – Хіба вони не носять спеціальний кітель? – А ми будемо справжніми кондитерами у фартухах, – сказав Мінхо та поцілував Синміна. – Добре, тоді розпочинаємо. На першому етапі потрібно було зробити бісквіт, але Синмін купив його у магазині, тому вони могли розпочинати з другого пункту. Мінхо поставив кокосове молоко на плиту та паралельно збивав жовтки з цукром до побіління, потім Синмін допоміг та додав борошно і крохмаль. Через декілька хвилин кокосове молоко закипіло і Мінхо додав його до жовтків та поставив на водяну баню, іноді помішуючи. У цей час Синмін збивав вершкове масло. – У нас непогано виходить, як думаєш? – запитав Хо та подивився у бік Синміна. – А ти ще питав чи впораємось ми, я ж казав, що все буде добре, – він повернувся до Мінхо, який одразу ж засміявся. – Щось не так? – занепокоєно спитав Синмін та продовжував дивитися. – Ти, мабуть, надто сильно збивав масло, бо воно вже у тебе на обличчі, – Мінхо дістав з кишені телефон та сфотографував цю картину маслом. – Краще б допоміг витерти, а не фотографував, – сміючись, сказав Мін та намагався витерти обличчя серветками. – Добре, добре, ти просто дуже милий, – він підійшов до хлопця та допоміг йому витерти обличчя. – Ну що там крем, уже схожий на соус? – Зараз гляну, – Мінхо підійшов до крему. – Так, що далі робити? – Тепер треба трохи почекати, поки він вистигне, а потім додати його до вершкового масла. – Зрозумів, тоді вимикаю газ. – От бачиш як у нас все гарно виходить, які ми молодці, – з радістю сказав Синмін та повернувся до Мінхо, який з ніжністю дивився на нього. – Тобі так личить цей фартух, може підеш працювати кондитером? – Робити торти, звісно, круто, але ні, мені подобається моя кар’єра адвоката. – Мені теж подобається, ти такий гарний у костюмах. – А як мені краще: у фартуху чи у костюмі? – Разом зі мною, – сказав Мінхо та взяв Синміна за руку. – Але ж такого варіанту не було. – Я просто додав свій варіант, адже він краще ніж ті два, – Синмін тепло посміхнувся, почувши ці слова. Крем уже вистигнув, тому вони додали його до вершкового масла та збили до однорідності, поставили у холодильник охолоджуватись на півтори години. Через півтори години Мінхо дістав з холодильника крем, а Синмін почав нарізати корж на три частини. Потім вони відцідили ананас, зберігаючи сироп, додали до сиропу ром та скропили цим нижній корж. Виклали крем, ананаси та кокосову стружку, накрили наступним коржем та повторили попередню дію. Накрили останнім коржем та скропили його сиропом. Поставили торт у холодильник на декілька годин. Поки час довго йшов, вони вирішили пошукати якийсь фільм, але більшу частину часу вони знаходили фільм, читали опис та обговорювали його, не дивлячись фільм. Так і промайнули декілька годин. Перед тим, як дістати торт з холодильника, вони вирішили збити вершки до стійких піків та ввести до решти заварного крему і добре збити. Потім дістали торт та змастили цим його поверхню, посипали кокосовою стружкою та прикрасили ананасами зверху. – Виглядає точнісінько як той, який ми їли на дні народженні твоєї мами, – сказав із захопленням Мінхо, роздивляючись торт. – Ми добре постарались, щоб він вийшов таким, – Синмін усміхнувся та поклав голову на плече Мінхо. – Давай уже їсти, – хлопець дістав із тумбочки ніж. – Ти поки нарізай, а я все таки знайду нам фільм. – Добре, – він почав нарізати торт, але раптом щось згадав. – Точно, пам’ятаєш ми хотіли подивитись фільм, не пам’ятаю назви, там про бейсбол щось, пошукай у закріплених вкладках. – О, точно, зараз пошукаю. Не минуло й п’яти хвилин, як Синмін знайшов цей фільм, а Мінхо нарізав торт. І ось вони вже сиділи на дивані, їли торт, паралельно нахвалюючи себе як шикарних кондитерів, та нарешті дивились фільм. Година та сорок п’ять хвилин промайнули так швидко, як і закінчилась половина торта. – Я наївся, – сказав Мінхо та як кіт розвалився на дивані. – Хочу весь день валятися вдома. – За моїм планом у нас сьогодні ще прогулянка у кафе, – Синмін ліг поряд з Мінхо. – Не хочу, може, залишимось вдооома, – ліниво позіхнув хлопець. – Ну як я можу відмовити, коли ти такий милий, – зачаровано дивлячись, сказав Синмін. – Сходимо у кафе завтра і таким чином продовжимо святкування, – пригорнувшись до Синміна, сказав Мінхо. – Добре, – тихо відповів той та обійняв хлопця, який зараз був схожий на велике кошеня. Так вони й заснули в обіймах один одного, а прокинувшись, продовжили своє ліниве свято. Реальність Синмін прокинувся зі сльозами на очах. Була четверта година ранку. Він подивився на місце поряд із ним, і сльози вже було не зупинити, наче швидка ріка вони стікали по його обличчю на ковдру. Знову цей сон, який снився і на третю річницю, і на четверту, і ось сьогодні на п'яту. Знову він плаче, знову він ставить питання: «Чому?», але відповіді як завжди немає. Знову він кричить у порожнечу, знову дивиться на їхнє фото, останнє фото, на якому Синмін проводжає Мінхо на літак, який став причиною його теперішніх страждань. Чи може винен не літак, а погода, яка відірвала крило цього літака, чи Синмін, який відчував, що щось станеться, але не зміг вмовити Мінхо не летіти. Він усе ще не знає хто винен, але все ще шукає відповідь у своїй голові. Минуло три години, які пройшли для нього як три хвилини, він дивиться на свій кулон із сонцем, «Тому, що твоя усмішка яскравіше за сонце, а обійми зігрівають краще, з тобою завжди тепло, ти ніби моє особисте сонце», – саме так Мінхо пояснив, чому обрав собі кулон з місяцем, а Синміну віддав із сонцем. Посидівши ще трохи, він встає з ліжка та йде у ванну. У дзеркалі його зустрічає те саме бліде лице, посмішка зникла з нього два роки тому, з того часу сонце перестало гріти, тому що бачило місяць лише на надгробній плиті. Він вмив обличчя крижаною водою, щоб хоч трохи вийти за своїх думок. Потім він прямує до спальні, щоб вдягтися. Неквапливо він дістає з шафи речі та перевдягається. На вулиці тепло, навіть трохи спекотно, воно й не дивно, зараз середина липня. Синмін заходить до магазину квітів. – Доброго ранку, можна букет білих хризантем, – каже він дівчині, з виразу її обличчя було видно, що вона зрозуміла для кого квіти. – Так, одну хвилинку, – вона відійшла до квітів та повернулась з букетом у руках. – Такий підійде? – Так, він прекрасний, – «як і він», сказав подумки Синмін та протягнув дівчині картку, щоб сплатити. – Дякуємо за покупку, до..., – не встигла вона договорити, як двері за хлопцем уже зачинилися. Як і завжди він сів на автобус, на їхнє улюблене місце – останнє біля вікна, Мінхо любив сидіти, тримати Синміна за руку та розглядати вивіски магазинів, проїжджаючи машини, мріяти, що колись він купить і свою машину, буде кататись з Синміном по нічному місту, забирати його з роботи, коли той затримується. Але цій мрії, очевидно, не судилося здійснитися. *** – Ось я і прийшов, мабуть, зачекався? – сказав Синмін, підійшовши до рідної надгробної плити, він поклав біля неї квіти та продовжив дивитись на фотографію хлопця, який усміхався. – Ти точно минулого разу розсердився, що я прийшов не у костюмі, тому зараз виправляюся, бачиш, я ж знаю як ти їх любиш, особливо на мені. І, як бачиш, я все ще живу, як ти й хотів, – Тиша. – Мені знову наснився цей сон, з нашої останньої річниці, як би я хотів тебе ще раз обійняти, подивитися на твоє сонне обличчя, яке неймовірно миле у такі моменти, хотів би знову відсвяткувати нашу річницю, сьогодні була б уже п’ята, сходити до парку атракціонів, щоб ти знову вибив мені іграшку у стрільбі, щоб ми ще раз сходили до кімнати страху, хочу знову годувати з тобою безхатніх котів, вони сумують за тобою, – Тиша. – Як і я. Сподіваюсь, там, де ти, тобі добре, сподіваюсь, що ти пам’ятаєш мене, сподіваюсь, що ми зустрінемось у наступному житті та відсвяткуємо і п’яту, і шосту, і тридцяту річниці. Я обіцяю не забувати тебе, я обіцяю кохати тебе до кінця мого життя, і обіцяю кохати всі наступні життя, адже сонце не може без місяця, як і я без тебе.

#txt #taehyun #beomgyu #taegyu #songfic #флаф #повсякденність #A #M Опис: Сторінка прекрасної юності, запишемо її разом. Зі спогадами з тобою, я заповню її. Day6 – Time of our life – Ти знову обідаєш один, а я знову сідаю до тебе, щоб тобі було не так самотньо, – сідаючи за стіл перед Техьоном, сказав Бомгю – Мені не самотньо, – не піднімаючи очей, сказав Техьон. – Тоді чому у тебе вигляд як у похмурої білки? – Може тому, що до мене знову причепився надокучливий однокласник. – Ти взагалі не хочеш спілкуватись зі мною? – Ти кожен раз, коли сідаєш до мене під час обіду, питаєш це, не набридло? – Як думаєш, сідав би я до тебе знову, якби мені набридло? Тиша у відповідь, як завжди, але Бомгю звик, і тому, він починає говорити. Розповідає, як вчора ввечері забув завести будильник, і через це проспав, як зустрів на вулиці песика, з яким дуже хотів пограти, але поспішав у школу, тому тільки разочок погладив його, і побіг далі, як перечепився через свої шнурки, які розв’язалися, та впав на сходах. – Сьогодні точно не мій день, – каже Бомгю і приречено зітхає. – Це вже твоє третє запізнення за тиждень, а сьогодні тільки четвер, завтра теж запізнишся? – Ні, я вже завів будильник, тому не просплю, – сказав Бомгю та нарешті почав їсти. Техьон лише посміхнувся та перевів погляд на вікно. Був кінець вересня, сонце вже майже не гріло, а дощі йшли мало не кожен день. Перший тиждень у новій школі пройшов не так, як хотілось Техьону – він ні з ким не знайшов спільної мови, тому став одинаком і вирішив зосередитись на навчанні, але з початку минулого тижня кожної обідньої перерви до нього почав підсідати цей дивний однокласник, та розповідати все, що захоче. Спочатку Техьон не розумів, чому він сідав саме до нього, адже його багато хто кликав сісти з собою, але запитати він не зміг. – До речі, підеш зі мною після школи навідати песика, якого я зустрів вранці? Впевнений, він тобі сподобається, – запитав Бомгю та подивився на Техьона наче він сам був тим песиком. – Мені потрібно робити домашнє завдання, тому я не зможу. – Та годі тобі, просто підемо нагодуємо його та трохи пограємо з ним, це займе максимум годину-дві, будь ласка. – Ну добре, почекаєш мене біля воріт школи, бо мені ще треба буде зайти до вчительської. – Дякую тобі! – радісно крикнув Бомгю, було видно, що він такий радий, ніби виграв у лотерею, а це всього лише була невеличка прогулянка з однокласником, у якого він закохався ще тоді, коли цього новенького додали до шкільного чату. Після уроків Бомгю стояв біля воріт школи та чекав на Техьона, на небі з’являлись дощові хмари, хоча за прогнозом дощу сьогодні не має бути. Легкий вітерець грався з листям на землі, яке вже не було таким жвавим та живим. Час йшов довго, 10 хвилин тривали наче годину, але потім, через голе гілля дерев Бомгю побачив чорну маківку, яка вийшла зі школи та бігла у його напрямку, це здалось дуже милим, тому, коли ця маківка добігла, Бомгю зустрів її з щирою усмішкою. – Не думав, що пробуду там більше 2-х хвилин. – Нічого страшного, ходімо, спочатку потрібно зайти у магазин, щоб купити якийсь смаколик. – Добре, ходімо. До магазину йти було не далеко, але через ніяковість, яка постала між ними, шлях здався надто довгим. – До речі, – наважився сказати Техьон. – Чому завжди на обідній перерві сідаєш до мене? – Просто, хочу потоваришувати з тобою, мені здається, що ти дуже цікава людина. – Навіть трохи неочікувано, просто я намагався з кимось потоваришувати, але, як бачиш, нічого не вийшло, тому я вже не думав, що хтось зверне на мене увагу. – Я звернув на тебе увагу ще тоді, коли тебе додали до шкільного чату, я хотів найпершим з тобою заговорити, але невчасно захворів, і думав, що, коли одужаю, то у тебе вже буде купа друзів, і тобі буде не цікаво зі мною. – Так ось чому ти так прилип до мене. – Нууу, так, – ніяково посміхнувшись, сказав Бомгю і хотів щось додати, але його перебив Техьон. – Ось і магазин, давай швидше купуй смаколик, я тебе на вулиці зачекаю. – Добре, я миттю, – сказав Бомгю та забіг у магазин. Техьон навіть не думав, що може когось зацікавити, тому слова Бомгю все ще крутилися у нього в голові. Невже, шкільне життя врятоване? Невже, шкільні роки стануть найяскравішими спогадами у його житті? Невже все може змінитись завдяки одній людині, яка вже біжить з магазину, тримаючи у руках дві пляшечки з соком та невеликий смаколик для песика? Техьону ще складно у це повірити, але він починає вірити, що його юність не втрачена. – Не знаю як ти, але я захотів пити, тому купив нам сік, ось твій, – він протягує Техьону руку з полуничним соком та щиро усміхається. «У нього неймовірна усмішка», – думає Техьон та бере сік. – Я бачив, що ти завжди п’єш полуничний, тому подумав, що він тобі дуже подобається. – Так, він мені подобається, дякую. – Будь ласка, а тепер поквапимось, нам пройти трохи, але я хочу вже погратись з песиком. – Ти сам як великий песик, сподіваюсь, я зможу потім розрізнити вас. Бомгю засміявся та, взявши Техьона за руку, неквапливо побіг, а потім, коли обернувся і побачив, що Техьон не здивований, побіг швидше. Через хвилини 3-4 вони вже були на місці та шукали песика серед купи листя та коробок, яких було не менше десяти. – Ти впевнений, що він тут? – підходячи до однієї з коробок, питає Техьон та переводить погляд на Бомгю. – Так, він повинен бути десь тут, можливо, він злякався, або спить десь, – трохи розчаровано сказав Бомгю і підійшов до іншої коробки, коли він подивився у неї, то на нього у відповідь почала дивитись пара коричневих очей. – Знайшов!! Він був у цій коробці. Песик вистрибнув із коробки та підбіг до Техьона, який підійшов на радісний вигук Бомгю. – Він навіть трохи схожий на тебе. – Не бачу схожості, але спочатку нагодуємо його, – Техьон помітив легку усмішку на обличчі Бомгю, але вирішив не надавати цьому великого значення. Вони присіли перед песиком і насипали на дорогу корм, він одразу почав його їсти та виляти хвостом від радості. Після своєї трапези маленький посіпака почав кружляти навколо Бомгю, ніби просячи пограти, і Бомгю вирішив побігати з ним навипередки. – Дивись під ноги, – крикнув йому Техьон, який спостерігав за цими двома дурниками. Вони ніби були у своєму світі, і Бомгю імовірно навіть не почув Техьона. І саме через це у наступну мить він падає на Техьона, який поринув у свої думки. – Ти в порядку? – лежачи на дорозі, питає Бомгю і повертає голову на Техьона. – Я ж тобі казав дивитись під ноги, ти взагалі не чув мене? – дивлячись в очі, каже Техьон. – Ну я трохи загрався, – сказав Бомгю та ніяково усміхнувся. – Яке гарне небо, он та хмара схожа на морозиво, – переводячи погляд догори каже Бомгю та вказує на хмару, що повільно пливла по своїх справах. – Мені ця хмара схожа на піраміду, – подивившись на хмару, сказав Техьон. – А ми так і будемо лежати на землі? – Можемо ще подивитись на хмари, якщо хочеш. – Це, звісно, заманливо, але я не хочу захворіти, а ти тільки нещодавно вилікувався, тому підйом. Бомгю встав першим і простягнув Техьону руку, яку той невпевнено взяв та піднявся на ноги. Вони допомогли один одному обтруситися від пилу дороги. – Цієї суботи буде кінофестиваль, пішли зі мною? – неочікувано запитує Бомгю. Серце Техьона пропустило удар. – Я не впевнений, що зможу.. – Бо мені треба робити домашнє завдання, вгадав? – перебивши його, сказав Бомгю. – Так. – Ти можеш зробити його у будь-який інший день, розважимось, буде весело, чому б не провести ще час разом?! – Тоді пропоную завтра зробити домашнє завдання разом, а у суботу підемо на цей фестиваль, як тобі ідея? – Я не хотів проводити час за домашнім завданням, але з тобою хоча б буде не так самотньо, тому добре. – Тоді завтра після школи йдемо до мене. – Добре, тоді зараз може ще прогуляємось, песик все одно сховався або втік. – Я хочу їсти, тому зайдемо у кав’ярню, я знаю тут одну неподалік. – Із задоволенням, – сказав Бомгю та усміхнувся. «Хочу бачити його усмішку частіше», – подумав Техьон і підійшов до Бомгю, який почав йти, але помітив, що Техьон не йде. У кав’ярні було не так багато людей тому, повісивши свій верхній одяг, вони сіли за столик біля вікна та хотіли зробили замовлення. – У нашому асортименті з’явились ягідний та шоколадний муси, чи хотіли б ви спробувати? – запитав офіціант. – Як круто, тоді я буду ягідний мус та ванільне капучино, – із захопленням сказав Техьон та віддав офіціанту меню. – Тоді я візьму шоколадний мус та чорний чай, будь ласка, – сказав Бомгю і передав меню офіціанту. – Добре, ваші замовлення будуть готові через 15 хвилин, – сказав офіціант та відійшов від столика. – Тут так гарно, – каже Бомгю, дивлячись на Техьона. – Мені подобається сидіти тут і читати якусь книгу. – Хоча б не робиш домашнє завдання, – усміхаючись, сказав Бомгю. – Домашнє завдання я роблю тільки вдома, – так само усміхаючись, сказав Техьон.